Він шукав «Степову Елладу»: Євген Маланюк і Празька школа

Його називали «Імператором залізних строф». Іще він – представник Празької школи української поезії. Відомий тим, що вважав: поезія вимагає історіософського осмислення. Із ним асоціюють афоризми: «Стилет чи стилос», «Степова Еллада», «алхімік мудрих слів», «В коштовних ямбах вічний біль», «вірш залізний», те, що вожді нації – поети, а ще – імена його творчих колег: Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза та цілої плеяди талантів. Його поезія, висока і різноманітна, стала означати боротьбу.

А сам він за освітою був інженером-гідротехніком і в еміграції навіть працював інженером. А потім був навіть ліфтером і… викладав математику. Тобто змінив багато професій.

Це зараз йому ставлять пам’ятники, його іменем називають вулиці та культурні установи, премії, видають його книги… За життя у своєму колі він був популярним, але в нашій історії тривалий час це ім’я було під забороною.

Це – Євген Маланюк (1897–1968). Поет, публіцист, автор наукових статей і взагалі дуже яскрава постать української літератури. Він хотів, щоб Україна – «степова Еллада» – відродила колишню славу. Стверджував про європейськість українців. І мріяв про державність України. Про це можна прочитати в його творах. У них – багато гіркого, але й яскравого, є оптимізм, весна й навіть жартівливість. Автор умів іронізувати з себе та взагалі був дуже різнобічним. І, хоча йому доводилося бути публічною постаттю і виступати, його часто сприймали як пророка, сам являв собою протилежність, бо любив і жарти, і затишок, і коло друзів. Суворий у своїх віршах і статтях, у побуті був і веселим, і легким – недарма поет Богдан Бойчук (Нью-Йоркська група) порівнював його з парижанином. Адже у французів є легкість і водночас уміння жити.

Дивлячись на фото елегантного чоловіка у краватці-метелику, з бантом, може здатися, що цей естет не знав життєвих тривог. Але варто прочитати біографію (а ще краще – творчість), як стає зрозуміло, що справжнє мистецтво народжується з життєвого досвіду. Маючи талант, Маланюк іще замолоду пройшов багато випробувань і у своїй поезії переосмислював їх. 

Він народився на території сучасної Кіровоградської області. Батько був учителем, а ще – дуже різнобічною постаттю. Зокрема, навіть режисером в аматорському театрі, автором публікацій, ентузіастом на ниві просвітництва. Узагалі в майбутнього поета було цікаве коріння – адже мати походила з чорногорського роду. 

Ми знаємо, що завдяки здібностям і працелюбності талановитий хлопчик навчався на стипендію. Ми знаємо, що він походив із бідної багатодітної родини, рано осиротів. Ми знаємо, що він любив читати і обожнював театр. А що ще? Адже майбутній поет не жив самими книжками. Бо пройшов Першу світову війну. А далі – був у полоні, потім став ад’ютантом в армії УНР – і свідком багатьох подій, зокрема поразок. Вибір Євгена Маланюка був українським. У 1920 р. він був інтернований до польських таборів, де познайомився з іншими українськими поетами (наприклад, Юрієм Дараганом, теж діячем Празької школи), а в 1923 р. опинився в Чехословаччині. Узагалі вражає, що навіть у такі періоди Маланюк і його творчі колеги не лише розвивали літературу, а й грали в театрі. Це показує, що творити можна якщо не за будь-яких обставин, але за багатьох – головне цього хотіти. У 1929 р. – еміграція до Польщі, життя і творчість у Варшаві. Узагалі важко стежити за всіма перипетіями долі Маланюка, бо насиченість подіями не дозволяє в одній статті змалювати всі зміни – які часто були непростими. А 1939 р. став переломним для поета. Відомо, що він обороняв Варшаву від німецьких окупаційних військ. А з 1944 р. українському поету (який, попри все, почувався українцем, і це в ньому бачили інші) довелося знову емігрувати – до Німеччини, бо інакше на нього чекала б загибель. Життя не було простим, відомо, що багато часу поет віддавав праці «не за фахом». Якщо в Чехословаччині він скінчив Університет у Подєбрадах (до речі, осередку української творчої еміграції) і здобув спеціальність інженера-гідротехніка – і певний час працював ним, – то в Німеччині, пройшовши табори для переміщених осіб, табори для біженців, працював і ліфтером, і викладав математику, і ще багато ким. А в 1949 р. знов емігрує – до США. У Нью-Йорку його не стало. Тут я не торкаюся багатьох важких випробувань (охочі можуть докладніше почитати біографію), бо роблю акцент на творчості. Але й цей стислий перелік подій показує, що, незважаючи на постійні зміни та страждання, поет – творив. І став автором багатьох збірок. Назви деяких дуже відомі, тому їх легко пригадати: «Стилет і стилос», «Земля і залізо», «Остання весна», «Перстень Полікрата»… Останню збірку («Перстень і посох») він уже не побачив, бо вона вийшла посмертно. 

