Софія Фредро-Шептицька – художниця і письменниця: «Малярка і така поетична душа»
Так її називав митрополит-предстоятель УГКЦ Андрей Шептицький – до схими Роман.
Її ім’я означає «мудрість». Вона справді була мудрою жінкою і явно створеною для великих звершень.
На різних світлинах ми бачимо жінку в різні періоди її життя. То молода світська красуня, то вже літня аристократка в чорному одязі… Але на всіх фото – і сімейних, і врочистих – зберігаються величність і невловимий, але благородний сум.
Для неї спеціально вивели чорну троянду. Вона й сама була незвичайною – як чорна троянда. А ще була прекрасною організаторкою, любила природу і взагалі життя. А ще – людей.
Спочатку вона була моделлю – у дитинстві, для картини її вчителя малювання та живопису, чеха Йозефа Свободи «Дівчинка і суниці». (Він навчав її 5-річною). А потім сама стала художницею.
Сама вона не вважала своє життя веселим. «Багато я перенесла втрат у житті». Справді, ця діячка пережила різні трагічні події, зокрема смерть дітей, тяжку хворобу матері та сина, конфлікти в родині тощо. Але водночас вона могла творити і творила всупереч усьому. Це – Софія Фредро-Шептицька (1837–1904).
Вона народилась у Львові, не стало її в селі Прилбичі (сьогодні Яворівський район Львівської області) – родовому маєтку. Там зберігають пам’ять про родину Шептицьких і про героїню моєї статті.
Повністю цю діячку звали графиня Софія або Зофія Людвіка Цецилія Констанція Фредро (у шлюбі – Шептицька). Ще її називали Софія з Фредрів Шептицька. Донедавна вона була відома нам переважно як мати сімох синів (із яких вижило п’ятеро), зокрема знаменитих Блаженного Климентія Шептицького (до схими Казимира) і Романа Марії Александера – майбутнього митрополита Андрея Шептицького, знаменитого пастиря, без якого неможливо уявити України. Але натура видатної жінки не вичерпувалася родинним життям. Свого часу я була вражена, побачивши світлину єдиної вцілілої ікони її письма – Ісуса Христа з полум’яним серцем. Річ не лише в тому, що жінки теж могли і можуть бути іконописицями, а й у таланті авторки. Водночас як і прикрим усвідомленням того, що це лише частка творчого доробку Софії Фредро-Шептицької. Так я почала збирати факти про цю діячку.
Дослідники скажуть, що вона була дочкою польського поета і драматурга, мемуариста і навіть автора байок, графа Александра Фредро (Aleksander Fredro, 1793–1876), справжнього новатора, чиї комедії досі ставляться з успіхом на польській сцені. За життя його не надто цінували як автора. Але сьогодні його справедливо відносять до «відомих львів’ян», оскільки його життя було пов’язано і з Містом Лева. А що сказати про талановиту дочку?
Тільки зараз ми відкриваємо її по-справжньому, але ще далеко до систематизованого «каталогу» її творів. Доводиться збирати за окрушинами.
Ми знаємо, що в неї були гарні організаторські здібності (вона могла порядкувати маєтком у відсутність батьків). Відомо й те, що вона отримала справжню дворянську освіту, навчаючись іноземних мов (про це – далі), музики – чудово грала на фортепіано, – а також малювала. Помітивши її талант, батько сприяв розвитку дочки. Вона змогла навчатись у Парижі та Відні. 16-тирічною відвідала Париж і, зокрема, у Луврі копіювала шедеври. Написала академічні портрети своїх батьків, брата і автопортрет. Отже, незважаючи на любов до рідних пейзажів (зростала на Львівщині), стала портретисткою. І могла б уславитись як світська художниця. Але вона більше уславилась як іконописиця, авторка релігійного живопису, і ці роботи стали відомими у костелах Львова, Жовкви та інших міст.
Відомо, що вона була духовно сильною і принциповою людиною. (Климентій Шептицький так згадував про неї: «Ця вірність є так великою, що Ти, як левиця, боронила своїх синів перед кожним моральним злом. Ти захищала в їх житті права Господа Ісуса, навіть коли б довелося заплатити Тобі браком їхньої любові. Ти захищала перед злом, повторюючи кожному з нас часто, що воліла б не бачити нас живими, як маєш дивитися на те, що душі наші загинули від тяжкого гріха»). Знають також, що віра не була для неї порожнім звуком або мертвою літерою. Її любов була діяльнісною. Наприклад, Софія Фредро-Шептицька могла прожити б довше, але вона допомагала селянам, хворим на сухоти – тоді так називали туберкульоз. Причин цієї справжньої пошесті у ХІХ та ХХ ст. не знали. Були випадки голодного туберкульозу (про що можна прочитати в українській літературі того періоду). Аристократка заразилася сама і померла від сухот у 66-тирічному віці, не доживши до свого дня народження.
