Геноциди ХХ століття : міжнародна практика встановлення чисельності жертв
Усім нам добре відомо, як в далекому 1917 році українці вибороли право мати свою незалежну державу, однак не зуміли відстояти свою державність. Саме після цього комуністичний тоталітарний режим розпочав політичні репресії, які тривали понад 70 років та фізично знищив більше 20 млн українців.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. Постанову про проголошення незалежності України та Акт проголошення незалежності України. Українці вчергове вибороли право мати свою державу.
5 грудня 1994 р. укладено «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», між Україною та російською федерацією, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії і Сполученими Штатами Америки, як країнами-гарантами незалежності, суверенітету та наявних кордонів України (Будапештський меморандум). 31 травня 1997 р. підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією», в якому закріплено принципи стратегічного партнерства, визнання непорушності наявних кордонів, поваги до територіальної цілісності та взаємні зобов’язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці один одного. Однак, безпекові гарантії кремля тривали всього до 20 лютого 2014 року, тобто в цей день російська федерація розпочала чергову російсько-українську війну, тимчасово окупувала Автономну Республіку Крим, місто Севастополь, частини Донецької та Луганської областей.
24 лютого 2022 року «кремль» розпочав широкомасштабну війну проти України, під прикриттям т. зв. «спеціальної військової операції». Диктатор путін заявив про «денацифікацію», тобто знищення української держави та української нації. Російські окупаційні війська вторглися на територію України та розпочали масові вбивства цивільного населення, руйнуючи українські міста, сіла, інфраструктуру, вчиняючи проти українського народу воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид.
Тому настав час надати правдиву історико-правову оцінку диктаторам СРСР та рф, а також зрозуміти, що без цього неможливо здобути перемогу та побудувати незалежну демократичну державу.
13 жовтня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи за результатами термінових дебатів на тему «Подальша ескалація агресії Російської Федерації проти України» ухвалила Резолюцію 2463 (2022), якою визнала нинішній режим рф терористичним та запропонувала створити Міжнародний трибунал для переслідування злочину агресії проти України. 21 листопада 2022 р. Парламентська асамблея НАТО також визнала рф державою-терористом.
Про природу та суть сучасної російської агресії повідомив у своєму виступі доктор юридичних наук, заслужений юрист України Володимир Василенко на круглому столі Національного форуму «Нова стратегія миру та безпеки»:
«…мета поточної російської політики – знищення України, як суб'єкта міжнародного права. Реалізувати цю свою мету Росія прагне шляхом війни, і ця війна розпочалася не 20 лютого 2014 року, вона розпочалась більше 300 років, триває зараз, і триватиме доти, доки перемогу у цій війні не одержать одна зі сторін. Я сподіваюсь, що перемогу отримає Україна… історична місія України – зруйнувати цю імперію…Висновок: У протиборстві з росією Україна може вистояти лише як Українська Україна…».
Політичну та історичну оцінку комуністичному тоталітарному режиму і російському рашистскому режиму надав 24 листопада 2018 року президент України П. Порошенко, який під час церемонії вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років заявив таке: «Історична відповідальність за Голодомор лежить на російській федерації як правонаступниці СРСР, і цей злочин не має терміну давності… Росія знову, як і сто років тому, розгорнула агресію проти України щоб повернути її назад, в імперію. У кремлі знову ненавидять і бояться вільної європейської України. Але ... вони вже не зможуть повернути назад колесо історії … Геноцид українського народу був дуже ретельно спланований. Ним хотіли вирішити назавжди українське питання, яке століттями не давало спокою росії».
Відкриття архівів та розсекречення документів надало можливість науковцям та дослідникам активно працювати над питаннями встановлення масштабів та наслідків злочинів, вчинених проти української нації комуністичним тоталітарним режимом у ХХ столітті. Особливо важливою складовою цих досліджень – є встановлення чисельності жертв геноциду 1932–1933 рр.