У нього є вірш «Історіософічне». Можна згадати розлогий цикл (чи невеличку поему?) «Степова Еллада», де Україну показано у століттях, наголошується на її славетному минулому та випробуваннях теперішнього і майбутнього. А пейзаж такий: «О земле вічна, ти — одна на світі! — / На небі — глибочіє древня синь, / Внизу — прозора велетенська тінь / Від хмари, що жене південний вітер. // І при балках оселі заквітчав / Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця,— / Твій шлюбний цвіт — та срібная парча… / І чорні очі ваблять крізь віконця». Водночас ідилію треба захищати, бо автор підсумовує несподіваною строфою: «Ой, вийди в сад, що бджолами бренить, / Поглянь: земля справляє з сонцем шлюби! / Та вдарить час. Мов меч, упаде мить, / І нікому тоді оборонить / Твою весну від вихору і згуби». І далі – про розгортання боротьби, силу України.

«Степова Еллада» як частий образ неодноразово з’являється в поезії Маланюка. Це, наприклад, «Варязька балада», де показано історію України від скіфських часів до козацької доби й далі. Реальність поєднуються із чарівними казками та магією. Починається пейзажем: «Необорима соняшна заглада — / Віки, віки — одна блакитна мить! / Куди ж поділа, степова Елладо, / Варязьку сталь і візантійську мідь? // Від синіх меж до сіверських україн / Широчина нестримано росте, / Мов на бандурі велетенській грає / Співучим вітром припонтійський степ». І далі – розгортання: «Гарячий день розлив пекуче злото / І сам втопивсь у соняшнім меду, / Й крізь спокій цей єдина ллється нота — / Блаженних бджіл в вишневому саду. // Лиш чорними очима хитрих вікон / Всміхнуться молодицями хати — / І знову степ пестить мої повіки, / І знову скитські баби і хрести. // Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії / І ніч очей з-під п’явок гострих брів — / І знову — степ. Лишь де-не-де замріє / Архипелаг поснулих хуторів. // Дзвенить вода. Це він, це він синіє — / Балада хвиль — Дніпро. І на горі / Спить Київ — степова Олександрія — / Під злотом царгородських мозаїк». Отже, тут і «степова Еллада», і «степова Олександрія» (як не згадати знамениту Олександрійську бібліотеку!)… І Київ, і мозаїки. Варяги, козацтво… Усе – справжнє, історичне, але й поетичне. Автор не раз пише про «державну бронзу», яка була у «степової Еллади», проте наприкінці балади, описавши трагічні та складні моменти рідної історії, ставить риторичне питання: «...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу…».

У 1940 р. поет пише щемкий вірш із власного досвіду, де знову звертається до України: «А син питає: як дійти? де шлях? / І просить рисувати все те саме: / Тополі, хату, соняшні поля, / Вітряк понад вишневими садами // І річку, що як стрічка, чи як спів / Пливе в хвилясту далеч... Сину, сину, / Як з’ясувать, що шлях той — помста й гнів, / Що треба йти в незнане до загину. // А серце бідне ось крихке, як мак, / А нерви чулі й чуйні, як бандура... / І все ж лише варяг, лише козак, / Міцний п’ястук, тугая вия тура. // І все ж із серця виллять треба мед / І полум’ям наллять його залізним, / Бо тьма, як мур. І чорний вітер дме / На тім шляху до давньої дідизни».

