Леся Українка як фольклористка: «Я взагалі маю щастя до етнографії»

Ми знаємо казки про котика і півника, про дивну сопілку, про хлопчика, якого хотіла з’їсти зла відьма, і ще багато чого. Але завдяки кому ми все це знаємо? – Завдяки нашим українським класикам, які першими записували фольклор (а тривалий час усна народна творчість не вважалася серйозним жанром). 

Багато зразків, причому рідкісних, нам залишилося від Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки, 1871–1913). Її слава – геніальної письменниці, перекладачки, ми знаємо, що вона була музично обдарованою… Але як фольклористка менш відома, хоча на цій ниві багато зробила.

Важко сказати, в якому віці Леся Українка зацікавилася рідним фольклором. Адже ця стихія була з нею завжди.

Як відомо, Лесю Українку та її братів і сестер Олена Пчілка виховувала в національному дусі. Це виявлялося не лише в українському вбранні та зачісках, не кажучи про українську мову (чи варто нагадувати, що це було моветоном, якщо не сказати більше, у дворянському оточенні?)

Ми знаємо, що рідкісні твори українського фольклору збереглися в записах діячки, зокрема листах, а також відомі пісні, записані з її голосу – коли в моду входив фонограф як новий винахід.

Вона записувала пісні, ігри, казки та багато чого з народних уст – у тому числі від сільських дітей. Інші українські класики теж так робили. Проте Леся Українка ставилася до всього з науковим інтересом, і завдяки їй видання усної народної творчості не просто цікаві, а й ретельно зафіксовані, а ще й це – прорив. Адже тексти були записані вперше.

Факт, що фольклором письменниця цікавилася ще змалечку. Збереглись її листи з молодості, де Леся Українка розповідала про свою діяльність етнографа саме як професіоналка. Наприклад, у 1891 р. вона писала своєму дядькові Михайлу Драгоманову в Софію – про рідкісні пісні в Колодяжному: «Пісні ті справді трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми... Я взагалі маю щастя до етнографії, – не тілько не стрічаю недовір’я собі або неохоти, а навпаки, – сама инший раз мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотирі місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних!». Або порівнює болгарський фольклор (відомий Драгоманову) з рідним: «Я таки не можу не дивитись на народну поезію “літературним” поглядом, і, може, через те я так люблю наші лірічні пісні. Я шукала в болгарському «Сборнику» лірічних пісень, але надаремне, і дуже то мені шкода, бо мені завжді здається, що коли де можна добачити вдачу народа, то скоріше в ліричних піснях та в “коломийках” (не знаю, як іще зветься такий род поезії народної), ніж в баладах та піснях історичних. Ще теж було б мені почути мотиви болгарських колядок, – по словах та по розмірі вони дуже нагадують щедрівки наші».

У 1893 р., наприклад, Леся Українка писала до Івана Франка, обговорюючи з ним фольклористичний проект. Як видно з листування, цей проект мав бути обширним і містити зразки усної народної творчості з різних регіонів України. Прикметна така цитата (правопис – авторський): «…маю такий замір: при моїх купальських піснях  (і инших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б просити п. Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, й написати до того яку розправу, – здається, він навіть збирався щось подібного писати. Не знаю, чі влад Вам така робота? Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тілько наполовину жива. …Описання хати волинської (а власне, поліської нашої) я Вам хутко пришлю».

У Колодяжному по-особливому святкували Івана Купала, і Леся Українка знала ці стародавні обряди. І, звичайно, завдяки їй ми знаємо рідкісні купальські пісні, записані на Волині. Наприклад, така, про кохання та родину: «Ой на городі шафран, шафран; / Стоїть Петруньо, як пан, як пан. / А коло його петрушечка; / Стоїть Ганнуся, як душечка. / А коло нього шафраночка; / Стоїть Ганнуся, як панночка. / Ой не їден я шафран стоптав, / Як на тещенчин поріг ступав. / Мене тещенька похваляла, / Дівка Ганнуся полюбила». Є пісні й про інші квітучі рослини: «Ой на городі крокіс, крокіс, / Узяв чорт хлопців, поніс; поніс. / Ой на городі крокісиця, / Узяв чорт хлопців та й тішиться. / Ой на городі кропивиця, / Узяв чорт хлопців та й дивиться». Крокіс – або шафран чи сафлор, ним і фарбують тканину. Є пісня, яка починається так само, але вже на іншу тему: «Ой на городі крокіс, крокіс, / Чом ти, Іванку, більший не ріс? / Ой буде з мене і такого, / Прийме Марися і малого. / Ой буде з мене й такенького, / Прийме Марися й маленького».

Вона щиро цікавилася науковими розвідками про українську усну народну творчість, розуміючи значення цієї праці. Скажімо, наполегливо просила свою матір, Олену Пчілку, надіслати написане нею дослідження про колядки. Або читала наукові збірники, збірки пісень тощо. І ділилася враженнями: «Дуже дякуємо за Людкевича – уже одержали. Там найінтересніші пісні – лемківські».

В її записах є й коротенькі пісні, які, однак, насправді, неповні тексти – наприклад: «У бору сосна похилилася, / кума з кумоньком посварилася. / Кума з кумоньком посварилася». Чи знайдемо ми повний варіант? Де він?