Диктатура – це завжди абсолютне зло. Необмежена влада породжує вседозволеність. Влада диктаторів тримається виключно на крові. Порівняльні дослідження воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноцидів показує, що ці злочини відбуваються впродовж світової історії на кожному континенті і жоден народ не застрахований від цього. Тому, вивчення історії диктаторських режимів надає можливість світовому товариству вчасно реагувати на ці ганебні явища.
Аналіз історико-правових досліджень геноцидів, вчинених диктаторами на різних континентах у ХХ столітті, а саме: геноцид вірмен, євреїв, казахів, ромів, тутсі, українців та ін., свідчить про таке. Жодна із країн світу до цього часу не змогла встановити індивідуально кожну жертву злочину геноциду, незважаючи на скрупульозні дослідження чи кримінальні розслідування. Саме тому світова практика встановлення чисельності жертв йде шляхом визнання верхньої межі, проведених досліджень та вказує загальну чисельність жертв.
Так, під час вчинення злочину геноциду вірмен у 1915–1916 рр. на території Османської імперії (диктатор Енвер-паша), за різними джерелами загинуло від 300 тис. до 1,2 млн вірмен, із 1,5 млн. Турецька влада визнає, що в 1915–1916 рр. загинуло до 300 тис. вірмен (фізично знищені під час повстання, депортацій, загинули від голоду чи хвороб). Згідно з даними Міжнародної асоціації дослідників геноциду (IAGS), загиблих було понад 1 млн. Вірменія заявила, що жертвами геноциду стало до 1,5 млн вірмен. Сполучені Штати Америки визнали геноцид вірмен в Османській імперії та верхню межу – 1,5 млн вірмен.
Комуністичний тоталітарний режим у 1930-1933 роках вчинив злочин геноцид казахів (диктатор Сталін). Казахські дослідники у 1989 році заявили, що знищено 1 млн 750 тис. казахів. Створена парламентом Казахстану комісія у грудні 1992 року дійшла висновку про те, що від т. зв. «колективізації» та голоду загинуло 2 млн 200 тис. казахів. Остаточну чисельність жертв геноциду в Казахстані ще не встановлено. Сучасні дослідження казахських науковців свідчать, що втрати складають понад 5 млн казахів.
У часи Другої світової війни (1939–1945 рр.), за різними джерелами нацистами (Адольф Гітлер), було знищено, зникли безвісти та зазнали переслідувань до 6 млн євреїв, з них 1,5 млн дітей. У даному випадку демократичним світом визнана верхня межа, вчиненого злочину.
У 1939-1945 рр. нацистами (Адольф Гітлер) було знищено від 200 до 500 тис. ромів. Під час визначення остаточної чисельності жертв геноциду ромів також взята верхня межа – 500 тис. осіб. Постановою Верховної Ради України «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів» від 8 жовтня 2004 р. № 2085-IV жертвами геноциду визнано 500 тис. ромів.
У 1975–1978 рр. «червоні кхмери» (диктатор Пол Пот) вчинили геноцид камбоджійців. У 1983 р. спеціальна слідча комісія, яка розслідувала злочини «червоних кхмерів», зробила офіційний висновок про те, що знищено 3 млн 314 тис. 768 осіб.
Геноцид тутсі у Руанді розпочався 7 квітня 1994 р. В цей день урядові війська, поліція та воєнізовані підрозділи етнічної більшості країни – гуту за наказом диктатора Жувеналя Хабіарімана розпочали знищення етнічної меншості – тутсі. Масові вбивства тривали 100 днів. Міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch дійшла висновку, що під час геноциду було знищено 507 тис. тутсі. Експерти ООН визначили загальні втрати у 800 тис. осіб.
Позитивним прикладом притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення геноциду – є створення Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди (МКТР), який засудив 93 обвинувачених. Десять країн світу заарештовували та передавали підозрюваних у вчиненні злочину геноциду тутсі до МКТР.
Складним є шлях визнання світовим товариством Голодомору злочином геноциду українців, а також встановлення масштабів, наслідків та чисельності його жертв.
