«Це правда і правди нема куди подіти». До дня народження Миколи Костомарова

Народ, що забуває свою історію, 

приречений повторювати її помилки

Микола Костомаров

У час, коли Україна в могилі, розчавлена росією, коли панує російська мова, вершать долі українців російські суд, регламентує життя українців російське управство і самодержавство, приходять рятівники і лідери національного пробудження. 

Микола Костомаров – постать, що стала символом національного розвою українського народу у ХІХ столітті. Його діяльність охоплювала історичні дослідження, літературну творчість, етнографічні праці та активну участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Як мислитель і громадський діяч, він стояв біля витоків формування ідеології українського національного руху, обґрунтувавши право українців на власну історію, культуру та національну ідентичність.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 року на Воронежчині (тепер рф), де значну частку населення становили українці. Досліджуючи власний родовід, Микола знайшов, що його предки на Слобожанщину потрапили з Волині. Батько його був вільнодумцем, читав французьких просвітників, але водночас був досить жорстоким поміщиком, що власне й призвело до його смерті: загинув від рук своїх же кріпаків. Микола Костомаров, як і його побратим за Товариством Кирило-мефодіївців Тарас Шевченко, був народжений кріпаком. Шалених зусиль доклала мати, щоб Микола став вільною людиною. Як бачимо з історії, часто люди, які мали складне дитинство, стають провідниками суспільних груп та навіть цілих народів. Так сталося і з Костомаровим, який став одним із чільних поводирів українського народу у царині культури. Він написав понад 300 історичних праць, а Михайло Грушевський назвав його творчу спадщину передвісником східно-європейських революцій. Бо революція спочатку стається в царині ідей, а тоді втілюється в матеріальному світі суспільного життя. Але історики та письменники лише пропрацьовують концепції у сфері ненамацальній, дають вектор, задають керунок для суспільства, залишаючи трудну, марудну і чорну роботу лицарям і воїнам. Слово не твердая криця, якщо згадувати слова Лесі Українки, і самого слова буває замало, тому, як свідчить нинішня історія, таки через війну усталюється справжня сильна держава. Правдива незалежність кується в горнилі війни і для України. 

Микола Костомаров це саме той історик, що заклав підвалини українського національного відродження у ХІХ столітті. Це людина доби національного пробудження в той час, коли це пробудження було таким необхідним.

Костомаров здобув якісну освіту у Харківському університеті. 1844 року захистив магістерську дисертацію на тему «Про історичне значення руської народної поезії». Першу магістерську роботу, щоправда, цензура знищила і не допустила до захисту, а називалась вона «Про причини і характер унії в Західній росії», зрозуміло, що йшлося про Україну. Восени 1844 року Микола Іванович став викладати історію в Рівненській гімназії. Уже наступного року перевівся до Києва на посаду вчителя історії у Першу київську гімназію, а влітку 1846-го він – ад’юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету. Акурат тоді в Києві закрутився вир нової знаменитої історії – зима 1845-1846 років стала часом творення однієї з найцікавіших таємних і заборонених українських політичних і державницьких організацій: Микола Костомаров брав чільну участь в структуризації і зорганізації Кирило-Мефодіївського товариства, написавши його статут. До складу братства також входили Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський та інші діячі, які формували ядро української інтелігенції того часу. Костомаров був ідейним натхненником братства, закликаючи до побудови конфедеративної слов’янської республіки, де кожен народ мав би право на самовизначення. Його концепція «Слов’янської конфедерації» в чомусь навіть випередила подібні європейські ідеї.

Попри поразку братства і арешт його членів, Костомаров не припинив боротьби. Він продовжував працювати як історик, письменник та публіцист, зберігаючи вірність своїм ідеалам. Історик також зробив вагомий внесок у розвиток української етнографії, збираючи народні пісні, легенди, обряди та звичаї. Він усвідомлював, що національне відродження можливе лише за умови збереження культурної спадщини. Недаремно, адже його етнографічні дослідження стали основою для формування української національної самосвідомості, демонструючи, що українці – не провінційна гілка російського народу, а самобутня нація зі своєю культурою та історією.

Програмові позиції таємного товариства були викладені Костомаровим у «Книгах буття українського народу» та у кількох відозвах – «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків». Та серйозна гра в політичне підпілля недовго тривала для братчиків – внаслідок доносу наприкінці березня 1847 року Кирило-Мефодіївське товариство було викрите, а Костомарова разом із Шевченком та побратимами заарештували. У Петропавлівській фортеці, де сидів Костомаров, він мав побачення з нареченою Аліною Крагельською, але надалі їхнє спільне життя не склалося. До речі, про Костомарова й Аліну є цікава романізована біографія В. Домонтовича під такою ж назвою «Аліна й Костомаров», де автор показує зовсім з незвичного боку і Костомарова, і його зацікавлення, і ту далеку до нас епоху. Відсидівши рік у Петропавлівській фортеці, Микола Костомаров був засланий під суворий нагляд поліції у Саратов із (звичайно!) забороною викладати у навчальних закладах. 

