Нові імена: відомі та незнані українські поетеси

«Душа твоя – се книга, що бажаю / Я прочитать». Так написала одна українська поетеса, про яку я розповім нижче. Сьогодні ми відкриваємо нові та старі книги, намагаючись зрозуміти портрет тодішньої української інтелігенції, яка започатковувала нові теми і сюжети, відстоювала нашу культуру та ідентичність. Зокрема це, звичайно, поетеси.

Українська інтелігенція ХІХ – ХХ ст. уміла об’єднуватися. Можна казати про спільну когорту родин Косачів, Старицьких, Лисенків та інших. А ще – про літературний гурток «Плеяда», до якого була активно причетна Леся Українка. А які ще імена в цьому колі?

Скажімо, це Одарка Романова (1853, Чернігівщина – 1922, Китаїв). По-справжньому її звали Дарія Романова, а псевдонімами були: Одарка, О. Романенко. Вона була не лише поетесою та письменницею, а й професійно зналася на музиці, співу та театрі. Роль відіграло не лише те, що поетка була племінницею знаменитої актриси театру корифеїв Марії Заньковецької, а й власний талант. Проте сьогодні цю авторку вважають півзабутою. 

Одарка Романова активно друкувалася, вона авторка віршів, казок, оповідань, мала власну збірку. Деякі вірші покладені на музику Миколою Лисенком і стали народними піснями. (Цю поетесу недарма називають пісенником). Ще вона любила писати для дітей – у тому числі в жанрі колискової. Жанри віршів – різноманітні: від ліричних до балад, казок і легенд. Її збірка, яка вийшла у Києві, так і називалася – «Пісні, думки, легенди». У творчості поетка тяжіла не лише до власної культури (яку глибоко знала), а й обробляла китайські, індійські та інші сюжети. Це й сьогодні цікаво читати, а тоді взагалі було проривом. Бо до цих тем зверталися, звичайно, класики першого ряду (Іван Франко, Леся Українка та інші), проте ці стежки тільки намацували. В Одарки Романової є «Мрія (Індійська легенда)» – про те, як люди втратила свій рай, оскільки їх вабила інша країна. Повернутися назад, у той самий край, вони не змогли, бо він змінився, і замість золотого віку довелося боротися з хижаками і злигоднями. Написано мелодійно, простим стилем, сюжетно. Цікавий і вірш «На італійський мотив», про карнавал і кохання. 

Авторка експериментувала з формою і тематикою. Скажімо, поезія «Незнайома книга»: «Душа твоя – се книга, що бажаю / Я прочитать. / Що надруковано у книжці – я не знаю, / А хочу знать. / Що я побачити там мушу, / Думки святі? / А може, я й оддам всю душу / За те, що й ти? / А може, краще прочитати / Її з кінця? / Я лева думаю спіткати, / А ти вівця». 

Лірика, присвячена загальнолюдським темам, має виразний український колорит. Наприклад, вірш «Журавлі»: «Осінь пісню журливу співала, / Осінь хмари на небо скликала, / І негоди та бурі гули; / Хмари йшли серед неба та йшли, / Як отара жахливих овець. / Сумно вітер співав про кінець. / І хотілось кудись полинути, / Щоб журливих пісень цих не чути, / Там билина, та вітер нагнав, / Налетів і відразу зламав…». Або «Горобчик (Думка)»: «Дивлюся на вулицю: малі діти грають, / Прив’язали горобчика – летить – не пускають, – / Тоненькая мотузочка, та не перерветься… / Отак з мене моя доля частенько сміється. / Грались діти з горобчиком, а потім пустили. / Чом не летить бідна пташка? Вже не має сили». 

