Україна була, є і буде: про тяглість державотворення й історичну роль президента-мостобудівничого Миколи Плав’юка

Що є державність? Державність – це не лише кордони, герб чи дипломатія. Це насамперед усвідомлення себе як політичної нації, що має свою волю, свою місію, свою пам’ять. Якщо народ не сприймає себе спадкоємцем попередніх поколінь борців, не відчуває органічного зв’язку з тими, хто творив державу до нього – він перестає бути нацією і стає населенням. А населенням легко маніпулювати, завойовувати, асимілювати. Це і є метою москви: зробити з українців народонасєлєніє, електорат, що за гречку й шмат гнилої ковбаси з барського столу зречеться всього. Таких ми бачили й бачитимемо, на жаль, і далі. Благо – СБУ та ГУР мають довгі руки, дрони та ракети.

Історія України у ХХ столітті – це історія боротьби за відновлення державності. Серед тих, хто вів цю боротьбу в еміграції, символом неперервності української національної ідеї став Микола Плав’юк (1925 – 2012) – останній президент Української Народної Республіки в екзилі, що 1992 року передав повноваження глави держави новообраному президентові незалежної України Леонідові Кравчуку.

Микола Плав’юк народився 5 червня 1925 року в селі Русів (Снятинський район, Івано-Франківська область). Він односелець славетного майстра короткої прози світового рівня Василя Стефаника. Тож можна з легкістю припустити, що в селі Русів (навіть назва втілює історичну тяглість) концентрація українського Духа не була випадковою. У 16 років Плав’юк вступив до лав юнацтва ОУН. Навіть встиг повоювати з більшовиками, коли вступив до лав 2 Української дивізії Української національної армії. У роки Другої світової війни Плав’юк емігрував до Австрії, потім – до Німеччини, а згодом – до Канади. Саме в діаспорі він і сформувався як політичний діяч. У Німеччині вступив у Пласт. Був активним учасником українських організацій у Німеччині. Потім переїхав на той бік Атлантики, де в Канаді став одним із чільних діячів українського руху. Микола Плав’юк очолив кілька емігранських рухів, зокрема Світовий конгрес українців (1978-81), співзасновником якого і був сам, та ОУН, лідером якої був до смерти у 2012 році. Вищу освіту здобув у Монреалі (Університет Макґілла) за фахом економіста. Активно працював у середовищі української громади в Канаді.

У 1989 році, після смерті Миколи Лівицького, Микола Плав’юк був обраний президентом Української Народної Республіки в екзилі. Його завданням, як і попередників, було зберегти тяглість української державності в умовах, коли Україна залишалася у складі срср. УНР в еміграції не мала території, але зберігала уряд, символіку, дипломатичні зв’язки з українською діаспорою в понад 30 країнах світу. Її діяльність була моральним і політичним нагадуванням світові про те, що Україна має легітимне право на державну незалежність. Варто зазначити, що саме організована й цілеспрямована діяльність діаспори дозволила Україні після відновлення незалежності здобути швидке визнання країн Заходу у 1991 році.

Коли Україна проголосила незалежність у 1991 році, постало питання: чи є нова держава правонаступницею Української Народної Республіки? А відповідь була такою: 22 серпня 1992 року Микола Плав’юк, як президент УНР, прибув до Києва і у присутності Президента, голови Верховної Ради і прем’єр-міністра України передав державні символи УНР – грамоту, печатку, прапор і клейноди – Президентові України Леонідові Кравчуку. Саме Плав’юк проголосив незалежну Україну правонаступницею УНР. Цей жест став символічним актом правонаступництва між національно-визвольною боротьбою УНР початку ХХ століття та сучасною українською державністю. Тим самим набула чинності постанова 1919 року, підписана головою Директорії УНР Симоном Петлюрою, яка фіксувала умови припинення діяльності Уряду УНР у випадку проголошення незалежності Української держави. Це був ритуал політичної тяглості, момент, у якому відбулася передача української ідеї з еміграційного вигнання назад додому. Бо держава – це не те, що створюється на порожньому місці. Це те, що відроджується, як дерево з глибокого кореня. Тяглість є моральною легітимацією сучасної держави. Вона показує, що ми – не випадковість геополітичного хаосу 1991 року, а результат послідовної, жертовної боротьби багатьох поколінь. Вона оберігає нас від ідеологем колоніальних путінських наративів: мовляв, «до срср України не існувало», чи «державність нам подарували» тощо. Ніколи не вірте москві! Ми самі себе створили. І самі себе відстояли. Українська визвольна боротьба ХХ століття – від УНР до УПА, від дисидентів до Майдану – єдина в своїй суті. Вона не була «несистемною», «спонтанною» чи «хаотичною». Її серцевина – бажання мати свою державу, своє право, свою історію. Для народу, що століттями перебував під чужими імперіями, пам’ять – це зброя. Втрата тяглості – це втрата імунітету. Народ, що не пам’ятає свою державність, буде схилятися перед чужою. Але народ, що має відчуття національної тривалості, – непереможний. Тяглість державотворення – це не пам’ятник минулому, а обов’язок перед майбутнім. Тому скажемо так: Микола Плав’юк – не просто «останній президент УНР в екзилі», а мостобудівник, що з’єднав епоху боротьби і епоху відродження. 

