Олена Теліга – талановита поетеса «Празької школи»

Вона була моделлю (за її життя це називали «манекенницею») і танцюристкою і цим заробляла. Уміла елегантно носити капелюшок. Робила стиль буквально з нічого (може, з неї вийшла б дизайнерка?) Мала оригінальну зовнішність. Бронзове волосся, темно-зелені очі, жвава та весела вдача… Але їй доводилося виступати в холодних помешканнях. А ще раніше – заробляти тяжкою фізичною працею. Через бідність подружжя не могло дозволити собі мати дітей (хоча красуня дуже їх хотіла). А сама вона була поетесою, справжньою українською патріоткою. Сьогодні її вивчають у школі. Сьогодні в Києві її вулиця її імені. А ще – знають, що цю поетку розстріляли в Бабиному Яру.

Ще одна народжена влітку яскрава постать нашої культури. Це Олена Теліга (1906–1942), яка не дожила до 36 років. Навіть рік, обставини і місце її загибелі ставлять під сумнів. Пам’ятаю, коли відкривали це ім’я, коли ми спрагло читали її вірші… Хотілося прочитати ще більше. А потім я дізналася, що більшість їх згоріла, була знищена нацистами. Те, що ми маємо, – лише дрібка. Але й за нею можна судити про талант. 

У мене немає на меті переповідати біографію поетки, але зосереджуся на кількох штрихах.

Про неї думали, що вона буде актрисою – і вона грала в аматорських театральних гуртках. Але що ми насправді знаємо? Виявляється, що небагато.

Точно невідомо, де вона народилася (спочатку навіть писали неправильний рік). Відомо, що батьки – українці. Батько – інженер-гідротехнік, походив зі Слобожанщини, мати – з Поділля. Прізвище майбутньої поетки було Шовґенєва. Але досі не з’ясували, як воно правильно пишеться. Річ у тім, що справжнє батьківське прізвище було Шовгеня. Потім його переробили на Шовгенов, проте транслітерували в Олени і як Шолґєнова, і як Шовгенєва… Але доля спочатку складалася начебто так, щоб виховати дівчину не поетесою і якомога далі від усього українського. Вона вивчала французьку, німецьку, англійську, знала російську – але не рідну українську. Так було спочатку. Проте в 1918 р. майбутня поетка потрапила до Києва, де навчалася певний час (до речі, жила вона там, де сьогодні станція метро «Шулявська»). У 1920 р. доля родини докорінно змінилася. Під час українізації Іван Шовгенів (так тепер його називали) став ректором Господарської академії. Далі батька Олени евакуювали до Польщі (Тарнів), а Олена з матір’ю лишилась у Києві. Жити ставало дедалі важче, ніколи не вистачало ні їжі, ні грошей. Інтелігентка була змушена тяжко фізично працювати в Києві (у тому числі прополювати городи), а також доводилося вимінювати речі на їжу. Це було виживанням. Узагалі про цей період життя замало інформації. Далі раптом доля робить поворот – і в 1922 р. возз’єднана родина вже жила в чеському місті Подєбрадах, яке стане українським осередком. Формується українська діаспора. Але не все було просто. 

За власними спогадами Олени Теліги, українська ідентичність остаточно пробудилася в ній, коли на вечірці почали висміювати її рідну культуру. «Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!” Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії».

Вона була етнічною українкою – а потім стала й політичною, свідомо обравши рідну ідентичність і дуже цим ризикуючи (як показав час). Вона могла б написати ще багато – але її внесок у нашу культуру безперечний.

Поетка, звичайно, знала й чеську мову (що показують її листи, де є й гра слів, побудована на чеських прикладах), так само польську. Але свідомо обраною лишилась українська.

Олену Телігу зараховують до «Празької школи». Це не просто поетичний, а й загальнокультурний рух чи напрямок українців, які емігрували в 20-х рр. ХХ ст. і оселилися переважно у тодішній Чехословаччині (пишу «переважно», бо, хоча їх об’єднала Прага, але не всі українські поети жили в Чехії). Там, до речі, завдяки їм діяв Український Вільний університет. Найбільшими українськими культурними центрами стали Подєбради (де жила Олена Теліга) і Прага. Але сама поетеса далі була пов’язана і з Краковом, де працювала в літературних виданнях, і потім із Києвом. 

Поезія «Празької школи» сьогодні активно вивчається і навіть достатньо проаналізована. Проте був період, коли це виявлялося terra incognita – адже раніше імена Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича, Оксани Лятуринської, Олекси Стефановича, Юрія Дарагана, Галі Мазуренко, Леоніда Мосендза, Івана Ірлявського та інших були під забороною. Коли ці поезії стали перевидавати, вони стали справжнім проривом. До речі, ці поети за життя були знайомі між собою як співробітники (вони не просто належали до одного літературного руху).

