Марина Панасюк: закохана в троянди
«Вінок із троянд» – так називалася виставка творів художниці Марини Панасюк, що з 12 до 25 березня тривала на кону Національного музею української літератури в Києві.
Усміхнена авторка картин радо зустрічала охочих відчути таємні послання її промовистих троянд, рвучких коней, пристрасних чоловіків і жінок, премудрих котів та навіть енергетику жахливих окупаційних миттєвостей з Бучі та Маріуполя. Прикметно: картини Марини Панасюк неможливо оглянути побіжно, не сприйнявши імпульсу, настрою, які продукує мисткиня. Її акварелі діють як передавачі емоцій. Рідкісне явище.
– Закохалася я в троянди тому, що це древня квітка, яка має і пелюстки, й колючки, – ділиться сокровенним художниця. – Це сталося у глибокій юності. Втім у мене все сталося в юності. Страждаю, що і в 16 років, і в 60 – в мені дуже мало змін. За загальноприйнятими уявленнями... Проте…З юності люблю Троянди. Сама їх вирощувала…
Марина Панасюк народилася у Нікополі на Дніпропетровщині. У Львові закінчила Український поліграфічний інститут. Працювала у видавництві «Веселка», а згодом – художньою редакторкою та завідувачкою відділу художньо-графічного оформлення видань у видавництві «Наукова думка» НАН України. Є професіоналкою з оформлення серійних, багатотомних, а також ювілейних та подарункових видань. Вдається здебільшого до техніки акварелі, а також використовує туш, перо, олівець. Брала участь у всеукраїнських мистецьких виставках, а персональні експозиції має у Києві з 2019 року й донині.
– Вирушила я з Нікополя вступати до поліграфічного інституту, бо дуже хотіла «робити» книги, – пригадує пані Марина. – З дитинства в моєму батьківському домі була неймовірна кількість книжок. Я вже в 4 роки знала і Рембрандта, і Босха, адже моя мама Світлана Олександрівна Панасюк була директоркою книжкового об’єднання Дніпропетровської області. Це вона створила книгозбірні «Букініст» та «Книга – поштою», а згодом упродовж 25 років у Києві була директоркою книжкового магазину «Академкнига», який після її відходу занепав. Неймовірно якісно все робила. Іншої професії не мала. Тому в часи мого дитинства у нас вдома ніколи нікого не було з батьків: вони будували державу, а я – гортала книжки і дуже хотіла їх «робити». Тож для мене існувала єдина дорога – поліграфічний інститут: вступила на факультет «графіка». Зі мною навчалися такі метри, як Василь Корчинський, Володимир Гарбуз, Кость Лавро, Анатолій Заєць. Працювали у вже неіснуючому, на жаль, видавництві «Дніпро» (як і «Український письменник», «Здоров’я», «Техніка»). Але я переконана: паперова книга ніколи не помре, житиме завжди. Лишень буде доволі коштовним продуктом прикладного мистецтва. Це вам не електронна книга: тут грає роль тактильне сприйняття, коли ти обов’язково маєш відчути запах паперу, друкарських фарб. Час змінився: читати книги можна хіба що в транспорті, маючи до того ж неймовірну дисципліну й бажання. Кому вдається – честь і хвала. Бо хто читає, той вміє і може думати. Аналізувати.
– Прихильність Марина Панасюк до малювання проявилася ще у шкільні роки, – доповнює розповідь мистецтвознавиця, заслужена працівниця культури України, володарка ордена Святої Великомучениці Варвари Валентина Єфремова. – А навчання в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова остаточно сформувало професійні навички мисткині. Марина Андріївна вийшла на творчу стежку спершу як оздоблювачка численних видань, а згодом почала брати участь у загальних та персональних тематичних виставках.
Представлені на виставці «Вінок із троянд» картини випромінюють каскад творчих пошуків. Красномовні розчерки додають мистецькому задуму життєдайної енергетики, яка передається глядачеві. У цьому дивовижному єднанні народжується сила почуттів, які переповнюють художницю, і вона, мов дев’ятий вал, долає умовний простір паперу чи полотна й зупиняється десь за обріями.
Виставка демонструє, як одночасно можна перебувати в полярних місцях. Так народилися кілька серій картин. Художниця показує фрагменти зі щоденного життя киян у метро під час ковіду, передає емоції людей в оточенні звуків смертоносних ракет, сирен та вибухів. Низка творів розкривають наслідки ворожих обстрілів мирного населення України. Такими є картини, присвячені багатостраждальному Маріуполю та понівеченій Бучі – «Нескорена Україна», «Схід та Південь» тощо. У цих драматичних творах вирує жорстока правда імперської агресії московитів супроти стражденної України. Як би складно нам не було, але є що згадати з мирного буття. Перед нами – ціла епопея із запальними перегонами на іподромі. Або ж – полярний настрій: мисткиня з неймовірним душевним теплом передає звичайні будні поруч зі своїми улюбленцями – котиками, які вміють додати життю комфорту й чуйності. А вже ніжна краса улюблених троянд додає вишуканого смаку картинам. Життєвий простір Марини Панасюк сповнений інтимними чуттями, водночас художниця щедро ділиться роздумами про споконвічне, сповнене людяності та добра. Її мотиви – не просто ілюстрації побаченого, то є медитативний стан цілісної особистості, яка покликана бути носієм прекрасного…
У тривожному воєнному лихолітті ми, українці, вчимося шанувати кожну мить свого життя. І дякуємо Марині Панасюк, яка через художні образи дарує людям рятівні почуття, красу й натхнення. То є цінність.