«Ти маєш виконати завдання і лишитися живим». Інтерв’ю з вогнеметником

39-річний Максим на позивний Медвідь родом з Одеської області.
2023 року на День Святого Валентина доєднався до лав Збройних Сил України. Максим – вогнеметник вогнеметного батальйону 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних Сил України. Нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України нагрудним знаком «Золотий хрест». Про участь у бойових діях в Запорізькій, Донецькій, Харківській областях, поранення, роботу вогнеметників у штурмових діях, що розказували полонені на Курщині та чому на завдання завжди йде першим – у нашому інтерв’ю.

– Розкажи, як так сталось, що на День закоханих ти вирішив піти служити і воювати?

– У 38 років я вперше потрапив до армії, а до того навіть строкову не служив. Мене спочатку не брали. Але на День Святого Валентина ходили в нас по селі військовослужбовці з ТЦК і проводили заходи з інформування населення щодо мобілізації. А я вийшов з подвір’я їм назустріч і кажу: беріть мене! 

– Тобто мобілізували на вулиці, але за власним бажанням? 

– Так, я їх покликав і мене оформили. Так я став військовослужбовцем. Направили в навчальний центр. Пройшов базовий військовий вишкіл, а потім отримав спеціальність вогнеметника. Перший постріл з вогнемета був у навчальному центрі. Враження сильні. Про армію поганих слів сказати взагалі не можу. Але чесно скажу, що ставлення до військових в різних областях України відрізняється. Така моя особиста думка.

– Де був перший бойовий виїзд?

– Нас відправили в Запорізьку область. В районі Роботиного був мій перший вихід на нуль. Під Оріховим отримав поранення.

– Перший постріл з вогнемета в бойових умовах запам’ятався?

– Так. Пам’ятаю добре, бо якраз тоді отримав поранення. Ми зранку вийшли, зайняли позиції за Оріховим, там був такий «чобіток»: Прокопівка, Роботине. Дорога смерті. Ми опинились фактично в кільці. З 6 ранку зайняли окопи, де пробули майже дві доби. Щойно ми зайшли, по нас почали працювати з усього, навіть танки били. Все минулося. Але один зі снарядів влучив у дерево, і осколок залетів мені в голову. Я на півтора місяця вийшов з ладу.

– Каску пробило?

– Так. Каску пробило, але череп ні. Осколок досі між першим і другим шийними хребцями сидить. Лікарі не ризикують діставати, адже він дрібних розмірів і за формою як гриб: якщо його витягувати, то він може за собою потягнути нерви. Я вже звик до того осколка в голові. У нас тоді всі 300-ті були, 200-х – жодного. У кого барабанні перетинки полопали, кого фосфором накрило. 

– Ти під фосфор потрапляв?

– Ні. Лише здалеку бачив – дуже красиво. Фосфор в повітрі розривається, а потім плавно осідає. Але насправді це пекло для того, хто потрапляє під фосфор. Загалом у Запоріжжі в мене було чотири виходи: два до поранення і потім ще два. Я полежав тоді в лікарні, а коли повернувся, створили групу з нас таких, що типу не бояться нічого. З нами був комбат з бригади, до якої ми були прикомандировані. Ми потрапили під настільки інтенсивний обстріл, що не встигали розкопувати побратимів. Тільки розкопав одного, то вже треба інший окоп розкопувати. Коли ми заходили, там ще стояв ліс, а як хлопці вийшли, показували мені фото: навіть не було зрозуміло, що там росли дерева. По коліна попелу і перемелена снарядами земля.

– Куди вас перевели із Запоріжжя? 

– На Вовчанськ. Спочатку, звичайно, на відновлення, я мав проходити ВЛК, але відмовився. Звільнятися не планую. 

Отже, весною 2024-го ми поїхали на Харківщину. Нас прикомандирували до ССО. Центр Вовчанська і завод уже були зайняті окупантами. Нам поставили завдання – допомогти штурмувати завод. Але коли ми дійшли до позиції, виявилось, що на нас уже чекали. З 12 ночі танк почав розбирати будівлю, наше укриття. Під ранок уже мене механік будив, бо я заснув під стіночкою. Він каже: треба тікати, бо крізь розбиті стіни будівлі було вже видно небо, а перших двох поверхів не було. Я кажу: не бійся. Аж коли блок вилетів і залетів у підвал, я зрозумів, що реально треба виходити. Тоді мені вперше за час війни стало страшно. Навіть під час поранень не було так страшно. Я вже прощався з життям, якщо чесно, згадав усе. 

 – Були якісь неординарні випадки застосування вогнемета?

– Якось ми виходили працювати по будівлі, де сиділи вороги. Нам дали точку, звідки стріляти. Але ми сказали, що з неї незручно стріляти і вибрали свою точку. На елеватор вилізли і відпрацювали. З висоти ти найкраще бачиш точку для ураження. Це один з перших таких випадків застосування вогнемета – з висоти. Це було досить неординарне та небезпечне рішення. По-перше, щоб вилізти на елеватор, треба час, по-друге, це небезпечно, бо ти стаєш мішенню. 