Є дитячі пісні, які вражають фантазією. Наприклад, «Козуня-любуня». Героїню запрошують жити в сільській хаті, причому так: «Козуню-любуню, / пристань до мене, / нічого не будеш / робити в мене: / у мене водиця / віконцем тече, / у мене горобчик / хліба напече, / у мене лисиці / спечуть паляниці, / у мене ведмідь / ізварить обід».

Пишучи в 1910 р. до Бориса Грінченка з Єгипту (Хелуан), Леся Українка, між іншим, зазначала: «…між іншим перекладаю давньоєгипетські ліричні пісні  (не з гієрогліфів, а з німецького перекладу), що заінтересували мене подібністю до – українських!». Як відомо, ці єгипетські пісні вийшли друком.

Від «поважного» жанру переходимо до начебто несерйозного – дитячих ігор. А насправді – серйозного. Адже це – відгомін обрядів, ритуалів. Наприклад, Леся Українка записала, як відбувалася гра у «відьми»: 

Діти вибирають «відьму»: одна стає і, – показуючи за кожним словом на кожного з дітей по черзі, починаючи від себе, «по сонцю», себто зліва направо, – «рахує» так:

Ене, мене, іки, паки,

ерве, серве, ісумдаки,

ей, свей, скусматей,

сіньки, піньки, цервута,

алки, малки, талки, туз.

…На кого впадає остатнє слово, той стає за «відьму». Так само вибирають «матку».

«Відьма» сідає долі, надувшись, мовби лиха, інші йдуть до неї, побравшись за руки «ключем» (у стяж), так що передня, «матка», може заслонити собою всіх. «Матка» починає співати, мовби дражнячись, а за нею всі:

Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо,

запрягаймо й їдьмо

за границю по пшеницю,

а поки ще видно.

«Відьма» зривається і силкується схопити котре, а «матка» боронить всії собою. Коли ж «відьма» таки торкне котрого, то той зостається, а всі біжать врозтіч; «відьма» ловить, і, котрого зловить, той стає «відьмою» на її місце. Той, що «відьма» торкнула ще перше, поки всі розбіглись, стає за «матку», і гра знов починається.

Місце запису: с. Колодяжне, коло Ковля.

Або гра в «залізного ключа», або у «вовка»:

Діти стають в коло, побравшись за руки, а одно в середині, в крузі, намагається прорватись, налягаючи грудьми їм на руки. Його питають: який ключ? Воно відказує: залізний! Як розчепить чиї руки, то виривається з круга і втікає, а за ним всі женуться та співають:

Ой дзвони дзвонять,

чорти вовка гонять

по болотах, очеретах,

де люди не ходять.

Хто зловить, той сам стає «вовком» у крузі, і тоді знов грають спочатку.

Або «Безконечна» (записала в селі Жабориця, «коло Звягля»). Текст ми точно знаємо – але не всі знають, що вперше його записала Леся Українка: «Був собі журавель / та журавочка, / наносили сінця / повні ясельця. / Наша пісня гарна й нова, / починаймо її знова: / Був собі журавель…» Цікава примітка: «(і знов спочатку, і знов, без кінця, поки обридне)».

Ігри часто пов’язані з казками – або казки з іграми. Наприклад, «Казка про Івашка» (про єдиного сина, який вудив рибку, а зла відьма його заманила, проте він урятувався від неї та її дочки, ще й їх переміг). Від Лесі Українки в цьому записі є преамбула: «(Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за “Івашка”, друге за “відьму”, а решта за “Оленку”, за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.)». Тобто твір фактично розігрували як театральне дійство – і не лише тому, що в цій казці співають. 

Сама письменниця любила й «пісні жартівні», тобто жартівливі, й з її голосу записували композитор Микола Лисенко та інші не лише серйозний жанр, а й жарти. Проте, якщо вчитатися, це не такі вже й жарти. Наприклад, в описі пташиного весілля зберігся справжній обряд. Тільки замість людей – птахи: «Зажурився щиголь, мисляче думає, / сам не хоче в світі жити, женитися має. / А взяв собі синицю, гороб’єву сестрицю, / гарную, прекрасную, хорошую птицю. // Зголосив, запросив пташині громади, / сокола до стола посадив до ради. / Щиголь строїть не попросту, – / сам пан орел за старосту, / гоп, соя, до покоя, / за пані сваху. // Збираються збори в хаті на помості, / і дружечки, і світилки – весільнії гості. / Зозуленька й чечітки, синичині тіточки, / всі ж вони приданками, несуть подарочки. / Журавлі на кулі сватами засіли, / а шпаки й кулики за бояри сіли. / Сова їде каритою, / каня іде піхотою, / шпак скаче, куди баче, / усі за гостей…».

Публікації цих фольклорних творів за життя Лесі Українки були, але недостатньо. Сьогодні хотілося б, щоб увесь цей шар літератури був не просто перевиданий для широкого кола, а й увійшов в антології. Бо, розповідаючи або читаючи казку, співаючи або читаючи пісню, ми маємо знати, що всі ці тексти дійшли до нас завдяки ентузіастам – письменникам. Які записували і зберігали фольклор, коли це було заборонено. Серед іншого начебто такі відомі дітям казки та пісні – з голосу Лесі Українки.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).