Історичне коло замкнулося – Україна законно і легітимно не лише відновила незалежність, а й закріпила спадковість та історичну тяглість своєї державності. Микола Плав’юк – це постать, що втілює ідею незламності української національної ідентичності в еміграції. Тоді як тоталітарна радянська система знищувала пам’ять про УНР на території України, саме діячі діаспори – такі, як Плав’юк – зберігали традицію державності, формували національну ідеологію, підтримували освіту, культуру, історичну пам’ять українського народу. Його діяльність є яскравим прикладом «тихої дипломатії», де боротьба за Україну велася не з автоматом у руках, а через книги, статті, конференції, політичні виступи й організаційну працю. Микола Плав’юк помер 10 березня 2012 року в Канаді, похований на Цвинтарі святого Володимира у Оквілі.

У добу постмодерної розмитості, де народи легко розчиняються в потоках споживацтва, трансглобалізму, всюдисущої ідеї комфорту й інформаційного шуму, коли стираються видимі й невидимі відмінності, сама думка про історичну тяглість держави може здаватися чимось архаїчним. Але для України, що століттями виживала всупереч імперіям, тяглість державотворення – не формальність. Це – екзистенційний код нації. Те, без чого народ перетворюється на «населення», а рідна земля – на «територію». Що таке тяглість у національному сенсі? Це відчуття, що наша історія не перервана, хоч би як її шматували, нищили чи забороняли. Це коли Симон Петлюра, Євген Коновалець, Микола Лівицький і Микола Плав’юк не є «постатями минулого», а живими вузлами вервечки волі, яку ми нині продовжуємо, доточуючи щодень своєю працею і вибором. Українська історія XX століття – це послідовна спроба бути державою в умовах, коли сама ця ідея вважалася злочином. Українці воювали на фронтах світових воєн, у повстанських лісах, у таборах ГУЛАГу, в кабінетах дипломатів, у підпіллі, у еміграції. У цій боротьбі був фронт і на Соловках, і в Мюнхені, і в Монреалі. Микола Плав’юк — президент держави, якої не існувало на карті, але яка існувала в серцях мільйонів українців за межами Батьківщини. Президент УНР в екзилі. Це звучить парадоксально, але справжня держава починається не з території, а з волі її творити. Коли в 1992 році він передав повноваження УНР президентові незалежної України Кравчуку, це був не просто символ. Це була передача естафети, якої ніхто не мав права впустити.

Українці – не «молоді», як нас люблять «змальовувати» наші «воріженьки». Українці – давні. І саме тому сильні. УНР, ЗУНР, Карпатська Україна, ОУН, УПА, Шістдесятники, Дисиденти, Рух, Майдан, ЗСУ – це не окремі історії, а одна нескінченна лінія опору. Маємо собі пам’ятати, що у 1991 році ми не «здобули» незалежність. Ми її повернули. Бо вона вже була – і була збережена людьми, які вважали її ціннішою за власне життя. Тому Микола Плав’юк не просто передав клейноди. Він передав нам нагадування, що без зв’язку з минулим – ми втрачаємо право на майбутнє. Сьогодні, коли ми знову зі зброєю в руках відстоюємо своє право на існування, нам потрібно пам’ятати не лише про новітніх героїв, а й про тих, хто зберіг державу, коли здавалося, що її вже нема. Тому що саме вони – гаранти нашої історичної живучости, а отже – нашої гідності, сили і безсмертя.