У квітні 1859-го Костомарова запросили очолити кафедру російської історії в Петербурзькому університеті у статусі екстраординарного професора. Його лекції були шалено популярними головно тому, що у викладацькій роботі професор Микола Костомаров ставив два головних завдання: ставити (1) в історичному розрізі на передній план реконструкцію й пізнання життя народу в усіх виявах та популяризувати (2) ідею конфедерації як добровільного об’єднання народів на рівноправних взаємовигідних засадах. Ці настанови, крім лекцій, він виклав у роботах 60-70-х років ХІХ ст.: «Начало Руси» (1860), «Дві руські народності» (1861), «Риси народної південноруської історії» (1861), «Думки про федеративне начало в давній Русі» (1861). Працюючи у Петербурзі, Костомаров зустрічався з Шевченком,  і Кулішем, братчиками з часів київської молодости і національного романтизму. Спільно з Білозерським і Кулішем організував перший український журнал «Основа», працював над виробленням принципів реформи університетів, мріяв про заснування вільного університету, здобувався на підтримку вимог жінок працювати в артілях.

Його наукові праці заклали підвалини української історіографії, зокрема дослідження козацької доби, гетьманщини та селянських рухів. Костомаров наполягав на вивченні історії «знизу», акцентуючи увагу на ролі народу як творця історії. Важливою для української історіографії стала його концепція двох народів – «південноруського» (українського) та «північноруського» (російського). Він доводив, що ці народи мають різне етнічне коріння та відмінні культурні традиції. Таким чином, учений закладав теоретичну базу для розуміння окремішності українського народу та його права на самостійний історичний шлях. Костомаров започаткував локальну історію, досліджував історію поневолених народів, або к тепер би сказали, працював у царині (пост)колоніальних студій.

Середовище інтелектуалів та українських патріотів, братство молодих і сильних духом людей сформували певну світоглядну програму, що була викладена в книзі «Закон божий, або Книги буття українського народу». Автором був Костомаров, натхненником Шевченко. Микола Гулак, коли їх арештували, хотів узяти на себе всю провину, але справжнього автора таки знайшли – Костомарова ув’язнили.

Певна філософія – свободи, самодостатності та братерства – властива студіям Миколи Костомарова, але вона позначена й упливом романтизму разом з доскіпливою дослідницькою працею історика-першовідкривача. І ця філософія втілена в ідеї рівноправного співіснування слов’ян, без чийогось зверхнього управління, ідея утворення держави на кшталт конфедерації націй, кожна з яких є самодостатньою. Справжнім маніфестом українського національного руху стала праця Костомарова «Книги буття українського народу», написана у 1846 році як програмний документ Кирило-Мефодіївського братства. Цей твір є спробою осмислення історії України через призму біблійної стилістики, що дозволяло автору створити сакралізований образ українського народу як «Божого народу», приреченого на боротьбу за волю.

На тлі європейського романтизму та народницьких рухів Костомаров створив ідеологічний текст, що поєднував історичну ретроспективу з пророчим баченням майбутнього. Він проголошував ідею рівності та братерства народів, заперечуючи самодержавство та імперські амбіції російської імперії. Для української еліти ця праця стала справжнім політичним маніфестом, який надихав на боротьбу за свободу та національне відродження.

Чому «закон божий» в назві? Бо в книзі є ще одна ідея – ідея християнства, яка для автора не була ритуально-церемоніальною формою для прикриття, а була близькою персонально. Костомаров був ревним вірянином, щодень починаючи молитвою, дружина його згадувала, як він умів «літати» під час молитви. Така сила віри й дала йому силу протистояти усім життєвим негараздам.

Микола Костомаров жив у часи, коли українська ідентичність була під загрозою русифікації. Він був одним із перших, хто відкрито кинув виклик імперській політиці асиміляції. Його ідеї про федеративний устрій, національну самосвідомість та свободу народів були революційними для тогочасної України, що залишалася під владою імперії.

Як історик, він вписав Україну в контекст європейської історії, показуючи, що українці мають право на власний голос у колі інших народів. Як літератор і публіцист, він створив новий дискурс, де історія виступала засобом політичної боротьби. Як мислитель, він залишив після себе ідеологічний фундамент для наступних поколінь борців за українську незалежність.

Микола Костомаров – це людина, яка (можна пафосно сказати, але без надміру) змінила хід української історії. Його спадщина залишається актуальною в умовах сучасних викликів, коли питання національної ідентичності та історичної пам’яті знову набувають особливого значення. Праця «Книга буття українського народу» це нагадування про те, що національна ідея – не абстракція, а конкретна програма дій, яка має своїх ідейних творців та послідовників.