Але звернімося до раннього періоду, в якому можна уявити літературний Київ та інше вирування мистецтво в різних містах України. Скажімо, цикл «Сучасники». Євген Маланюк, як відомо, жваво стежив за тим, як розвивається сучасна йому українська література – адже й творив її. Читаючи написане іншими поетами, він яскраво змальовував їхні словесні портрети. Наприклад, Максима Рильського поет назвав «алхімік мудрих слів». Так, творчість (справжня) – це магія, бо, начебто відповівши на всі питання, усе одно невідомо, як народжується шедевр. І, згадуючи київські каштани, тодішню літературну атмосферу, Маланюк так схарактеризував геніального неокласика у присвяті «Максимові Рильському»: «Ще молитесь, далекий брате, / Серед Звенигородських піль. / Ще не стомились карбувати / В коштовних ямбах вічний біль. // Краси веселий кондотьєре, / Несете хрест свій там, ген-ген, / Серед похмуро-рідних прерій; / Ви — еллін, схимник і Гоген! // Навколо — хащі й печеніги, / А в кельї — тиші ніжний спів, / Реторти, циркуль, колби, книги, / І Ви — алхімік мудрих слів». Поезія героя вірша була гармонією серед дисгармонії. Показово, що цей вірш герой моєї статті написав у січні 1923 р., додавши примітку: «По прочитанні “Синьої далечіні”». Тобто збірки М. Рильського, де він постав як неокласик. Це – висока література. Віршована відповідь на творчість сучасника.

Справжній творець помічає те, чого не помічали інші. Стиль Маланюка – то складний, насичений символами, то простий. Наприклад, такий безпосередній опис у вірші «Куліш»: «Гарячий день втопивсь в нiчнiй прозорiй млi…». Або «Строфи», де перша частина – це нібито пейзаж, але філософський: «Ти виростала, квітла й наливалась / І втілилась — в медвяний виноград / Та яблука. Мов наложниця, сад / Зітхає втолено. І гасне літній галас. // І лагодою сяє стиглий лад, / І спогад золотіє, як кохались / У бурях квітня, в ворожбі Купала— / Ось — день плодів. А завтра — листопад». А друга частина – історично-патріотична, і тому пейзаж – несподіваний, це опис степу після битви, де вітер мчить перекотиполе: «Зачепить? Вкорениться? Проросте? / Мовчить, мовчить важке осіннє небо. / Чи проковтне страшним простором степ, / Чи дикий чвал той перейме Мазепа».

Історичні події та образи переростають у міфічні. Чи навпаки – міф перетворюється на історію? Наприклад, у «Слові про похід Ігорів» є фантастичний образ – Діва-Обида. В однойменному вірші поет закликає до дій: «А степ, гарматами пооран, / Тремтить від крові і кісток, / Та про бої віщує ворон, / Червлен тримаючи шматок. // Повстань, як древлє! Панцир з міді / Замінить лати й ганчірки, — / І знов дівоча стать Обиди / Звитяжно гляне у віки.!..».

Факт, що уперше ознайомившись із поезією Євгена Маланюка (навіть не знаючи про нього і ніколи не чувши цього імені), читачі, навіть спочатку далекі від української літератури, розуміли і розуміли, що це – поезія, і починали цікавитися нашим словом. Текст – це найкращий доказ. 

Тому варто більше видавати книг Євгена Маланюка (його поетична та інша творча спадщина дуже велика), більше збирати фактів про нього і взагалі дізнаватися про цю постать. Адже він не побоявся заявити про себе як про українця, бути ним, наголошувати на державності та європейськості України, умів говорити правду та водночас любити, зокрема близьких.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).