Василь Королів-Старий – зимовий письменник: казки на новий лад

Чи любите ви казки? Певна річ, вас на них виховували. Але є українські казки, тривалий час замкнені, заховані від нас. І лише порівняно нещодавно вони знову відкриті, ними захоплюються.

Зима – пора талантів. І не лише тому, що зараз багато народних свят. Це й народжені взимку письменники.

Якось вийшло, що його знаменита збірка «Нечиста сила» існує начебто осторонь від автора. А ким він був?

У нього було безліч псевдонімів і криптонімів: В. Диканський, Старий Василь, Подорожний, П. Щур, Хуторянин Старий, В. Дикий, Amator, В. Д., П-ий… Він починав священницьку кар’єру, але далі став ветеринаром. У 1911 р. він у Києві найпершим в Україні відкрив фірму «Зааненталь», для якої завіз породу заанентальських кіз зі Швейцарії. А ще був художником, іконописцем (його роботи досі збережені!)… і ще багато ким. «В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства “Час” та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони». Це – Василь Королів-Старий (1879–1941). Про нього відомо не лише те, що він був чоловіком геніальної письменниці Наталени Королевої. Він – теж письменник, хоча мав й іншу музу, ніж його дружина (хоча й вона надихалася фольклором). 

Народився на Полтавщині в духовній сім’ї, а помер у Чехії, в еміграції. Цей прозаїк уславився передусім своїми казками – збіркою «Нечиста сила» (яку сьогодні багато хто читає та любить). Але це не весь його доробок. Наприклад, це і «маснична п’єса-казка на дві дії» «Підкладень». Оскільки на Масницю печуть і їдять млинці, то головний персонаж – це… млинець! Який називають «підкладень». Твір видали у Львові, 1923 року, а у видавництва була гарна назва – «Світ Дитини». Що ж це за казка? Написана начебто для дітей, вона торкається дорослих питань. Хай починається як настанова для дітей: дівчинка ввечері розвередувалася, упустила млинець і не схотіла підняти, «татові чолом не дала» (тобто не попрощалася на ніч). А далі показано пригоди її іграшок і млинця. Це й розумні розмови Підкладня, коробки сірників та інших неістот, які вночі набувають життя. Кумедний й іграшковий ведмедик, який уподобав цукерку від маленької хазяйки – «ти мені дала того твердого меду». Будуть тут і трохи кумедні, але й дорослі міркування над тим, що таке слава, випробування… А потім усе виявилося сном. Усе це дівчинка побачила вві сні. 

Або збірка «Нечиста сила». Попри назву, це дуже добродушні і водночас мудрі казки. Автор воскрешає й маловідомих українських персонажів. Це, наприклад, Хуха-Моховинка з однойменної казки. І хоча персонаж начебто язичницький, але ідея твору християнська: героїня неодноразово прощає кривдникам, бо сама – дуже добра. І ще показано, що вона – друг дітям. Тому саме вони її бачать. А як починається ця казка? 

«Вона була останньою. Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, “мізинчиком”. Її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А граючись з іншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи.

Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, ліпша, як всі інші Хухи в тому лісі.

Звали її Моховинка».

Хто ж такі Хухи? Це лісові духи. Автор дає кожному біографію: «Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто “Люди”. А тим часом Хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях та скелях, – печерницями; що понад річками та озерами, – очеретянками; ті, що у високій траві та бур’янах, – бур’янками. Бувають ще: степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі Хухи, як котики, не люблять вогкого.

Моховинка була зроду лісовою Хухою, й не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилась вона у густому-густому старому бору, де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що Хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину.

А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, чи скриплять дерева в лісі, або пищать миші в полі. Бо ж люди дуже рідко помічають та розуміють чужі сльози...». Так поетично і водночас нагадуючи про жалість до ближнього починається казка.

Як виглядала Хуха? «Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку – “братки”. Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки.

Як і всі інші Хухи, Моховинка так само мала мінливу вовночку, яка враз сама собою робилася того кольору, що й ті речі, біля яких бувають Хухи. Моховиночка найчастіш була зеленою, бо рідко відбігала від своєї зеленої хатки. Але ж, коли вона бігала по соснових старих глицях, що лежали на землі, то ставала такою ж рудувато-червоною, як вони. Біля потоку була вона блакитною, як вода; на піску – жовтою, як пісок; між кущами шипшини – рожевою; на вереску – фіолетовою, на снігу ставала білою.

Через те люди так рідко й помічають Хух. Хоча ж і те треба казати, що люди взагалі дуже неуважні: вони мало дечого помічають навколо себе. До того ж далеко-далеко не кожний може побачити Хуху...».

Але є тут казки, в яких – більше трагічного. І чарівні персонажі виконують свою функцію. Наприклад, рятують невинно покривджених дітей. Це, наприклад, Літавиця, яка забирає бідного хлопчика-сироту. Або Вовкулака-Хреб, який… не вбиває людей, а навпаки – доглядає могили. І ось його портрет: «Хреб-Вовкулака так само, як і всі інші Вовкулаки, був сином престарої Смерті. А як був він одним з перших її дітей, то й сам вже був дуже старий та немічний, а через те й немоторний.

Багато тисяч років Хреб вже тинявся по землі. Перебував він по різних сторонах: спочатку по більших цвинтарях, а потім йому давали все менші й спокійніші, де не було важкої роботи. Щоб його старі кістки мали більше спокою та відпочинку.

Вже більш трьох тисяч років проживав він на Вкраїні. Знав майже всі наші видатніші цвинтарі; знав, де поховано того чи іншого нашого славного небіжчика, бував на знаменитих бойовищах, де колись річками лилася кров козацька, й багато доброго зробив він для чесних кісток шляхетних мерців – запорожців. Тепер же сидів на цвинтарику малого села й совісно виконував свої нехитрі обов’язки». 

