Контрнаступ пам’яті і честі. Чортківська офензива

На тлі повномасштабної війни росії проти України питання історичної пам’яті вийшло далеко за межі суто академічного чи гуманітарного дискурсу – воно стало питанням геополітичного вибору. Нещодавні ініціативи польської сторони щодо посилення державного вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії 1943 року, аж до спроб офіційного закріплення терміну «геноцид» у наративі польської держави, потребують не лише політико-історичного аналізу, а й реакції, що зрештою демонструє наше МЗС та суспільство. Польська нація має право на свою історичну пам’ять. Проте питання у тому, як саме ця пам’ять політизується. Риторика новообраного президента Польщі Навроцького не позбавлена намагання витворити моральну ієрархію: польська сторона як виключна жертва, а українська – як колективний злочинець. Такий підхід не відповідає принципам взаємоповаги між народами, особливо якщо ці народи – стратегічні партнери, або такими мали би бути в ідеалі, що життєнеобхідно для обох: для українців нині, а для поляків – у ймовірній перспективі (гібридні пазурі впливу кремлівська банда вже запускає в тіло народу польского).

Інтенсифікація теми «українського геноциду проти поляків» збігається з помітною активізацією російської дезінформації у Польщі. Кремлівська пропаганда системно підживлює наративи, які послаблюють довіру між Києвом і Варшавою, створюють образ «небезпечного українця» й посилюють ізоляціоністські настрої в польському суспільстві. Цілком імовірно, що певна частина польських правих (зокрема серед електорату Навроцького) несвідомо підпадає під російську гру, коли транслює меседжі, що сіють розбрат із українським народом. Москва завжди майстерно експлуатувала історичні травми – і Волинь не є винятком.

Поляки й українці – це сусіди, яких пов’язує не лише географія, а й спільна історія спротиву імперіям (хоча польське забавляння в імперське самовдоволення раз-по-раз дається взнаки, адже і Польща була імперією). У цьому контексті важливо нагадати, що українці в 1919 році під Чортковом так само боролися за свою свободу, як і поляки під Варшавою в 1920-му. 

Широко відома у вузьких колах, але на загал не дуже, Чортківська офензива – одна з найславетніших у нашій та світовій історії наступальних операцій. Почалась (і задумувалась) вона як контрнаступальна, а відтак стала розв’язувати стратегічні завдання. Але виконати їх українцям тоді завадила …міжнародна політика. Маємо паралелі з теперішньою війною, коли Україна знову у вирі історичних пертурбацій та перипетій відстоює свою незалежність, а на міжнародній арені висловлюють стурбованість та занепокоєння. 

Улітку 1919 року, коли молода Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) стояла на межі зникнення, розпочалась одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших сторінок в історії українського визвольного руху – Чортківська офензива. Збройна операція Української Галицької Армії (УГА), що тривала з 7 до 28 червня 1919 року, мала на меті неможливе: зупинити польський наступ, перегрупувати сили та врятувати незалежність Галичини. І хоча стратегічної перемоги вона не принесла, офензива стала символом українського військового чину, дисципліни, мужності – й водночас гіркої самотності на міжнародному фронті.