Росія, яка є правонаступницею СРСР, не лише не визнає, вчинений комуністичним тоталітарним режимом геноцид українців, а продовжує реалізовувати політику знищення української нації та України, як суб’єкта міжнародного права. Заперечення та невизнання злочину геноциду українців, вчиненого у 1932 – 1933 рр., є одним із головних напрямів російської спеціальної операції в гуманітарній сфері.
Комуністичний тоталітарний режим ще в 30-х роках ХХ століття розробив механізм приховування злочину геноциду. Українців переслідували, засуджували та знищували лише за згадку про Голодомор. Так, були репресовані провідні українські статистики та демографи: О. Асаткін (розстріляний 2 вересня 1937 р.), М. Птуха (репресований у лютому 1938 р.) та А. Хоменко (розстріляний 22 березня 1939 р.), які, маючи доступ до першоджерел, фактично правильно визначили втрати української нації у 1932–1933 роках.
На думку канадської дослідниці Женев’є Парен, найбільш небезпечним методом заперечення геноциду є інтерпретаційне заперечення. Найчастіше воно полягає у тому, щоб змішуючи факти та вигадки поставити під сумнів мотив геноциду, а подекуди й фактичну сторону подій. Цей спосіб заперечення небезпечний насамперед тим, що він поширює двозначність та невизначеність. Інтерпретаційне заперечення геноциду легко маскується під плюралістичну різноманітність думок, що й використовують окремі науковці та дослідники, які підтримують кремлівські наративи.
Так, у 1988 р. українська діаспора вшановувала пам'ять українців, – жертв геноциду (55 роковини), вчиненого комуністичним тоталітарним режимом. Саме тоді, 14 жовтня 1988 року, з метою паплюження меморіальних заходів у США та Канаді, історики С. Кульчицький, Б. Бабій, І. Курас та
В. Денисов направили листа Джекобу У. Ф. Сандбергу, – голові «Міжнародної комісії по розслідуванню голоду 1932–1933 років в Україні», в якому виклали таке: «Ваша комісія створена з ініціативи “Світового конгресу вільних українців (СКВУ)”, який безпідставно претендує на те, щоб представляти український народ. Насправді ж СКВУ є екстремістським центром антирадянської орієнтації, що не визнає існуючого на Україні державного ладу. Виразне антирадянське спрямування цієї організації пояснює й міф про “український геноцид”». Дані про 3,5 млн «померлих» від голоду українців вперше були названі Кульчицьким у 1989 р. та з того часу перебувають в науковому й інформаційному просторі України [та світі-авт.]. Це один із небагатьох прикладів того, як «кремль» намагався приховати історичну правду про фізичне винищення 10,5 млн українців.
Однак, в українських архівах збереглися тисячі документів, які надають можливість науковцям та дослідникам, розвінчувати міфи радянських вчених та «кремлівських» пропагандистів. У цій роботі важливо враховувати такі міжнародні документи:
- розсекречені офіційні документи італійських та німецьких дипломатів, які були свідками злочинів диктатора Сталіна та повідомляли свої уряди про знищення від 9 до 16 млн українців;
- Прокламацію Президента США Рональда Рейгана від 30 жовтня 1984 р. «Вшанування Великого голоду в Україні Президентом Сполучених Штатів Америки», в якій вказано, що у 1932–1933 рр. «Понад сім мільйонів українцівта мільйони інших загинули внаслідок цього черствого акту, який був частиною навмисної політики, спрямованої на придушення усіма можливими засобами політичних, культурних і загальнолюдських прав українців та інших народів»;
- Спільну заяву 25 країн-членів ООН (підписана також рф) від 7 листопада 2003 р., в якій вказано, що «Великий Голод 1932-1933 років в Україні (Голодомор), який забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних жертв, став національною трагедією всього українського народу» .
У листопаді 2008 р. росархів, спільно з фондом «Историческая память» провели у м. Харкові міжнародну конференцію «Голод в СССР 1930-х років: історико-політичні інтерпретації». Учасники конференції намагалися нівелювати геноцидну складову Голодомору, заявивши, що матеріали підібрано у відповідь на «антиросійську пропагандистську кампанію», розв’язану українською діаспорою Канади і США.
