«Трояндами, рожевим, ясним крином, / Червоним маком мали нам зацвісти…» – український модернізм: весняна тематика в поезії

Як обігрували народні пісні? А вичитані теми? Який слід залишали побачені вистави? Прочитані зарубіжні твори, які сьогодні – шедеври класики, а тоді – щойно з’явилися та були перекладені? Адже так народжувався український модернізм.

Сьогодні його досліджують, про це явище багато пишуть, але чи все ми про нього знаємо? Звичайно, ні.

Наприкінці ХІХ (або навіть у другій половині) – на початку ХХ століть прийшло покоління нових, часто – освічених поетів, які читали класичну та сучасну їм літературу, зокрема в оригіналах. Так формувався український модернізм. У різних кутках України, пробиваючись крізь заборони та інші труднощі, він – був.

Гортаючи різні антології, альманахи, випуски та інші видання тієї доби, вкотре переконуюся, скільки творів в українській літературі, і всі вони вимагають розгляду та вивчення. Сьогодні вже відомі біографії поетів – тоді нових. Статті рекомендували їх як гарних початківців або навіть уже сформовані таланти (незважаючи на молодість). А ми вже знаємо подальші події в біографіях. Хто з модерністів поневірявся на Батьківщині, ставши свідком багатьох зламів і трагедій, хто емігрував, кого репресували, розстріляли… Нібито біографії такі різні, але можна знайти й певні закономірності. Адже це були поети-інтелектуали, а також – як справжні творці – вони вміли відчувати.

Ці автори часто починали публікуватися на початку ХХ століття, заявивши про себе як молодих, але талановитих, новаторів.

Наприклад, Остап Луцький (1883–1941). Його знають як батька літературознавця Юрія Луцького, але насправді творчість поета дуже різноманітна. А ще він перекладав сучасну йому українську літературу на польську мову, був і літературним критиком. Вірші виходили під псевдонімами: «О. Люнатик» (тобто дослівно «Сновида») і «Немирич». В альманахах та інших виданнях початку ХХ ст. його представляли як молодого талановитого і освіченого поета з уже плідним доробком. Так, Луцький багато друкувався, а ще вмів об’єднувати творчих людей.

Його біографія заслуговує на окрему статтю. Варто окреслити основні віхи. Звідки прізвище Луцький? Імовірно, воно родове, бо народився в батьковому маєтку, селі Лука (сьогодні це у Львівській області). Син українського шляхтича (а мати була з німецького роду, але українізованого), сам із багатодітної родини, майбутній поет здобув гарну освіту – від школи до гімназій, потім – до університетів: від Львівського до Празького і Краківського. Вивчав не лише літературу, а й право (почав у Львові) та філософію. Рано уславився як поет і навіть літературний організатор. А далі – брав участь у Першій світовій війні. Цікаво, що був ад’ютантом полковника Василя Вишиваного – політичного українця, поета. Активно творив культуру і політику, спілкувався із сучасниками-письменниками (Ольгою Кобилянською, Петром Карманським, Богданом Лепким і багатьма іншими, які сьогодні – наші класики). Кінець трагічний: його заарештував НКВС у 1939 р., і поета не стало у 1941 р. у концтаборі.

Що сказати про творчість? Остап Луцький був одним із творців знаменитого угрупування молодих поетів «Молода Муза». Зокрема, у своїй статті «Молода Муза» (1907) він писав про європейські взірці (Ніцше, Генріка Ібсена, Шарля Бодлера, Моріса Метерлінка та інших), які були тоді на слуху і вплинули на світову думку. А ще вирізняв сучасних йому українських геніїв – Ольгу Кобилянську, Лесю Українку та багатьох інших авторів, – які наблизили до нового покоління нову літературу, нові стежки. Він захоплювався творчістю цих письменників. А про нове угрупування та історію його виникнення зазначав як про випадок: «А формальне основання “Молодої музи” треба завдячити припадкові. Найблищі други поміж молодими письменниками (Б. Лепкий, Василь Пачовський, Петро Карманський, Михайло Яцків, С. Чарнецький, Остап Луцький, С. Твердохліб і В. Бірчак) зібралися в один гурт і для зазначення своєї солідарності в розумінні артистичної творчості почали видавати свої твори під спільним кличем: Молода муза».

Попри суперечливий творчий шлях, новатор не відкидав авторитетів. Іван Франко, який рецензував його ранню творчість, попри критику самої тематики і «декадентства», відзначав гарну, відшліфовану форму віршів і європейські орієнтири нового автора, а також і розвиток його внутрішнього світу.

А ось один із віршів, який цитував у рецензії на збірку молодого поета Каменяр (цитата наводиться у тодішньому правописі): «Нехай шаленим шумом хвиль / Заграє окіян, / І хай в чоло моє заб’є / Скажений гураган – / Я не подамся! Йде вже час / Весняної обнови, / Одділить чистеє зерно / Од зайвої полови! / А поки що – хай світ увесь / Лютує і скрегоче! / Тобі я, світе, кожний жаль / Одважно кину в очі». (Цей твір відомий у різних редакціях).

Багато хто знає народну лемківську пісню про кохання і розлуку «Ой верше мій, верше». Зокрема, пригадають, як її співала Квітка Цісик. У цій пісні є рима «верше – перше», у першій строфі: «Ой верше мій верше, / Мій зелений верше. / Уж мі так не буде, / Уж мі так не буде, / Як… як било перше». А переспів цього фольклорного твору є у вірші О. Луцького «На верхах», де поет описував красу рідних Карпат, наприкінці кажучи: «Бувай здоров, верше, / Мій зелений верше! / Вже нам так не буде, / Як перше, / Як перше…». Бачимо тут знайому пісню, вплетену у вірш. 