Важко виокремити один стиль у «пражан», бо вони його й не прагнули, закликаючи до різноманіття. Скажімо, у героїні моєї статті стиль – прозорий, ясний, пружний, хоча не такий насправді простий (у справжні вірші треба вчитуватися). Євген Маланюк – це складніший поет, який на перший план ставив інтелектуалізм. І в кожного поета – власна характеристика. 

Представники «Празької школи» були освіченими людьми і примножували здобутки минулого. Зокрема, вони обстоювали історіософське сприйняття і виразно національний характер поезії. А ще їхні твори називали поезією «трагічного оптимізму».

Відомо, що Олена Теліга була членом культурної референтури ОУН. Поетесі належить і публіцистика – у тому числі стаття, яку сьогодні вважають феміністичною (адресована до чоловіків: «Якими нас прагнете?»). Але на підставі її поезій і статей цю діячку, за сучасною класифікацією, не можна вважати радикальною феміністкою, а – скоріше поміркованою.

Вона елегантно вдягалася (попри злидні), мала вроджене почуття смаку. Тендітна, вражала інших мужністю – і цим нагадувала Лесю Українку.

У родинному житті не все було просто. Олена Теліга вийшла заміж за кубанського українця Михайла Телігу, за фахом – землеміра, а ще – бандуриста. Активне культурне життя, постійне пізнавання… начебто сприятливе. Але подружжя бідувало, і поетеса заробляла далекими від літератури речами (вище я писала, що вона була манекенницею, танцювала в кабаре тощо). Виступали в парі з чоловіком, під його бандуру. Через матеріальну скруту Теліги так і не змогли дозволити собі мати дітей. Відомо, що поетеса їх любила і навіть написала казку про гномика Ромтомтомика, що вийшла (сучасною мовою) як комікс, тобто в картинках.

Тим паче вражає вогняна, сонячна поезія Олени Теліги (недарма її ім’я означає «смолоскип»). Але це не наївний оптимізм, а велика життєва сила, тверда позиція. Поетеса закликала вести активне життя, бути собою, радіти тому, що є, не боятися мріяти, а в головному бути принциповими («…там, де треба, я тверда й сувора»). Теми – різні: кохання, патріотизм, мистецтво (у тому числі національний танець), пейзаж, вечірня панорама, складність взаємин між людьми, почуття власної гідності… З тих тридцяти восьми віршів, які дивом уціліли, ми все одно можемо скласти цілу палітру.

Деякі вірші покладені на музику і навіть нагадують романси. Наприклад: «Розцвітають кущі ясмину – / Грає сонце в височині. / Чи зустріну, чи не зустріну? / Чи побачу тебе, чи ні?».

Її можна назвати жінкою-видавцем. Повернувшись до Києва, Олена Теліга почала брати активну участь у літературному процесі – тобто українська справа замахала обома крилами (зарубіжним і питомим). Зокрема, завдяки їй виходив часопис «Літаври».

Вона писала з Києва: «…Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому… Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна». Поетеса мала рацію. Визирнуло сонце, забуту культуру знову відродили… Але не варто забувати, що далі Олену Телігу та її колег заарештувало гестапо. І в київській в’язниці зберігся напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга» (а під ним намальований – може, видряпаний?) тризуб.

Я не переповіла багатьох фактів (їх можна знайти в інших джерелах), але сподіваюся, що утворено портрет цієї надзвичайної жінки. Залишається сказати про увічнення пам’яті. У Бабиному Яру був розстріляний і чоловік Олени Теліги Михайло Теліга, і поет «Празької школи», колега поетеси, Іван Ірлявський, та інші. 1992 р. ОУН увічнила пам’ять загиблих борців за нашу Незалежність меморіальним хрестом на цьому місці розстрілів.

Вона любила квіти і все прекрасне. Музично обдарована, мала рідкісний для жінки тембр голосу – альт. У мене Олена Теліга назавжди стала асоціюватися з яскравим, сонячним, активним і оптимістичним – хоча вразила її трагічна біографія. Хотілося б, щоб вірші та інші тексти цієї поетки більше перевидавалися, бо вони заслуговують і на вивчення, і на ширші переклади іноземними мовами. А ще нам є чого повчитися. Наприклад, поетка завжди обстоювала єдність українців, важко переживала розкол у поглядах. Вона вміла дивитися вперед і знала, що тільки разом можна подолати ворога. 

Хотілося б завершити статтю добіркою цитат з Олени Теліги:

Тільки тим дана перемога, / Хто у болі сміятися зміг! («Гострі очі розкриті в морок…»).

«Хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів».

А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!

Греби скоріше і пливи, пливи! 

Повір: незнане щось у невідому пору

Тебе зустріне радісним: «Живи!» («Життя»)

Не піймаєш: я — вогонь, я — вихор! 

А вони спинятися не звикли! («Козачок»)

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість:

Палити серце – в хуртовині сніжній,

Купати душу – у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, я тверда й сувора:

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог. («Не треба слів. Хай буде тільки діло…»)

Я руцi, що била, – не пробачу – 

Не для мене переможний бич!

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Інформація про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів)