Оксана Лятуринська – поетеса і мисткиня

Лютий – місяць, так само щедрий на народження українських творців. Зокрема, це Оксана Лятуринська (1902–1970), уславлена як поетеса і скульптор. 

Її можна назвати людиною-епохою. А ще – синтетичною постаттю. Окрім поезії та скульптури, вона була талановитою художницею і писанкаркою, чудово вишивала. Писала не лише вірші, а й новели для дітей. У літературі її відносять до Празької школи, вірші героїні моєї статті можна прочитати в антологіях. І Оксана Лятуринська була творчою колегою особисто знаних нею Євгена Маланюка, Олекси Стефановича, Олени Теліги, Олега Ольжича та інших. Але, як у справжньої поетки, творчість цієї авторки ширша за один напрямок.

Треба знати свою історію. Література немислима без історії. І вірші цієї авторки це пояснюють.

Чеською її ім’я та прізвище писалися Oksana Ljaturynska, англійською – Oksana Liaturynska. А ще в неї були псевдоніми і криптоніми: Роксана або Оксана Вишневецька, Оксана Печеніг, Оксана Черленівна, Єронім і просто О. Л. І всі ці імена – історичні. Наприклад, від назви селища Вишнівець (біля батьківщини поетеси) – «Вишневецька». «Черленівна» – бо «черлень» як архаїзм означає «яскраво-червоний», від цього слова віє Руссю. А ще черленню писали ікони. І здобувають цю фарбу з комахи, яка називається червець. Усе це письменниця знала.

Її біографія нагадує роман. Початок – звичайний. Народилася на Волині. Померла в еміграції, у Міннеаполісі (штат Міннесота). А протягом життя бувала в різних країнах: Німеччині, Чехії, США… До рідної України під час еміграції змогла навідатися лише двічі. Мала виставки в Парижі, Лондоні, Берліні… Зовні уявляється, ніби її доля була сприятливою. Але обставини часто складалися проти поетеси і художниці. Вона вчасно вміла сказати «ні» та взагалі розвернути своє життя в іншому напрямку. А ще, читаючи її біографію, бачу, що доля спочатку могла складатися сприятливо, проте далі ставити випробування – які Оксана Лятуринська витримувала. У неї були сила характеру і гнучкість, самостійність мислення.

Вона народилася в багатодітній сім’ї офіцера, а мати походила з німецьких колоністів. Майбутня поетка навчалась у гімназії й тоді почала писати вірші, які були опубліковані завдяки Уласу Самчуку (гімназійний альманах «Юнацтво»). А от далі – поворот долі. Ми начебто читаємо роман зі стародавнього життя чи дивимося мелодраму. Бо коли Оксані виповнилося двадцять, батько раптом вирішив видати її заміж. Причому – знову передбачуваний хід, але не сучасний! – за некоханого, але багатого. В тодішньому середовищі, саме там, де зростала Оксана Лятуринська, було дивом ослухатися батьків. І – знов як у романі – дівчина тікає з дому, до родичів, які допомагають їй. Один із братів майбутньої письменниці був у Німеччині, і героїня моєї статті поїхала до нього. Усе це було дуже непросто здійснити, але змогли.

Що далі? У неї немає дозволу на проживання. І тому поетка опинилась у Празі (тодішня Чехословаччина), 1924 р. І тут вона поринає в культурне життя, будучи активною особою. Саме у Празі вона знайомиться з Євгеном Маланюком та іншими учасниками Празької школи.

Оксана Лятуринська плідно працювала як скульпторка. Їй належать монументальні роботи – як погруддя Тарасу Шевченку, Симону Петлюрі, Євгену Коновальцю та іншим нашим діячам. Ще вона в чеських Пардубицях створила пам’ятник полеглим воїнам УГА. Гадаю, ще треба дослідити творчу спадщину в цьому напрямку – адже образотворче мистецтво часто було пов’язане зі словесним (як тут не згадати Тараса Шевченка-художника і поета-Кобзаря).

Вона любила чіткість, яскравість, символи, лаконізм. І водночас недомовленість. Це відчувається в її поезії та скульптурах – дерев’яні фігури людей, розфарбовані в основні кольори, часто контрастні; пастух, який лежить і грає на сопілці, солдат… Так само кожний вірш – це статуетка або фігурка, або й ціла скульптура. Звернімося до текстів.

