Наталка Полтавець: «Мені потрібні очі»

Аксіома: українці – надзвичайно обдарована нація. Таланти на кожному кроці. Але є обставина: чимало і нині сущих, і геніїв днів минулих в Україні на 11-му році військового протистояння з імперією зла досі залишаються медійно маргіналізованими. Їх не побачите на екранах провідних телеканалів (навіть «суспільних»). Про них замало знімають фільмів і пишуть книг. Не часто беруть інтерв’ю. Хоча кожен український талант заслуговує на широке визнання, впізнаваність та гідне пошанування. 

Одна з таких особистостей – Наталка Полтавець. Аристократка українського духу. Нащадок козацького роду. Співачка (володарка унікального сопрано). Художниця. Викладачка. Її багатогранність вражає. 

Народилася Наталка Полтавець у Києві. Закінчила Київську республіканську художню школу та Київський державний художній інститут, отримавши диплом «Художник-живописець, педагог» ( майстерня народного художника України, академіка В. В. Шаталіна). Навчалась також у Вищих художніх майстернях, під керівництвом народного художника України, академіка Тетяни Голембієвської. Нагороджена почесними відзнаками: «Відмінник освіти», медаллю Святого Володимира Великого. Картини Наталки Полтавець поповнили колекції Музею імені Тараса Шевченка в Пекіні (Китай), Одеського художнього музею, а також є у приватних колекціях Франції, Італії, Іспанії, Греції, Китаю, Чехії, Білорусі.

Знаймо своїх!

«ПОЛТАВЕЦЬ» ПОХОДИТЬ З ПОЛТАВСЬКОГО КУРЕНЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ 

– Нині Наталка Полтавець – членкиня Національної спілки художників України, Заслужена артистка естрадного мистецтва України, лавреатка міжнародних пісенних конкурсів. Нагороджена орденом «Золота зірка» Міжнародного пісенного конкурсу імені Квітки Цісик». Це – крона. А де коріння? Де народився мистецький дух у тобі?

– У моїй родині. Мій батько – Народний художник України Віктор Васильович Полтавець. Універсальний художник. Графік. Скульптор. Майстер діорам. 

Його картини є у багатьох музеях України і за кордоном. В 11 років пережив Голодомор: важив 8 кілограмів. Бабуся знімала хустку з голови і просто носила його у вузлику за собою. Тому що це був кістячок. Тому й мав зріст лише 1 метр 79 см. Хоча у батьковому роду всі чоловіки були високими. 

Батько – блискучий майстер живопису: у 8 років вже малював, як доросла людина. Його навчав репресований художник Генріх Войцеховський, тож щодня малював по 4-5 годин, а в 16 років вже був майстровитим художником. Батькова дипломна робота «Атака відбита» одразу потрапила в наш український Музей образотворчого мистецтва і там демонструвалася. Батько ніколи не був комуністом. Його завжди притискали. Не давали рухатись. Коли ж почалася перебудова, то він відвів душу і близько 15 років малював козаччину – своє. Минуле України. Те, що чув від батька і діда. А виріс він на конях, тож малював коней із заплющеними очима. Тато навіть викуповував офіційно вже списаних коней, щоб вони доживали віку не на ковбасні: їх доглядали на конезаводі, а він не один рік платив за це гроші. Уявіть хату біля степу. Раптом горизонт починав куйовдитись – ми розуміли, що мчить табун коней. Зупинялися просто перед людиною. І це було неймовірно. З дитинства пам’ятаю. Я також росла «на конях», як всі мої пращури – кубанські козаки з маминого роду.

А татова мама – моя бабуся Ніна Явтухівна – настільки гарно вишивала й конструювала одяг, що, я думаю, батько від неї успадкував художній талант. Наприклад, таке траплялося: сьогодні я повідомляю бабусі, що завтра маю виступати у школі, а вона за один вечір майструє мені костюм. Саме бабуся вчила мене і сестру вишивати. Кольори добирала гармонійні й неперевершені. Зберігаю одяг, вишитий бабусею. А ще у мене є рушники – бабусин і мамин. 

За легендою, рід мого батька походить з писарів Запорізької Січі. Був випадок: етнограф Дмитро Яворницький приїздив читати лекцію в Запоріжжя, і коли батько з ним познайомився, запитав:

– У тебе такі ясні очі. Як твоє прізвище? 

– ПолтАвець, - була відповідь.

– Е, ні – ПолтавЕць. Наголос змінився, бо ви асимілювалися. А насправді це прізвище походить з Полтавського куреня Запорізької Січі. 

Справді, сталося так, що Полтавці осіли у Запорізькій області (Гуляйполе і Пологи). Під час Голодомору мій дідусь Василь Кирилович працював у Сибіру і його не розстріляли. А майже всі жителі його рідного села Пологи були розстріляні московитами-більшовиками, оскільки «від Гуляйполя до Полог – Махно і цар, Махно і Бог», тобто вважалося, що у тім краї всі служили у батька Махна. А потім – Голодомор, відтак на всю вулицю там залишились два українських прізвища, все інше – зросійщене. Згодом московити заходили в пусті українські хати і казали: «Какой галадамор? Нікакова голодамора тут нєт». Вони не розуміли нічого, не поважали тут нікого. 