Щоправда, далі події розгортаються, як у трилері – а наприкінці автор покаже, що не завжди справедливість вчасно царює, і навіть чарівні істоти не можуть змінити життя так, як би їм хотілося. Ця казка, напевно, одна з найбільш щемких у книзі.

Буде тут і привид (стара жінка), яка допомагає талановитому хлопчику. Перелесник – який покараний за те, що розлучив закоханих і в результаті перетворився на дуже нудного, не здатного навіть розповісти про кохання. Буде тут і гумор – про чортову матір, до якої посилають усіх набридлих. А вона і нагодує, й іграшку дасть, і взагалі в її хаті дуже добре.

Але ці казки не лише з української міфології. Автор показав себе як знавця й зарубіжної культури, який охоче проводить паралелі. Так, із гумором розповідаючи про «міжнародний конгрес» нечистої сили, він описує підготовку і те, хто прибув-прилетів туди: «Крім місцевих, українських Чортів, одягнених в пишні старовинні різнобарвні козачі жупани, Відьом – в шовкових та єдвабних кунтушах й дорогоцінних очіпках, Вовкулаків – в синіх чумарках з широкими солом’яними брилями, Водяників, Лісовиків, Упирів, чудових Мавок та Русалок, гарнесеньких, пухнатих Хух і тому подібних сил, прилетіли на зібрання у великому числі представники, яких тут звали “панами делегатами”, різних чужоземних сил. Були тут молоді, красні юнаки Диви з Персії та їхні друзі Джини з міста Мазандерана. За ними прибули надзвичайно гожі дівчата Пері з палкої Індії. Потім з’явилися маленькі Тролі та Ельфи з прозорими крильцями. Вони поприлітали з Німеччини та Швеції. Далі прибула ціла ватага струнких, чепурних Леді з Шотландії, Коррігани та Нічні Прачки з Франції. Потім з Чех приїхав найстарший Водяник Гастрман в супроводі цілого почту з Шотеків та Скршитеків. За ними, мов блискавка, з’явився знаменитий польський чорт Борута з Водяницею Гопланою. З другого боку підлетіли італійські відьми – сумні, бліді Стріги та веселі й балакучі Бефани...

Та хіба ж їх можна всіх перелічити?! Вони летіли й летіли без кінця-краю... А між ними метушилися найрізнорідніші Елементалі: Саламандри, Ундіни, Сильфи, бородаті маленькі Гноми». 

Елементалі – це стихійні духи. Наприклад, ундина – це вода, сильфи – повітря, гноми – земля… Буде в переліку тут і злотокоса германська діва Лорелея, і змієнога чарівна діва Мелюзина… 

Багатьох тут ми знаємо. Це і джини, і диви, і гноми, і тролі, й ундини, і саламандри (які, за легендою, не згоряють у вогні), і німецькі русалки-ундини… А хто такі корриґани? Це кельтські істоти. Автор сам пояснював про деяких персонажів: «Тролі та Ельфи – лісовики. Леді – персонаж шотландського фольклору. Коррігани та Нічні Прачки – міфологічні істоти. Гастрман, Шотек, Скршитек – персонажі чеського міфологічного фольклору». Стриґи – аналог наших відьом, нащадки гарпій. Бефана – більш приємний персонаж: італійська фея в образі старої жінки, яка літає на мітлі та приносить дітям подарунки. Вона літає богоявленської (хрещенської) ночі. Треба сказати, що в Італії ця героїня дуже популярна. А в українську літературу її – як й інших зарубіжних посестер – першим увів… невже Василь Королів-Старий? Яка шалена фантазія!

А ще він уводить у дію… себе. Показує себе як українського письменника і журналіста у вишиванці, якого помилково вхопили в політ і піднесли за хмари. А безіменний письменник (в якому можна впізнати автора – хай і каже, що це його знайомий) каже, що не боїться чортів і взагалі нечистої сили, бо він – козацького роду, і далі пояснює: «Й діди мої Чортів не боялися, та й я не боюся жодної пригоди. А тепер так я навіть дуже радий. Одно, що це – цікаво й дає цілком нові враження, яких мені, письменникові, треба. Я відколи живу, не вилітав понад хмари. А це дуже приємно!». І ще: «Тепер, як верну додому, то враз почну вчитися на літакові. Бо я вже знаю, що це зовсім не страшно». (Тоді авіація була новинкою). І як винагороду за сміливість і чесність отримує запрошення на конгрес нечистої сили, де слухає різних духів, спілкується з ними і навіть живе в Невидимої Сили. Тобто тут Королів-Старий знову бере казковий хід. Адже відомі історії про людей, які жили в Невидимої Сили та пізнавали її таємниці.

Начебто все чудово? «Але прийшов тисяча дев’ятсот кувернадцятий рік. На землі почалася страшна колотнеча. Люди робили такі діла, на які ніколи не зважився б найгірший Чорт. І було їм вже не до того, щоб читати книги про Невидиму Силу». І тому письменник попросив свого колегу – автора – написати про чарівних істот правду, тобто все так, як було.

Досі якщо нагадати українському читачу про цю збірку, як він із захватом реагує та з приємністю називає її персонажів. Але Василь Королів-Старий був дуже плідним письменником і створив набагато більше шедеврів (зокрема серйозних), про які варто знати. Їх варто перевидавати і знайомити з ними не лише дітей, а й дорослих. Адже це твори, які без зайвого дидактизму, а оригінально, чудовим стилем (мови автора слід повчитися) і з гумором допомагають жити.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).