Наприклад, це перші збірки (вийшли у Празі) «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941, пам’яті колеги у Празькій школі Юрія Дарагана). Як видно з назв, це – минуле України, причому князівське.

Вона часто писала на тему української міфології, української минувшини, історії, зокрема княжої. У цьому вірші Оксани Лятуринської можна порівняти з поезіями Олега Ольжича (як відомо, фахового історика та археолога). Художниця і скульпторка жила у цьому світі. Наприклад, вірш про Перуна. Як відомо, це був бог не лише грози, але й війни. Тому логічно, що, розповідаючи про княжу Русь за доби язичництва, авторка наводить приклад саме цього бога, описуючи похід: «Перуне, освяти мечі! / Вперед, зловіщі посланці: / Іде! Іде! / Із-під копит / вогонь і пил», і наприкінці: «Іде, іде син Ольги». Інший вірш, присвячений так само Перуну, не називає його, але описує історичний епізод, коли ідола жбурляли у Дніпро: «Ти ще не вмер, ти ще не вмер! / Через розбурханий Дністер / з Дніпра ти видибаєш, Боже! / Впадуть долів боги ворожі. // Перед лицем великих чуд / жахнеться князь, чернець і люд. / Тоді ж у громі-блискавиці / запаляться скирти пшениці. / Злетить офірою когут. / Явися, Боже, і пребудь!». Як відомо, блискавка – атрибут Перуна-громовика. Але з історії так само відомо, звичайно, що Перуновий ідол не виплив із Дніпра, і на місці капища цього бога побудували церкву святого Василя (у хрещенні князь Володимир став Василем). Зрозуміло, що поетеса, обізнана з історією, не змальовувала все буквально. Під Перуном вона мала на увазі національний дух, завзяття, історичну пам’ять.

Або вірш, де описуються слов’янські боги Сварог, Морена та інші, а далі – спроби запровадити скандинавський пантеон богів (від варягів) у Русі: «Створив ти землю, оболоки / й людину дотиком і дихом, / чинив добро і діяв лихо, / ти повнив дні й вершив ти роки. // Являвся пращуру, вогненно / злітав до хатнього порога. / На землю ти зсилав Дажбога / і вергав їй сліпу Морену. // Владав ти всесвітом, Свароже! / Впаду на твар свою: воскресни! / Твого народу жрець безчесний / вклонився Одіну. Чи ж гоже? // Яви лице у блискавицях! / Удар, розжар, розсип, розверзни! / Нехай хула в устах замерзне, / і хай ім’я твоє іскриться!». (Тут авторка вживає архаїзми – скажімо, словом «твар» у Русі називали обличчя). Або є вірші, які хоч і навіяні старовиною, а ще містять біблійну афористику – і можуть бути застосовані в різних ситуаціях: «За око — враже око, / оселя — за оселю! / Благословляйте келих, / де хміль нуртує соком! // За око — враже око! / Одному з двох упасти. / Рука тверда, гранчаста, / ніж гострий та широкий». В останніх словах відчувається навіть шевченківське.

Поетеса легко переносить читачів у минуле. Наприклад, це сцена полювання (лови, ловитва): «Ліси ловитв! Опійні ночі! / Звір затремтить, птах затріпоче. / Непевен час ані барліг, / ані відбочини доріг. // Вогні запалять хтиво очі. / Хижак напружиться, і скочить, / і переможно сподалік / у ліс потужний кине рик». Але водночас як по-сучасному читаються ці твори. 

Авторка часто розмірковувала на тему природи і культури. Її дуже хвилювала історична, генетична пам’ять. Це, наприклад, така коротка замальовка, де фігурує й класична музика: «Без пут, розбурханії змисли / Зірвались з гуком тяглим / Ні! не затрима Ваґнер / Того – без форми й мисли, – / Що в степ жене дикунським предком, / Що страшить в повний місяць, / Виходить вовком з лісу, / Не має назви й осередку».

Оксану Лятуринську не можна назвати кабінетною поетесою, яка писала суто для себе або черпала натхнення лише з книг (у крайньому разі – археології). Ні, це – життєвий досвід, часто й трагічний, який сильна постать могла переживати і виливати у своїх творах. На жаль, далі талан поетки не був щасливим. Репресували її брата, сестру (яка мала трьох маленьких доньок). На щастя, племінниці змогли вижити, бо в Казахстані – куди заслали сестру Оксани Лятуринської Марію – казахи і поляки допомогли дітям. Сьогодні вони – у Вроцлаві.