Отож, Чортків. Місто з великою історією. Нинішній адмінцентр на Тернопільщині. Оскільки вояки армії ЗУНР під час Першої світової були підданими Австро-Угорщини і служили в її військах, зокрема в корпусі Українських січових стрільців (УСС), і оскільки основна мова була німецька, то Offensive з німецької – наступ. Під час наступальних дій Чортківської операції тривала Версальська мирна конференція, результати якої закріпили завершення Першої світової війни і якраз негативно вплинули на сам наступ українців. На руїнах імперії постала ЗУНР, і українці у Львові взяли владу в свої руки. Але це не сподобалось полякам, які претендували на українську Галичину. Розпочався наступ на Львів. Зрештою менш чисельна Українська галицька армія (УГА) була затиснута в так званий трикутник смерті: з одного боку Дністер, з іншого – Збруч. За Дністром уже стояли румуни, які хоч і були формально нейтральними, проте налаштовані були негативно до українців. А за Збручем – непевний Петлюра з ослабленою армією УНР і скажені голодні більшовики. А власне по фронту наступали поляки. УГА фактично тоді вже програла війну. І тут стається щось направду особливе – в армії провели референдум. В ніч на 1 червня провели опитування. Всього 4 запитання: (1) ми здаємось румунам; чи (2) ми здаємось полякам; чи (3) ми об’єднуємось з більшовиками і продовжуємо боротьбу проти поляків; або ж (4) ми об’єднуємося з Петлюрою (УНР) і разом із ним продовжимо боротьбу проти більшовиків та поляків. Відповідь була одноголосною: ми об’єднуємося з наддніпрянцями! Звичайно, і тільки так, адже (пригадаймо!) до того 22 січня 1919 року відбувся Акт злуки – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину державу Україну. Отож, вирішили переправлятись через Збруч назустріч Петлюрі в надії об’єднатись і подолати спротив більшовиків. Але тут знову сталося щось несподіване. Чортків, який був ключовим логістичним центром, уже був захоплений поляками. Тому для того щоб здійснити операцію відходу з подальшим переправленням через Збруч, була розроблена контрнаступальна операція – звільнити Чортків і продовжити відхід. 

О 4:00 ранку 7 червня 1919 року УГА пішла у наступ. Війська складалися із понад 20 тисяч бійців, багато з яких були слабо озброєні, іноді босі, часто хворі на тиф. Але їх вела віра в праведне діло. Значно гірше укомплектована армія ЗУНР показала, що працювати і вигравати битви можна на характері і силою волі. Бо коли ти борешся за своє, то боротьба твоя праведна. І – трапилось несподіване. Українці, діючи рішуче, змусили поляків відступити. Було звільнено Чортків, а за ним – Теребовлю, Бучач, частково Бережани й Золочів. УГА просунулась на 120 км – це було блискуче досягнення для армії, яку вже вважали приреченою. Та на початку липня сили вичерпались. Польська армія отримала підкріплення від Франції – зокрема через участь генерала Галлера, оснащеної і навченої за стандартами Антанти. Українці ж не мали ані зброї, ані амуніції, ані міжнародної підтримки. 27-28 червня УГА змушена була зупинити наступ і почати відступ. Розпочалась трагічна евакуація на схід – за Збруч, на територію Директорії УНР. У серпні 1919 року польське військо остаточно захопило Галичину.

Чортківська офензива стала доказом того, що українське військо здатне не тільки оборонятись, а й перемагати – навіть у надзвичайно несприятливих умовах. УГА зберегла честь, дисципліну й бойову спроможність до самого об’єднання з військами УНР. Цю історію важливо пам’ятати не як поразку, а як урок стійкості. Чортківська офензива – це символ волі до боротьби в умовах повної ізоляції. І це приклад відчайдушного українського опору проти польської окупації Східної Галичини, але без бажання винищити польський народ. В Чортківській операції 5,5 тисячі українців і 3,5 тисячі поляків загинули. 

Тому сьогодні, коли Україна веде боротьбу за своє виживання, Польща має бачити в українцях не «історичних боржників», а союзників у спільній війні проти неоімперської росії. Справжня повага – це не зверхність і не колоніальне моралізування, а визнання рівності пам’ятей і болю. росія вже не раз артикулювала свої наміри щодо Балтії, Польщі, Молдови. Якщо путін знищить Україну – Польща стане наступною. Історія ХХ століття вчить: коли демократії сваряться між собою – перемагає тиранія. Розпалювання старих ран – навіть якщо воно політично популярне всередині – стратегічно грає на руку лише москві. Польща має повне право шанувати своїх загиблих. Але державна політика не має підміняти історію судом над цілим народом. Сьогодні важливо не тільки пам’ятати минуле, а й не дозволити йому зруйнувати наше спільне майбутнє. Тільки рівноправний діалог пам’ятей, а не колоніальний диктат, може зберегти єдність Східної Європи перед лицем російського зла.