У травні – грудні 2009 року СБ України розслідувалася кримінальна справа № 475, яка порушена за ознаками злочину, передбаченого
ч.1 ст. 442 КК України. В ході розслідування для встановлення чисельності жертв слідчий призначив судову науково–демографічну експертизу, проведення якої доручив співробітнику інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, економісту О. Рудницькому, який не був судовим експертом, криміналістом чи правником. Відсутність в той час будь яких методик з розслідування такої категорії справ і призвела до помилки слідчого. Генеральна прокуратура України у вересні 2009 року звернула на це увагу слідчого та надала вказівки, відповідно до п.3 ч.1 ст. 227 КПК України, провести комплексну судову експертизу, із залученням різнофахових спеціалістів: юристів, економістів, судових медиків, істориків, політологів.
Юридичний аналіз науково – демографічної експертизи засвідчив, що вона проведена із використанням демографічних та медичних термінів та грубо протирічить нормам кримінального судочинства, а встановлена чисельність жертв: «протягом лютого–грудня 1932 року в Україні загинуло 205 тис. осіб, а у 1933 році–3598 тис. осіб», взагалі не відповідає першоджерелам, в яких йдеться про знищення від 7 до 16 млн українців.
13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва здійснив в попередній розгляд кримінальної справи № 475, та керуючись п.8 ч.1 ст.6, ст. ст. 240 і 248 КПК України виніс постанову про її закриття. Питання встановлення масштабів злочину геноциду та чисельності жертв залишилося невизначеним.
Виступаючи на Міжнародній конференції «Штучні голоди в Україні ХХ століття» (Київ, 16 травня 2018 року) заслужений юрист України, суддя Апеляційного суду м. Києва Віктор Скавронік, який розглядав кримінальну справу № 475 заявив, про те, що «дані про кількість ”прямих втрат” українських селян від геноциду, що містяться в матеріалах кримінальної справи, в інших надійних, загальновизнаних, авторитетних джерелах, яких дотримується більшість зарубіжних та вітчизняних дослідників вказаного злочину тоталітарної сталінської системи, суттєво різняться…». Співробітники СБ України, які брали участь у розслідуванні цієї справи також заявили, що висновок судової науково-демографічної експертизи не відповідає реальній чисельності жертв.
У квітні 2010 р., обіймаючи посаду президента України, В. Янукович, на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи, підтримав «кремлівські» наративи та виступив проти визнання Голодомору – актом геноциду. Колишній міністр освіти України Д. Табачник взагалі намагався уніфікувати наслідки Голодомору, поширюючи та пропагуючи російську концепцію про «загальносоюзний голод».
До різних форм заперечення Голодомору-геноциду, використовуючи конференції, форуми і різні суперечливі дискурси, вдаються окремі українські історики. З цього приводу керівник Центру дослідження Голодомору Каліфорнійського університету, доктор історичних наук Вікторія Малько зазначила таке: «Створений у 2013 році на кошти канадського мецената Центр “Студії Голодомору” (HREC) розпочав дослідження цієї найважливішої та найболючішої теми в історії України. На жаль, благодійні фінансові ресурси було спрямовано на те, аби підірвати, а не підтримати українську історіографію про втрати внаслідок Голодомору. Центр розпочав в Україні “війну жертв”, у якій “переможців” нагороджують грантами та призами, а ті, хто “програв”, втрачають право на публікацію, якщо вони кидають виклик парадигмі, яку просувають лояльні до кремлівської ідеології учні історичної школи професора Кульчицького – Геннадій Єфіменко і Людмила Гриневич».
Українські дослідники також знайшли цікавий документ з підписами Сергія Плохія, Віталія Чернецького, Георгія Грабовича, Альберта Кіпи та Володимира Кравченка до голови комітету з визнання Голодомору актом геноциду Михайла Савкіна з проханням не фіксувати на Меморіалі дані про те, що у 1932–1933 рр. було знищено 7–10 млн українців, мотивуючи тим, що ця цифра значно завищена. Цей лист вказані особи підготували у 2015 р., перед відкриттям у Вашингтоні (США) Меморіалу жертвам українського Голодомору – Геноциду 1932–1933 років. В ньому також йдеться про те, що підрахунки «авторитетних» демографів в Україні свідчать про 3–5 мільйонів загиблих. У зв’язку з цим у мене виникає питання: яке відношення до встановлення жертв геноциду мають «авторитетні демографи». Відповідь проста – антиукраїнські сили в Україні та за її межами намагаються приховати злочини комуністичного режиму та реальні втрати української нації.