Під час Другої світової війни гине частина творів поетеси і мисткині. Це ще не все: вона змушена перебувати в таборі для переміщених осіб (Ашаффенбург, Німеччина). У 1949 р. емігрує до США. Отже, у житті творчої постаті – кілька етапів, кілька ліній. У США її й не стало, а поховали навпроти могили Євгена Маланюка (штат Нью-Джерсі). Отже, і тут Празька школа виявилася разом.

Про українську національну пам’ять Лятуринська не раз писала. Це помітно і у прозі. Наприклад, новела «Материнки». Починається описом квітів, яких більше ніде немає: «Вони росли на Материнщині – маленькому хутірці, і, може, тому їх діти так назвали, тим більше, що ніде інде їх не можна було знайти. / Всі люди, хто їх тільки не побачив, були заздрі на ці материнки, пробували пересаджувати до себе. А от на, ніде вони не приймались! / Як вони справді називались? – Хто його знає. Ніхто ні зблизька, ні здалека про це не міг нічого сказати. Може, про це можна було довідатися щось у старолатинських ботанічних атласах».

Цей твір підкуповує щирістю, бо можна дізнатися про враження дитинства, вичитані авторкою назви квітів – і все одно: аналогу материнкам вона не знайшла. А які вони? «Їхній колір був сивоблакитний, оквіття подібне до оквіття повних стокрот, тільки трохи більше. Якби не той колір, вони б майже цілком були подібні до квіток Атосу, так званих “слізок Матері Божої”. / Про ці слізки, що ростуть лише на Атосі, тамошні ченці розповідають таке: / “Мати Божа ходила по горах, плакала: / її Син мав бути розп’ятий! / Вона питала Місяця, Вона питала Сонечка: / “Чим полегшити йому муки?” / Ніхто не знав, лише Земля-праматір: / “Слізьми, своєю мукою!” / Мати Божа ходила по горах і плакала, / Просила Місяця, просила Сонечка: / “Будь свідком моєї печалі!” / Місяць посвітив, Сонечко пригріло, / Земля сльози квіточками позбирала”». І далі: «В слізках перламутром блистіла справжня сльоза. / В материнках завжди стояла синя роса. / Слізки пахли бальзамами і кипарисом. / Материнки – чимсь дуже наближеним – маминою хутрянкою». Це спостереження дитинства – адже сама авторка народилась і виросла на хуторі. Це спогади про її дім і подальшу долю. Тобто новела певною мірою й автобіографічна.

Це вже потім Оксана Лятуринська дізнавалася зі словників, інших книг, духовних віршів (гора Афон – Атос). Перше – це її враження. А кінець новели… тут фактично немає кінця, бо авторка звертається до читачів: «Вони росли на галявах Материнщини з ранньої весни до пізньої осені. Іноді здавалось, що вони ростуть і взимку на глибокому снігу, особливо ввечері, як приплющиш трохи очі. / В домі материнок, сухих або свіжих, завжди повно. Вони стояли в їдальні на столі, в дитячій біля узголів’я, в божниці біля слізок. / Вони, ніби як слізки, ніколи й не в’янули. / Коли хтось з дітей був далеко від дому, йому посилали материнку. Тоді дитині ставало легше на душі: хтось знав про неї, хтось пам’ятав! І згадка про Материнщину була однією пахучою материнкою. / Тепер усіх дітей з хутора розігнала хуртовина в різні сторони. І ніхто вже їм не пошле материнку. А вони так би втішились, якби хтось хоч сказав, чи ще ростуть материнки на Материнщині. / Якби хтось з вас чув про це – перекажіть!». Наша задача як читачів – берегти ці материнки, як би вони не виглядали і як би вони не називалися.

Було приємно відкрити Оксану Лятуринську і як прозаїка. А загалом хочеться, щоб її вірші та взагалі твори публікувалися в антологіях, також і окремими книгами, а ще – були проілюстровані її роботами, світлинами скульптур. Тоді ми зможемо повніше уявити масштаб цієї незвичайної творчої постаті, яка працювала до кінця і лишила нам оригінальні твори-заповіти.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).