Але краще зосередьмося на її творах. Адже це пам’ять про діячку.
Відома її книга «Молодість і покликання о. Романа Шептицького», цінна фактажем і спогадами про дитинство і юність майбутнього митрополита. З одного боку, це материнська любов до сина, з іншого – уміння глибоко характеризувати його, оскільки Софія Шептицька виховувала дітей у християнському дусі. Завдяки їй ми знаємо, що майбутній греко-католицький пастир ізмалечку був дуже вразливим, побожним (відомий спомин про вервицю, на якій привчали молитись і з якою не розлучався Роман – цікаво, що мати навіть не знала, де він узяв чотки!), співчутливим – причому діяльнісною добротою. Власне, це те, чого досягала мати.
Цікаво, що Софія Шептицька сама виховувала своїх синів, розповідаючи їм про християнство і привчаючи до церкви. Проте про власні педагогічні здібності та принципи культурна діячка була скромної думки та на питання, як досягла того, що її сини стали видатними і порядними людьми, відповідала: «Що я робила, не знаю, ніщо не робила, я не мала ніякої системи, не притримувалася ніяких педагогічних правил. Я любила їх і старалася пізнати, яким кожний із них є. Моя єдина система виховання – це Богородице Діво. Ніщо інше, – лише Богородице Діво. Хлопець добрий, чемний, вчиться, слухає, є здоровий – Богородице Діво. І навпаки – хлопець зле робить лекції (тут: уроки, домашнє завдання. – О. С.), є непослушний, доказує, наражується на небезпечний випадок – знова Богородице Діво». Тобто привчала до молитви «Богородице Діво, радуйся». Однієї з базових у християн – православних і католиків.
Ще завдяки їй ми знаємо, що ще у восьмирічному віці малий Роман уже вчинив як справжній християнин, свідомо давши обітницю – відмовитись од брехні. Також у докладних спогадах Софія Фредро-Шептицька відзначала лицарську сміливість сина (тут і далі зберігається оригінальний правопис): «Щодо відваги, то мушу сказати, що вже від колиски я не бачила в ньому почуття страху. Те саме завважив учитель, колишній папський гвардист, під проводом якого він був від п’яти до шіснадцяти років; той часто говорив: “Ах, цей матиме відвагу лева, ніколи я не бачив його наляканим там, де інша дитина плакала б зі страху”. Мій брат Олександер, такий з крови, кости й традиції військовик, коли Ромцьо став підростати, дораджував, що ми повинні намовляти його до військової кар’єри, бо ще ніколи не довелося йому спостерегти у хлопця в його віці стільки холодної безстрашної рішучости». Стежити за шляхом – зокрема духовним – у жвавому, легко написаному, але й змістовному викладі матері – справді цікаво. Водночас багато фактів свідчать про те, як вона переживала за сина. Наприклад, коли майбутній священник несподівано захворів на кровотечу легень (на щастя, це змогли вилікувати, але можна уявити, що відчувала мати, і це помітно в описах). Коли хвороба минулася, Софія Фредро-Шептицька, проводжаючи сина вже як священника, виконала обітницю – офірувала власні діаманти іконі: «В тій самій годині я вийняла з ушей брилянти, дар мого батька – єдиний клейнод, – яким я дорожила, щоби скласти його як жертву до рани в іконі Серця Христового в Брухналі». Це була подяка за зцілення сина. А згадана ікона – та, яку написала Софія Шептицька і яка сьогодні збереглася.