Або інший вірш – філософський (а не лише любовний), в якому з’являється і символіка квітів. Начебто хто лише не нарікав на швидкоплинність, минущість життя – але як про це писали українські модерністи? Остап Луцький: «І стало жаль мені кожнісінької хвилі, / Що біля нас пройшли у безвість темну… / Могли нам радість принести безмірну, / А жаль лишили і журбу даремну… / Трояндами, рожевим, ясним крином, / Червоним маком мали нам зацвісти, / Вони одні лиш вивести могли нас / З ярів невидних в поле ясне, чисте… / Могли веселим співом залунати, / Як грають шумно гірські, дикі ріки, – / Дугою чарів нам могли засяти / І в споминах остатись нам на віки… / А ми їх, люба, провели так марно… / І знов над нами мряка в’ється хмарно, / Чудесних днів вернути ми не в силі… / І стало жаль мені кожнісінької хвилі…».

Гортаю вірші сучасниці Лесі Українки – Галини Комарової (Комарівни, 1877–1938), чия творча біографія була пов’язана з Одесою (і одесити пишаються цією поеткою). Ці твори нагадують і українські народні пісні, і ґрунтуються на зарубіжних мотивах (також за життя поетки вбачали перегуки з Лесею Українкою), але головне – щирі, побудовані на власних почуттях авторки. Є позірно проста лірика, з ідеями якої можна погодитися: «Не завжди хмари крають небо, / Не завжди вітер злий реве, / Буває, сонце ясне сяє – / І все радіє вкруг, живе», і далі природу та погоду порівняно із серцем, його почуттями. Поетеса прагнула сміливості в читачів, які мали далі йти вперед. 

Або зовні начебто побудована на фольклорі, проте й яка містить інші мотиви – «Пісня козачки». Лірична героїня розповідає: «Задивившись в вікно на дорогу, / Я вкололася якось – біда! / Біла квітка, що я гаптувала, / Зчервоніла, я ж стала бліда». Зрозуміло, що нитки почервоніли від крові вишивальниці (а гаптувала вона, мабуть, сріблом? Біла квітка – шовкова?). Це здалося козачці пророцтвом, бо вона згадала про битву, в якій її милий, і далі – зрозумілий жах: невже він поранений чи вбитий? Потім вона почула, «наче кінь прилетів до воріт», але коли відчинила, нікого не побачила. Тобто навіть кінь без сідока не прийшов. Це здалося? Чи пророцтво? І заголовна героїня знову вишиваючи сумує. Фактично цей вірш не має остаточного кінця. Узагалі загадки в цьому сюжеті нагадують баладні, а загальна таємничість – ознака модернізму. Героїня не знає, а може тільки відчувати, що сталося – а читач їй співчуває та може сам здогадатися.

До модернізму належить і творчість Олександра Олеся (справжнє прізвище Кандиба, 1878–1944). Його вивчають у шкільній програмі, в університетській, читачі вже зможуть пригадати і романси про кохання («Чари ночі» із приспівом «Сміються, плачуть солов’ї…»), і «Айстри», й інші твори. Відомо, що цей поет, драматург, перекладач і взагалі творчий діяч іще замолоду починав як символіст, але його дар явно різноманітніший. Про це свідчать іще ранні вірші, опубліковані на сторінках антології «Українська Муза» в 1908 р. Наприклад, про орлів і жаб. Тема дещо нагадує українську байку (і справді, про жаб у болоті не раз писали), проте сама проблема подана оригінально, і жаби тут не дуже нагадують комічних фольклорних. Зрозуміло, що орли – це поети і взагалі ті, хто прагнуть вершин. Поезія така: «В болотах жаби рай знайшли / І там плодились і згнивали, / А десь над ними клекотали / В повітрі чистому орли. // І туркіт жаб, і дух гнилий / До їх туманами знімались, / І до болот орли спускались / І виливали гнів палкий. // Та жаби, всі в сетках турбот, / На клект орлячий не зважали, / Жили, плодились і згнивали / В багні смердючому болот. // І повні скорбного чуття, / Орли за хмарами літали / І ситих жаб уже не звали / З болот до вищого життя». Так сумно, але й правдиво закінчується вірш. Вершини часто протиставлялися болотам (зокрема українськими письменниками), але в цього поета вийшло і афористично, і оригінально.

Завершити цю статтю про український модернізм хотілося б іще одним віршем Олександра Олеся – «Іскра», написаним ще в молодості поета: «Вона б ще жевріти могла, / Та більше жевріть не схотіла, / Ураз всю міць’ свою взяла, / Всю ніч осяяла — і стліла... // Погасла іскронька мала, / Рожеве світло більш не ллється.. / І шкода сяйва і тепла, / І ніч темнішою здається... // Дарма! Лишивсь від тебе слід... / Заб’є бенкет колись горою, / І на йому згадає світ / Про ніч, осяяну тобою!». Як багато інших його творів, ці слова виявилися пророчими.

Справжня поезія – це й є іскра. І ця література дійшла до нас, залишила і залишає відгук у наших душах. Звичайно, досі важко судити про весь український модернізм, але вже зроблено багато для пізнання на цьому шляху. І хотілося б ще більше відкривати цих творів, яких, як ми бачимо, безліч. Цьому можуть сприяти антології та інші видання, зокрема збірки, які були б доступні широкому загалу. Тоді буде помітно, що українська література справді елітарна, а українська муза – різноманітна.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора:
Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант
з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-
Католицької Церкви (Львів).