«Ви помилилися. Ми – українці». Життя і чин отамана армії УНР генерала Якова Гандзюка

Історія – це не підручник. Історія це зброя. Війни не починаються зненацька. Вони тягнуться крізь покоління – змінюються лише дати, назви держав і моделі зброї. Але суть залишається незмінною: імперія завжди прагне поглинути свободу. росія напала на Україну не 2014-го і не 2022-го – вона робить це сотні років. І щоразу, коли над Україною сходила імперська тінь, знаходилися ті, хто ставав на захист. Їхні імена не завжди викарбувані у камені, вони подосі незнані для більшості, але вони – частина нашої сили. Їхня боротьба не завершилася з останнім боєм, вона триває і сьогодні. Яків Гандзюк – один із тих, хто не дозволив Україні зникнути. Отаман бригади Армії УНР, професійний військовий, який пройшов Першу світову війну й не вагався, коли настав час захищати Українську Державу. Став командармом у складний час – коли молода держава опинилася між вогнів чужоземних загарбників, а найстрашнішою силою була більшовицька навала.

Талановитий командир, якого любили офіцери та солдати, та якому довіряли підлеглі. Авторитет, на якого рівнялися та за яким ішли. Майстерний стрілець з револьвера. Кремезний двометровий козарлюга, якого не сплутати було ні з ким, адже його силует одразу впізнавали у натовпі. А водночас і пишнобородий, як зараз би сказали, гіпстер, що вільно знав п’ять мов, постійно вчився та мав широкий, як український виднокіл, світогляд та тверді переконання. Виходець з простої селянської родини, що отримав спадкове дворянство. Людина з міцним внутрішнім стрижнем, що досягла всього власними силами. Чоловік, який зробив себе сам, self-made man, як то кажуть в народі. Це український генерал Яків Гандзюк, від народження якого 21 березня минає 152 роки.

У рідному селі Багринівці на Вінниччині Яків здобув початкову освіту, а відтак учився у Вінницькому реальному училищі. Після 5 років навчання вирішив приєднатися до війська, ставши до лав 47-го піхотного українського полку, який тоді дислокувався на території військового містечка, так званих Кримських казармах. Так почалась його кар’єра кадрового військового. Яків Гандзюк пройшов шлях від піхотного офіцера до командира 1-го українського корпусу. Загартували його горнила війн: російсько-японської та Першої світової. Брав участь у важких боях. Саме тоді здобув репутацію офіцера, який направду відповідає за свої слова, а честь для нього не порожнє слово. Він не раз виводив підрозділи з оточень та вів за собою в атаки. За ним закріпилася слава першокласного бойового командира. 

Генерал Гандзюк отримав багато заслужених високих нагород. Зокрема мав «Георгія IV ступеня» та георгієвську нагородну зброю. Ці нагороди відзначали індивідуальну хоробрість, і кавалерів таких орденів, до речі, дуже шанували серед офіцерів УНР.

У червні 1917-го отримав звання генерала та призначений був командувачем 104-ї піхотної дивізії у складі 34 армійського корпусу, яким командував не хто інший, як майбутній Гетьман Української Держави та всіх військ козацьких Павло Скоропадський. Гетьман згадував важкі бої з німцями у 1917 році, в яких очільник 104 піхотної дивізії був важко поранений, та писав про Якова Гандзюка зокрема таке: «Я гадав, що він загинув. Але міцна його натура й цього разу витримала. Після страхітливої контузії вже через два місяці він став на чолі дивізії. Це був справжній герой. Дев’ять разів поранений, він усе ж вийшов з війни дієздатним». Якось під час боїв з німцями на річці Збруч Гандзюк командував боєм, випроставшись на повен зріст, ігноруючи ворожі снаряди й кулі. На докори в легковажності й невиправданості такої ризикованої поведінки Яків Гандзюк відповідав: «На війні бувають миті, коли необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем буде противник».

«Хай дідько боронить московський фронт, а ми будемо боронити Україну!» – сказав Яків Гандзюк, відчувши переломний момент історії, а тому з його ініціативи було українізовано 104-ту дивізію, яка згодом була реформована й перетворена на 1-шу українську дивізію. Після відставки Скоропадського Гандзюк посів його місце – очолив 1-й український корпус. Почалася перша російсько-українська війна і українці під командуванням Якова Гандзюка успішно протистояли більшовикам у боях під Рівним, Шепетівкою, Жмеринкою, Козятином.

Але на початку лютого 1918 року більшовики прорвали оборону і увійшли до Києва. Війська УНР відійшли зі столиці. Штаб 1-го українського корпусу тоді дислокувався у Білій Церкві, а звістку про відхід українських військ Гандзюку не передали. Тож для з’ясування обставин підозрілих подій він вирішує вирушити особисто до Києва. Проте необачно, чи то навмисне наперекір долі, ухвалює рішення – надягти парадні строї. За кілька кілометрів до Києва автомобіль Гандзюка, в якому їхали також начальник штабу генерал Яків Сафонов та полковник Олександр Гаєвський, зупиняють більшовики. Штабний автомобіль та нагороди на френчах видали найвищого чину офіцерів. Їх взяли під варту. 

Як події розвивались далі – достеменно ми не знаємо. Однак маємо спогади Олександра Гаєвського, який повідав історії, що Муравйов, який тоді сів у Києві за гауляйтера, запропонував бранцям перейти на сторону росії. Проте отримав однозначну й рішучу відмову: «Ви помилилися. Ми українці. Для нас зрозумілі ті причини, що примусили нас воювати з нами», – гордо відповів Гандзюк. Їх повезли на страту. Перед розстрілом українським офіцерам більшовики наказали повернутися до них спинами. Яків Гандзюк спокійно й насмішкувато кинув їм, що, мовляв, не мають гідності – розстрілюють офіцерів зі страхом подивитись в очі. У ту ж мить пролунали постріли. Гаєвського поранили і він зумів відкотитися та втекти, залишився живим і втік від переслідування. А Якова Гандзюка одна куля не здолала. І друга теж. Коли його понівечене тіло дали на опізнання, груди рясніли десятками колотих ран від більшовицьких багнетів. Браві матроси ошаленіло добивали українського генерала, отамана армії УНР, якого не брали навіть кулі.

Яків Гандзюк не був політиком. Але був воїном. Він не давав імперії шансу, поки тримав у руках зброю. Але москва не пробачає тих, хто їй не підкорився. Яків Гандзюк не зламався. І хоч імперія змогла вбити людину, але не здолала ідею, за яку він боровся. Війна, яку веде кремль зараз – це та сама війна. Проти української державності, проти права бути собою, проти свободи. Як і тоді, московити намагаються стерти нашу ідентичність, поставити свою владу та знищити тих, хто чинить опір. Але є одна проблема – Україна не зникає. І нині кожен із нас – це продовження справи таких, як Яків Гандзюк. Він воював за Україну тоді – ми воюємо за неї зараз. І поки ми пам’ятаємо, хто ми є, жодна імперія не зможе нас зламати. Пам’ятаємо своїх. Борімося! 

6 травня 2020 року гайсинська 59-та окрема штурмова бригада отримала почесну назву імені Якова Гандзюка.