– Про що думаєш в такі моменти?

– Ти маєш виконати завдання і лишитися живим. Розкажу, як виходили вдруге вже наступного дня. Ішли вузесенькою стежечкою, бо все навколо було заміноване. Пройшли кілька КСП. Працювали парами. Перші відстріляли і відійшли, далі ми. Влучили обидва: дах на будівлі зірвало, полум’я здіймалося догори. А як вийшли, нам уже потім сказали, що ми в 40 метрах від позицій ворога проходили. Дивні відчуття.

– Командири задоволені були результатами роботи?

– Так, є десь відео з нашою роботою. З трьох виходів ми, вогнеметники, ту будівлю розібрали повністю. Потім мені осколок залетів, різали руку, то я приєднався до хлопців пізніше. 

– А як виводили вас?

– Ми самі виходили. Я ж заходив як провідник і вогнеметник водночас. Зв’язок по рації. О 4 ранку зрозумів, що треба виходити, побратиму по рації нагнув матюків, він каже: все, спокійно, в них закінчились снаряди, більше стріляти не будуть. І от танк зробив останній постріл. У вухах дзвеніло так, що не було нічого чути навіть по рації. Через 5-6 будинків були наші. З Вовчанська вивели – і ми поїхали на Суми. 

– Завдання яке у вас було?

– Коли вже проїхали кордон, і хлопці з 80 ОДШБр штурмували лісопосадку, нам поставили завдання їх прикривати.

 – Банальне питання: що ви там їли?

– Їжі вистачало. Нам привозили. 80 ОДШБр мала гарне забезпечення. Сухпаї, наприклад, були натівські. Зі зброєю, набоями, їжею проблем взагалі не було. 

– Вогнеметами там працювали?

– Було два виходи в мене. Працювали по забудовах. А потім уже і гранати термобаричні застосовували. Ефект теж нічогенький. Закинув гранату, бо треба було вибити ворога з будівлі, то її відірвало від фундаменту. Термобаричні гранати, як і вогнемет, ефективні в штурмових діях, під час зачистки ворожих позицій. 

– Полонених брали?

– У Мартинівці над нами цілодобово висів ворожий дрон, а ми не могли зрозуміти чому. Потім вночі зрозуміли: хтось почав вилазити з підвалу. Дім був на дві сім’ї, але мав три підвали. Ми, як заходили, оглянули будинки, а підвали спочатку не перевірили. Потім пішли перевіряти, тільки спускатись, а знизу відкрили вогонь. Ми кинули туди кілька гранат, навіть запустили FPV-дрон. Вогонь не припинився. Потім уже другий дрон дав результат. Один з ворогів застрелився сам. Не витримав. Інший здався в полон. 

– Що полонений розповідав?

– Казки. Мовляв, приїхав він у Крим, потім гроші закінчились, підписав контракт і опинився на війні. Але його швидко забрали наші спецслужби, бо я так зрозумів, що в нього зовсім інша історія, ніж він розказував.

– А в якій формі був: мультикам чи російська?

– В російській. Морська піхота. 

– Щось дивне ви помітили?

– Так, була одна дивна штука. У ворога є навчальні патрони синього кольору. Ними вбити неможливо. Холості. У нього були забиті через один: холості і бойові. І ми багато таких патронів познаходили. Часто на різних ділянках було так, що мобілізовані їхні утекли, а лишались контрактники. Вони й техніку залишили, ми затрофеїли один танк, ЗІЛ, і дві «Ниви». А також 60 автоматів. 

– А що для тебе ближче: вогнемет чи «Сівалка»?

– Мені простіше бігати з трубою (вогнеметом) по посадках, ніж їздити на машині. Ти сам за себе відповідаєш. «Сівалка» (мала вогнеметна система українського виробництва «Сівалка-ВМ8», – ред.) накриває площу, а вогнеметник цілить в конкретну ціль. 

– Які плани надалі?

– У мене на руках лист переведення в ГУР, там мої одеські хлопці. Але я цього робити поки не планую. Мені подобається бути вогнеметником в 704 полку РХБ захисту. Я люблю ці відчуття від виходів на завдання. Завжди, куди б не приїхав, іду першим. Кажу: зразу я піду подивлюсь, що там, а тоді будемо бачити, що робити. І ніхто переді мною не йде. 

– Довелось переймати досвід інших вогнеметників?

– Зустрічались мені грузинські військові, які захищають Україну від агресії росії. Хлопці з досвідом, не одну війну пройшли. Один з них ледь не з часів Афганської війни працює з вогнеметом. Він, зокрема, розказував про те, як вогнеметники працюють групою, як відбувається злагодження, алгоритм групової стрільби. От я з побратимом розуміємо один одного з півслова, з півпогляду. Є й інші хлопці, з якими легко взаємодіяти. Коли виходить група з 6-7 вогнеметників і стріляє в одну ціль, то результат досягається швидше. І красиво, є на що подивитися.