Патріарх українського духу
Степан Скрипник походив зі шляхетської родини козацького роду з Полтавщини. Коли в Оренбурзі він вчиться на прапорщика, починається Перша світова війна. Степан проситься на фронт, а потрапивши на територію рідної України у вир визвольних національних хвиль піднесення, не вагаючись обирає правильний бік: записується в полк Костя Гордієнка Першої регулярної кінної частини армії УНР. Брав участь у боях за Київ проти червоних, згодом, коли армія УНР відступала на Захід, потрапив у званні хорунжого на Галичину, де отримав важке поранення в боях. Його перевели в штаб. Був ризик утратити обидві ноги, якийсь час не міг власноніж ходити, тож пересувався на візку. Потім став ад’ютантом у Симона Петлюри, який був йому рідним дядьком.
Степан Скрипник з роду Скрипників, що мали давню традицію священництва: за спогадами він мав «сім дядьків священиків по материній лінії». Мати його була рідною сестрою Петлюри, а Панас Мирний, за спогадами самого Степана, у дитинстві пригощав його цукерками. З таких дрібних, але промовистих деталей зіткана біографія нашого героя. Вона, на жаль, недостатньо вивчена і виписана, а тому й незаслужено мало відома для широкого загалу. Це одна з помилок і водночас стратегічних хиб українців – знаємо чужих героїв, тільки не своїх!
Патріарх Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник), що народився 10 квітня 1898 року, – одна з найвизначніших постатей в історії українського духовного життя ХХ століття. Він поєднав у собі долю борця за незалежність України, пастиря вірян у діаспорі та провідника ідеї автокефальної церкви, яка заклала підґрунтя для утворення незалежної Православної Церкви України. У роки Української революції Скрипник активно долучився до визвольної боротьби, а після окупації України переїхав до Варшави, де закінчив університет. Згодом став депутатом польського сейму від Волині, брав активну участь у культурно-громадській діяльності та обстоював права українців на окупованих землях. До речі, був найактивнішим депутатом за кількістю промов, палко виступав за права рідної церкви для українців. Уже тоді він усвідомлював, що українське питання — це не лише політика, а й культура, мова і Церква. Коли починається Друга світова, Степан перебуває у Варшаві, а його сім’я у Львові. Ймовірно, що нагла смерть за нез’ясованих обставин його дружини стала тим каталізатором, що перевернув світ – Степан Скрипник приймає чернечий постриг і бере собі ім’я Мстислав. Ім’я, що несе потужну енергію дії, гідності й пам’яті. Воно має глибоку символіку, яка бере початок з Руси і української лицарської культури. Ім’я Мстислав складається з двох частин: «Мстити» (1) – у давньослов’янській мові це не лише «мститися» в сучасному розумінні, а й «захищати», «стояти за правду», «відплачувати за кривду»; і «Слав» (2) – від «слава», що означає честь, визнання, велич. Отже, ім’я Мстислав можна тлумачити як «той, хто здобуває славу через відплату» або «той, хто захищає честь, здобуваючи славу». Цей вибір імени свідчить про те, що зло не має залишитися без відповіді, а правда мусить бути захищеною. Коли могилу дружини розкопали, виявили, що її було вбито пострілом у голову. Інших родичів Мстислава: матір, братів та сестер – теж розстріляли НКВД або відправили в гулаги. У 1943 році Мстислав став єпископом Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Як новий єпископ, він почав активну роботу з населенням, що, зрозуміло, не сподобалось німцям – Мстислава заарештувало гестапо і він майже рік пробув у в’язниці. Після війни, у таборах для переміщених осіб у Німеччині, а згодом у США й Канаді, владика Мстислав формував структури Церкви для розпорошеної української діаспори. Його церковна місія охопила Україну, Європу, США, Канаду й Австралію. А Церква в еміграції – це не просто паства. Це національний тил, простір для духовної самоідентифікації, арена боротьби за збереження мови, культури, традицій. Мстислав не просто правив літургії – він був дипломатом, вчителем, архітектором духовної української присутності на Заході. Патріарх Мстислав зробив велику справу: об’єднав українців. Як знаємо з історії і бачимо нині на свої очі, це вічна проблема українського народу: де два українці – там три гетьмани, де моя хата скраю – там рак на горі свисне, але ж гуртом і батька легше бити. Наддніпрянці і галичани, прихильники УНР і Гетьманату, бандерівці і мельниківці, греко-католики й православні – Мстислав зумів своїм авторитетом, життєвим прикладом, надзвичайною мудрістю, силою віри об’єднати у єдину Церкву весь український народ, окрім окупованих українських земель срср. Йому вдалося це попри відмінності і суперечності в ім’я єдності та України. 
Після падіння радянської влади митрополит Мстислав був обраний першим Патріархом Київським і всієї України (УАПЦ). Недаремно, адже його постать символізувала духовну спадкоємність між українською еміграцією та відроджуваним церковним життям в Україні. Мстислав приїхав до Києва вже у поважному віці (93 роки) – той візит став історичною подією, на YouTube є відеозаписи тих днів. Уперше за багато десятиліть предстоятель української Церкви з діаспори повернувся на батьківщину як символ єдності та надії. Мстислав – тоді вже митрополит УАПЦ – став символічною постаттю повернення Церкви в Україну після 70 років войовничого (й не дуже) атеїзму радянської окупації. 5 червня 1990 року його обрали Патріархом Київським і всієї України на Всеукраїнському православному соборі. Попри похилий вік, його приїзд сприймався як історичне відновлення зв’язку поколінь – від УНР і доби визвольної боротьби початку ХХ століття до незалежної держави на порозі нового тисячоліття.
У Києві на Софійській площі його зустрічали тисячі вірян. І в цьому поверненні читався тоді символ перемоги духу над вигнанням. Його життя – це приклад духовного мосту між еміграцією та Батьківщиною, між історією УНР і незалежною Україною, між ідеєю автокефалії та її реальним втіленням. Мстислав не дожив до Томосу, але його дипломатичні, організаційні та духовні зусилля стали підмурівком. Він є своєрідним архетипом українського лідера в екзилі, що зберіг прометеївський вогонь боротьби, щоб передати його нащадкам. У світовій історії є небагато постатей, які, опинившись у вигнанні, зуміли зберегти і відновити цілі народи. Патріарх Мстислав – один із таких. Попри численні виклики, включно з конфліктами між гілками православ’я в Україні, він залишався моральним авторитетом і духовним орієнтиром. Його головною ідеєю життя було об’єднання всіх українських православних у єдину автокефальну помісну Церкву. Патріарх Мстислав помер 11 червня 1993 року у США. Його поховали у соборі святого Андрія Первозванного в Бавнд-Бруку (Нью-Джерсі), який він сам колись фондував і освячував. Це місце називають також Українським Єрусалимом, або Українським пантеоном. Спадок патріарха Мстислава – це не лише церковна реформа чи пастирська діяльність. Це ідея духовної незалежності України, тісно пов’язаної з її державною самостійністю.
У XX столітті, коли Україна проходила шлях через революції, окупації, депортації та культурне знищення, вцілілі голоси її еліти лунали переважно з вигнання. Одним із таких голосів і був патріарх Мстислав – духовний лідер, політик, борець за автокефалію Української Церкви. Він увійшов в історію як перший Патріарх Київський і всієї України УАПЦ та символ неперервності української ідентичності.