Або інші імена, недостатньо широко відомі, проте обдаровані. Наприклад, Лідія Сохачевська. Сьогодні її вивчають з-поміж письменників Дніпропетровщини. Року народження невідомо, а не стало поетки 1911 р. в Ялті. Якого числа, теж не сказано. Цю авторку називають першою катеринославською поетесою (вона народилася та працювала на Катеринославщині, а саме – на території сучасної Дніпропетровської області). В якій сім’ї народилася, невідомо. Повідомляють, що родина була бідною, батько рано вмер (та й вітчим небагато заробляв, тому Лідії Сохачевській довелося рано працювати і допомагати близьким). Поетка була вчителькою, причому професійною – і навіть репетиторкою. А ще – дуже активною культурною діячкою. Стислі факти про Лідію Сохачевську показують, що вона була надзвичайно сумлінною та працелюбною, постійно навчалася. А ще писала не тільки вірші, а й прозу, причому орієнтувалася на дітей. Якраз дитяча література тоді була плідною нивою і стала особливо розроблятися саме для цієї авдиторії. Але життя творчої жінки не було легким. Так, вона працювала по вісім годин на день, паралельно навчаючись. Відомо, що їй допомагав матеріально знаменитий історик і археолог Дмитро Яворницький – який, до речі, і переконав писати українською мовою. Умерла Лідія Сохачевська від сухот (так тоді називали туберкульоз). Скільки вона прожила? Ми не знаємо. Але приємно, що це літературне ім’я було помічено за життя, поетеса багато публікувалася. З її віршів, зокрема, цікавий «Моя смерть», бо написаний від чоловічої особи. Може, це літературні алюзії? Оповідь – від імені алегоричного орла: «З блакитного неба упав я на землю, / Бо грім несподіваний крила розбив…», упав у провалля, але висновок: «Та що ж? Не жалкую, що в небо літав я! / Що крила орлині об землю розбив! / Нехай я останній свій час доживаю, / Та все ж хоч хвилиночку вільно пожив!..» 

Або Олеся Андріїва. Невідомі дати її життя, як і де народилася. Проте творча спадщина – досить плідна, поетка багато друкувалась у періодиці («Літературно-науковий вісник», 1913). Тобто це початок ХХ ст. Вірші, які мені траплялися, переважно песимістичні, але є й гарні картини, у тому числі пейзажні: «Місяць сіяє, зорі іскряться, / В місячнім сяйві хати срібляться. / Гай над водою тихо дрімає, / Ниви широкі сон повиває… / Довкола глянеш – краса якая! / Й кінця і краю її немає. / Усе навколо чарівно-пишне… / Чого ж ти, серце, тужиш, невтішне?». Ці вірші часто – внутрішні монологи. Із них можна помітити розчарування авторки в людях, часто згадуються розбиті ідеали. Проте водночас вони сповнені переживання за інших і активної життєвої позиції. «Блискавкою хвиля щастя пролетіла, / Всі надії доля без жалю розбила… / Повні горя-туги потяглися роки, / Провели по серцю ралом слід глибокий». 

Ще одне ім’я – Олена Грицай (1856, Львівщина – 1914, Перемишль, нині Польща). Її називають найпершою галицькою поетесою. Вивчають у літературі рідного краю – Дрогобича та Дрогобиччини. Поетка підписувалася «Елена» та «Елена Г-й». Вона любила українські народні пісні, добре зналася на них і, як стверджують, почала писати під фольклорним впливом. Її літературний дебют у львівському журналі «Зоря» помітив Іван Франко і переконав звертатися до ширших життєвих тем. Ще вона публікувалась у відомих виданнях – жіночому альманасі «Перший вінок» і дитячому журналі «Дзвінок». Також вона визначалася культурною діяльністю з-поміж жінок (якраз належала до тих, хто боровся за свої права), організовувала й творчі вечори Тараса Шевченка (тобто пам’яті Кобзаря) та Івана Франка. Її вірші присвячені й колу українських письменників – наприклад, пам’яті «буковинського солов’я» Юрія Федьковича. А її сином був Остап Грицай (1881–1954) – письменник, перекладач, культурний діяч.