У квітні 2015 р. демографи Наталя Левчук, Олег Воловина, Омелян Рудницький, Алла Ковбасюк та історик Тетяна Боряк опублікували «нібито уточнені» розрахунки втрат міського та сільського населення України внаслідок Голодомору, котрі, за їхніми даними, склали 3 млн 900 тис. осіб.
З явно заниженою оцінкою чисельності жертв українців унаслідок Голодомору-геноциду не погодилися історики, правники, криміналісти, експерти та дослідники теми Голодомору-геноциду.
У жовтні 2016 р. в Києві відбулася міжнародна науково-практична конференція: «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації», учасники якої звернули увагу на значні невідповідності у розрахунках демографів, а також відверті маніпуляції та заявили, що комуністичний тоталітарний режим знищив щонайменше 7 млн українців в УСРР і 3 млн за межами УСРР.
У жовтні 2019 р. за зверненням директора Національного музею Голодомору–геноциду Олесі Стасюк Службою безпеки України було зареєстроване кримінальне провадження щодо виконавців злочину геноциду. Під час розслідування слідчими призначено та проведено вісім складних судових експертиз, що дало можливість встановити виконавців геноциду та його наслідки.
Прикладом заперечення геноциду на інституційному рівні є також діяльність німецько-української комісії істориків, яка 24 вересня 2020 р. провела у Німеччині вебінар «Чи був Голодомор геноцидом?». Провокаційна назва цього заходу викликала обурення в Україні та світі. До складу комісії з української сторони входили: Я. Грицак – голова, П. Барвінська, Г. Грінченко, В. Гриневич, О. Лисенко, Ю. Шаповал та І. Щупак. Доповідачем на вебінарі виступила Людмила Гриневич. Того ж дня МЗС України офіційно заявило про відкликання патронату над німецько-українською комісією істориків у зв’язку з тим, що «…комісія остаточно втратила рештки довіри української сторони… та висловили сумнів, що в існуючому форматі діяльність комісії відповідає національним інтересам України».
Аналіз доповіді Людмили Гриневич викладений у статті: «Так, себто ні! Історичні та правові аспекти визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом української нації»…«Українська «дослідниця» запропонувала розглядати Голодомор 1932–1933 рр., як прояв імперської політики, нарівні з голодом у Бенгалії часів британського панування у Індії… Таке плутане пояснення Гриневич, яка намагається стати «знавцем» Голодомору в сучасній Україні, викликає подив. Справа полягає у тому, що голод 1943 р. у Бенгалії, від якого померли згідно із різними оцінками від 2,1 до 3 млн індійців, ніхто, включно із самими бенгальцями, не пропонує називати геноцидом. Історики давно дійшли згоди, що імперіалізм мав на меті економічну експлуатацію, а не фізичне винищення залежних народів. Складається враження, що запропоноване Л. Гриневич вписування Голодомору-геноциду українців в «імперський дискурс» – це спроба протягнути задніми дверима відому радянську тезу про « голод – спільний для всіх народів СРСР »…
Проведений авторами статті історико-правовий аналіз показав, що така наукова діяльність…підриває основи державності… Підсумовуючи, зазначаємо, що геноцид української нації 1932–1933 рр. не тема для дискусій, а встановлений юридичний факт, тобто особливо тяжкий злочин комуністичного тоталітарного режиму, який знищив 10 – 12 млн українців».