Ми дізнаємось і про те, що авторка творів і чудово гаптувала – причому й для церкви, що, як відомо, вишукане і копітке мистецтво. Аристократів навчали всього – а Софія Фредро-Шептицька виявилась і тут різнобічною постаттю, причому згадувала свої таланти і вміння принагідно, не хвалячись, а як ілюстрацію. Ось як вона описує підготовку до першої служби Божої, яку правив її син Роман – у вишитому матір’ю стихарі: «Нашим гарячим бажанням було, щоби наша дитина, вимолена стільки слізьми, заки приступить до Господнього престола, мала на цю першу жертву ризи, як “шлюбний стрій царівни”. Стихар моєї роботи, давно чекав на нього. Східній фелон і дальматика були виготовлені з тяжкого білого брокату й підшиті багряним шовком – красками Ісуса Христа, а підбиті по краях таким самим оксамитом та золотими мережками; в середині фелону золотим гаптом сіяв у променях грецький монограм Спасителя. Ризи доповнював довгий – за обрядовими правилами, – єпитрахиль, а на ньому виринала внизу родова пам’ятка жертводавців: герби Фредрів і Шептицьких».
На пам’ять про цю службу Софія Фредро-Шептицька залишила як справжня аристократка дар, причому духовний: «Того дня 11 вересня 1892 р., вечером, біля Прилбицької церковці ми закопали місійний хрест, щоби повсякчасно пам’ятав народ, скільки на тому місці Бог роздарував ласк, скільки провин відпустив, що дав, що обіцяв... / Я цей хрест селу, як і родині – як пам’ятник залишаю, їй на пожиток, а мому Господеві на славу».
Листування з синами (не все видано, але робота триває) свідчить не лише про релігійну підготовку матері дітей (відомо, що дворянка надавала значну увагу духовному вихованню), а й про цікаві події з життя родини, узагалі свідчить про різнобічну натуру культурної діячки. Її листи (сьогодні перекладені на українську) свідчать про вишуканий стиль, ясне мислення, а також вільне володіння кількома мовами. У посланнях до синів вона легко переходила на польську, французьку, латинську, англійську та інші мови – і не лише в цитатах зі Святого Письма та інших джерел. (До речі, вона сама навчала своїх дітей, і члени родини Шептицьких не раз обмінювалися записками, листівками та іншими вістками, пишучи різними мовами – напрочуд легко). Відчувається зміст цієї душі. Також дуже гарно вплітаються щирість, начитаність і ненав’язлива ерудиція. Характеризуючи свого сина Романа – у постригу Андрея, – Софія Фредро-Шептицька ілюструвала це й прикладами із книг: «Притаманною рисою його вдачі була систематичність, що допомагала йому перемагати всілякі труднощі. Переглядаючи його листи з минулої зими, я наглядно переконалася, скільки перешкод прийшлося йому перемагати, а ті перерви, які виступали в його намірах і студіях та які витручували його – проти його волі, – з визначеного шляху, все таки Роман не знеохочувався ними й вперто йшов уперед. І навпаки – скрізь відчувався його ентузіязм, його шляхетне завзяття, з яким він брався знову до праці, переборовши кожну більшу, чи меншу перешкоду. Розказують про якусь святу, що коли вона переривала на заклик свого чоловіка молитви у своєму молитовнику, виконувала це з повним спокоєм і коли пізніше верталася до того самого місця, заставала недокінчене в молитві речення записане в книжечці золотими буквами». І далі робить висновок: «Господь Бог не записав Романові ніякого розділу в його скриптах золотими буквами, але я думаю, що колись у небі, він віднайде не один день своєї науки й повороту до неї, що будуть написані щирим і чистим золотом».
Героїня моєї статті, підсумовуючи випробовування, писала про себе і Романа: «…ми безперервно пряли далі ту золоту нитку любови…» І хоча далі авторка пише, що її син «золотим павутинням» з’єднав родину з Небесним Царством, і про саму Софію Фредро-Шептицьку можна так сказати.
Цими фактами не вичерпується багата натура Софії Фредро-Шептицької – стаття лише привідкриває завісу. На українського читача ще чекають у майбутньому окремі матеріали про цю діячку як про мисткиню (іконописицю серед іншого), письменницю та ін. Але для цього потрібні докладні дослідження. Хочеться прочитати зібраними і опублікованими її листи (що наразі існують як архівні рукописи) та інші твори, комплексно – в антологіях та окремими виданнями. Ще хочеться прочитати її оповідання та інші твори – бо вона писала й світську літературу. І побачити цю жінку як педагога, релігійну діячку, мисткиню, світську постать, справжню аристократку не лише по крові, а й по духу. Адже саме завдяки їй далі розвивалося родове древо Шептицьких, де і мати, і сини були видатними постатями.
Аналітик матеріалів –
Олена Смольницька
Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
Католицької Церкви (Львів).