Мамин рід теж дуже цікавий. Прадід Роман Небут – теж козацьке прізвище – був депутатом царської думи. А вся мамина родина втекла від більшовиків під час революції 1917 року на Луганщину, в Кадіївку. Там вже бабуся власноруч тягала вагонетки. Життя було надзвичайно важким. Але мама Людмила Василівна виховувалась у великій шані до України. Викладала французьку мову. Завжди в домі пахло пирогами і було багато відомих і знаменитих гостей. На жаль, дуже рано пішла у засвіти…

Я ж народилася в Києві і ходила в українську школу. У моєму класі було 17 учнів, а поруч – російська школа, де 41 учень. Тобто всі хотіли бути «рускіми», і коли розмовляв українською казали: «Ти що, з села?». Але батьки наполягали, щоб я розмовляла українською.

ЗАЛАЗИЛА НА ТАБУРЕТКУ І СПІВАЛА НАРОДНІ ПІСНІ.

– А хто спонукав співати?

– Перші пісні я почула теж у родині. Мама і тато співали дуже гарно. І я підспівувала.

Скільки себе пам’ятаю – стільки співаю. Пригадую, залазила на табуретку і співала саме народні пісні. Дуже любила пісню «Пливе човен води повен, тай накрився лубом. Не хвалися, козаченьку, кучерявим чубом» або ж «Козак мав довгі ноги, стрибав через плуги. Любив козак дівчину, ще й з сиром пироги». Історичних пісень навчила мене сестра Оксана Полтавець-Гуйда – членкиня-кореспондентка Академії мистецтв України, Заслужена художниця України. Також естрадні пісні співала. І завжди малювала та писала вірші. 

Нині завдяки інтернету є можливості донести свої твори до ширшої аудиторії. І матимеш шанувальників. Але я не дуже «інтернетна». Мені потрібні очі. Потрібна аудиторія. Наживо. Щоб я бачила людей. Щоб я їх чула. Щоб було безпосереднє спілкування. І тоді я розквітаю. Коли співаю, мені здається, що торкаюся чиєїсь душі. Стається енергообмін. Люди відгукуються. 

А ще займаюся арттерапією з військовими. І не тільки образотворчою. Коли ми, наприклад, малюємо свої емоції – обираємо фарби. Перші два тижні воїни обирають темні кольори. Але поступово напруга починає вивільнятися. Повертаються приємні спомини, палітра висвітлюється, з’являються радісні фарби. Так людина звільняється від негативу.

Також я з концертами виступаю перед військовими. Спершу сидять з м’ячиками і кільцями в руках, а коли починаю співати – поступово їх відкладають. Підходять після концерту, кажуть: «Ми навіть і сумні ваші пісні слухаємо, але вони світлі». А я прошу їх також писати вірші, музику – вивільнятися, медитувати. Це така красива молитва Богу.

– Цьогоріч 21 травня Наталка Полтавець з власною гітарою приїхала з Києва до смт Корнин на Житомирщині та виступила з піснями перед повною залою учнів Корнинського ліцею. Поділись враженнями…

– Ми презентували школярам книгу Валентини Степанюк (псевдонім Антоніна Зоря) «Поклик серця». Авторка розповідала про звірства фашистів на нашій землі – про те, що зараз повторюється в московитській інтерпретації. У книзі є щемливі спогади й свідчення, що спонукають до глибшого пізнання історії
українства.

Маю гарні враження від знайомства з Корнинським ліцеєм та особисто з директоркою Наталією Куртою. Прекрасна матеріальна база. Дуже гарна актова зала з акустикою. Дітки щасливі. Але питала їх, чи малюють і співають, то казали, що ні. Хотілося б, щоб ми більше приділяли увагу культурі й мистецтву. Нація тільки тоді себе поважає, коли усвідомлює, що вона культурна, що у неї багатюще історичне коріння. Міцне.
Могутнє.

– Відомо, що з 1988 року ти – активна учасниця Всеукраїнських та міжнародних виставок та пленерів (Париж, Осло, Орсе, Афіни, Санліс, Мадрид). 2008 року брала участь у виставці родини Полтавців-Гуйдів у китайських містах Ханчжоу і Шеньжень, де також проводила майстер-класи і читала лекції з мистецтвознавства. А наскільки активною є творча дія Наталки Полтавець нині в Україні?

– Часто влаштовую виставки своїх картин. Нещодавно мала персональну виставку в столичній галереї «Митець», персональну виставку та виставку учнівських робіт пам’яті Віктора Зарецького – українського художника-монументаліста, графіка і педагога, одного з найвідоміших митців-шістдесятників (я також була ученицею Зарецького). Насправді щомісяця маю по дві виставки. 

Водночас беру участь у записі альбому старовинних і сучасних українських романсів. Мистецтво і пісня дуже потрібні зараз. Як медитація. Як молитва. Все це лікує душу…