У вересні 2021 р. в Києві відбувся Міжнародний форум: «Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо», на якому було представлені комплексні судові експертизи, проведені в межах досудового розслідування у кримінальному проваджені Службою безпеки України та констатовано, що комуністичний тоталітарний режим, який очолювали у ХХ столітті диктатори Ленін – Сталін, тричі масово винищував українців. Так:
- за висновком судової історико-джерелознавчої експертизи від 03 вересня 2020 р. № 302/207-1, проведеної Інститутом української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України та філіалом «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду встановлено, що під час масового штучного голоду 1921–1923 рр. в УСРР комуністичний тоталітарний режим знищив 3 млн 500 тис. українців; під час масового штучного голоду 1946–1947 рр. в УРСР комуністичний тоталітарний режим знищив 1 млн 500 тис. українців;
- за висновком комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи від 03 грудня 2020 р. № 957, проведеної Національною академією правових наук України та філіалом «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду, встановлено, що під час вчинення злочину геноциду в 1932–1933 рр. в УСРР та на історичних етнічних землях і місцях компактного проживання українців в СРСР комуністичний тоталітарний режим знищив 10 млн 500 тис. українців;
- за висновком комплексної судової історико-криміналістичної експертизи від 10.12.2020 року № 979, проведеної Національною академією правових наук України встановлено, що у 1932–1933 рр. комуністичний тоталітарний режим знищив в УСРР 9 млн 108 тис. 500 українців, з них 3 млн 500 тис. дітей (коефіцієнт 38,43 % від встановленої загальної чисельності жертв). У Північно-Кавказькому краю РСФРР у 1932–1933 рр. комуністичний тоталітарний режим знищив 1 млн 391 тис. 500 українців, з них 500 тис. дітей (коефіцієнт 35,94 % від встановленої загальної чисельності жертв). Загалом 10 млн 500 тис. українців.
Всього під час масових штучних голодів та геноциду у ХХ столітті було знищено 15 млн 500 тис. українців. Вражаюча чисельність жертв від найстрашнішого злочину в історії людства.
Однак, вже 1 листопада 2021 р. за № 2902/2.1-08-21 голова Українського інституту національної пам’яті А. Дробович, надіслав лист до НАН України з проханням дати оцінку комплексній судовій статистично-криміналістичній експертизі. На підставі цього листа заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи О. Гладун підготував та підписав аналітичні матеріали, які стосуються результатів вказаної експертизи.
За висновком комісії від 19.04.2022 р. за № 109/1 встановлено, що аналітичні матеріали, підготовлені О. Гладуном, який не є дослідником Голодомору та фахівцем в галузі права, криміналістики чи судовим експертом, є необґрунтованими, упередженими та маніпулятивними. Також у висновку комісії зазначено, що така діяльність Дробовича та Гладуна є порушенням Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», а також втручанням в діяльність працівника правоохоронного органу та судового експерта, під час розслідування кримінального провадження.
Враховуючи вищевикладене, я дійшов висновку, що «кремль», його союзники та «п’ята» колона в Україні продовжують проводити спеціальні операції проти Української держави та намагаються нівелювати інформацію про злочинні механізми винищення українців в СРСР, масштаби вчиненого злочину геноциду, наслідки та чисельність його жертв.
Також українці повинні знати, що в 1986 – 1987 роках в Україні за вказівкою генерального секретаря ЦК КПСС М. Горбачова була створена та працювала спеціальна комісія під керівництвом майбутнього президента України Леоніда Кравчука. За результатами роботи комісії було встановлено, що в 1932 –1933 роках в Україні загинуло від голоду 13 млн. А яку чисельність було знищено на українських етнічних територіях та в місцях компактного проживання українців? Тому попереду у науковців ще дуже багато роботи.
На завершення свого виступу я хочу подякувати слідчим Служби безпеки України, експертам, криміналістам, прокурорам, науковцям, дослідникам та представникам української діаспорі за їх вагомий внесок у встановлені історичної правди про геноцид українців у ХХ столітті.
Слава Україні! Героям Слава!
Надруковано в книзі «Диктатори ХХ-ХХІ століть: тоталітарні режими та їх наслідки для суспільства»
Про автора: Микола Герасименко – генерал-лейтенант СБ України, заслужений юрист України