З віршів Олени Грицай можна процитувати, зокрема, «Восени»: «Чом листочки облітають, / Травиця зниділа? / То вже осінь золотенька / До нас ся зближила». Або для дітей – «Наша мати»: «“Що на світі наймиліше?” – / Раз мати спитала. / “Ти, дорога наша мамо,” – / Діточки сказали. / “Вам, дітоньки мої любі, / Ще о тім би знати, / Що, крім мене, ще і другу / Маму тра кохати. / Бо та друга – всім нам мати, / Нас вона повила, / Хлібом, сіллю і водою / Нас вона кормила. / Її мова, люба, мила, / Нас все забавляла, / Її дума – голубила, / Пісня – до сну клала. / А та мати – се Русь наша! / Любіть її, діти, / Та уквітчуйте собою, / Як городчик квіти! / І для неї ви, дітоньки, / Ростіть на потіху, / А виросши — не забудьте / За рідненьку стріху. / Та про мову нашу любу, / Що вас забавляла, / І про пісню сердечную, / Що вас усипляла. / А у тім просторім світі / Добра научайтесь, / Рідної своєї мови / Й пісні не цурайтесь!”» Як відомо, Руссю називали Україну, а руською мовою – українську.

Олена Грицай писала й вірші, які позірно були пейзажними, а насправді – настроєвими і алегоричними. Наприклад, вірш «Мряка», позначений коломийковим розміром (у цитуванні зберігаю оригінальний правопис): «По зеленій долиноньці / Мряка розстелилась, / Мов слезами дрібнов росов / Травиця окрилась». Далі авторка порівнює тугу з мрякою, закликає сонце висушити мряку. Так, розпогодилося. Проте: «Легше мряці уступити / З долини зеленой, / Як тій тузі з серденька, / Із груди стисненой».

Або харків’янка Марія Виноградова (1878 – ?), яка писала під псевдонімами Козачка і Маруся Полтавка (тут неважко вловити алюзію з «Наталки Полтавки» Івана Котляревського). Вона починала як перекладачка. За віршами відчувається, що це була обізнана та начитана постать. Друкувалася достатньо багато – переважно в періодиці («Літературно-науковий вісник» тощо). У віршах – багато алегоричного, у них – постать борця. Але є й поезії, позначені власними переживаннями. Також цікаво читати вірші, звернені до інших авторів. Наприклад, «До зіроньки», присвячений: «Лесі Українці». Чи були поетеси особисто знайомі? Чи листувалися вони? Напевно, фахівці краще про це скажуть. Але головне, що обидві авторки творили спільну справу.

У цьому вірші сказано: «Ой зіронько, зоре ясна – / Світу любий, говорливий! / Чом блиснеш раз міцно, красно, / Вдруге ж сяєш так журливо?», і далі про страждання поетки, які інша поетеса чудово розуміє, проте боїться безодні цієї життєвої правди. І благання: «Світу, світу мій ти ясний! / Чом ти сяєш так тужливо? / Ні! Блисни, зоре прекрасна, / Знов так сильно й чарівливо!» Так, відзначивши сувору і тверду життєву позицію Лесі Українки (уже стало загальником цитувати слова Івана Франка про «одинокого мужчину» в нашій літературі), за життя поетеси критики і просто читачі також писали і про песимізм її окремих творів. Певно, вимагали або постійного оптимізму, або постійної напруженості енергії. Але час показав, що Леся Українка вміла глибше дивитися на речі – тому її різноманітні твори досі є справжніми пророцтвами.

Отже, перед нами цілий розсип різних українських поетес, які писали на багато тем – від актуальних, злободенних, до літературних переспівів (бо тоді якраз відбувся справжній бум українського перекладу), а також до змалювання почуттів, біографічних моментів, уміння сублімувати в пейзажі та інших описах власні страждання… Усі – такі різні, але, виявляється, часто були літературними колегами, за ними можна судити про тодішнє коло інтелігенції, завдяки якому відбулась українська культура. Узагалі це невичерпна тема, але є сподівання, що ця стаття бодай окреслила своєрідність тодішньої української поезії.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).