«Агресія росії триває і наше завдання покласти цьому край». Інтерв'ю з військовослужбовцем

Артур – хімік батальйону аерозольного маскування 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки. Звання – солдат. Позивний – Грізлі. У Збройних Силах з липня 2023 року. Пройшов військові вишколи у Великій Британії, зокрема й курси лідерства. Згодом отримав військово-облікову спеціальність за фахом термічних димових засобів. До повномасштабного вторгнення рф у війську не служив, але війна внесла свої корективи у життя. Тож він вступив до лав ЗСУ, щоб боронити країну від ворога.

– Почнімо з головного: яка у тебе була мотивація долучитись до ЗСУ?

– В нашій країні війна. Я прийшов допомогти хлопцям у боротьбі з агресором. Підписав контракт. Після навчання у Великій Британії побув якийсь час на ППД, і у березні нас відправили працювати по лінії фронту. 

– Де саме працювали?  

– Спочатку «диміли» на Запорізькому напрямку. У зоні бойових дій швидкість і злагодженість – запорука успішної роботи. Заїхали на позицію, розгорнулись, накрили димом свою ділянку, відпрацювали – і хутко вертаємось на вихідні позиції, щоб ворожі дрони не встигли нас відслідкувати. Працювали два місяці на Запоріжжі, тоді поїхали на Донеччину. Переважно прикривали роботу наших військ. Працювали як машинами, так і шашками.

– У чому особливість застосування машин і шашок підрозділами аерозольного маскування?

– Залежно від ситуації і дислокації вибирають засоби здійснення маскування. Якщо це 15 км від позиції ворога, тобто відносно далеко і безпечно, то можна й машинами заїхати. Але машина габаритна, їй також потрібне обслуговування. А шашками ти можеш навіть під носом у ворога диміти. Залетів, скинув і поїхав. 

– Як відбувається злагодження під час виконання бойових завдань?

– Нас прикомандировують до бойової бригади. А вже її командування визначає, де, як і коли треба задиміти певну ділянку. Ми виїжджаємо і робимо свою роботу. Коли задимлена велика площа, російські дрони одразу це помічають. Сучасна війна дуже динамічна, і розвиток ситуації залежить від дій обох сторін.

– Розкажи про навчання у Великій Британії.

– Перша думка, коли зійшов з літака, була така: тут зовсім інше повітря. З аеропорту нас автобусом повезли на сучасну військову базу, вони їх називають «кемпи». Деякі бази спеціально будували для навчання українських військових. З нами працювали перекладачі. Інструктори молоді, але в кожного за спиною Афганістан, Ірак. Вони багато бачили, багато чого знають і вміють. Коли почались заняття, інструктор подивився на нас і сказав: «Хлопці, я вам спуску не дам. Хочете – ображайтесь, але я з вас витискатиму максимум». І вони справді нам спуску не давали. 24 години на добу ми займалися. Робили виходи в імітовані бойові умови спочатку на один день. Потім два дні, тоді п’ять, максимальний вихід був на шість діб. Нам ставлять завдання – і ми маємо його виконати. Зробили – молодці. Перекур, малесенький брифінг. Робота над помилками, обговорення нюансів. Рухаємось далі. Нам давали 20 хвилин на двох з побратимом на прийом їжі, тобто по 10 хв на кожного. Але фактично за цей час ти маєш не тільки поїсти, а й почистити зброю і повністю зібратися. Не встиг повністю зібратися – вся група покарана. Це не для того, щоб когось принизити, а щоб згуртувати. Адже якщо хтось не встигає, йому допомагають. Так гартується дисципліна, а від цього залежить бойовий дух. Також британці нас добротно спорядили, укомплектували. Загалом було досить цікаво і корисно. 

– У Великій Британії ти пройшов курси лідерства, довелось застосувати отримані знання на практиці?

– На Донецькому напрямку було декілька критичних і некритичних ситуацій, в яких я брав на себе відповідальність і обов’язки. Бо якщо я знаю, як і що треба робити, то чого стояти осторонь і мовчати? Якщо я можу з-під обстрілу вивести людей, знаю, як їх правильно розтягнути, як правильно скерувати, то чому б мені це не зробити? Нас вороги брали в кільце, коли ми були в посадці. І там я себе проявив, показав, що я можу. Відтак мені прямо сказали: поставимо тебе на посаду молодшого сержанта – командира відділення. Наразі чекаю офіційного призначення. 

– У тебе дві контузії. Як це сталось?

– Перша – ми потрапили під мінометний обстріл. Другу контузію отримав під Кураховим. 152-й прилетів просто в будинок, повз який ми проїжджали. Нам пощастило, бо якби він впав на метр ближче, були б гайки. Хвиля ударила мені в лівий бік, я сидів попереду біля водія. Його забрали на евакуацію. 

– Як ти себе відчував після контузії?

– Можна сказати, що боєздатно. Якщо після першої контузії голова крутилася, блював, погано було, то тут я вийшов, зробив собі канапку, бо хотів їсти. В голові промайнуло: всяке може статися, але голодним бути в такій ситуації не хочеться.

– Що найважче для тебе на війні?

– Коли втрачаєш знайомих, коли хлопці гинуть. Так, на війні важко, але не буду брехати, що мені не сподобалося. Мені навіть ліпше там, ніж на ППД.

– Які враження від побаченого на територіях, які постраждали від бойових дій?

– Те, що я бачив, додатково мотивує продовжувати службу в ЗСУ. Розбиті села, міста, знедолені люди. Ця держава, з якою ми воюємо, взагалі не заслуговує на існування. Те, що вони роблять, – за межами добра і зла. 

– Що запам’яталося найбільше з бойового досвіду?

– Коли ми працювали фактично на нулі. Коли брали участь у побудові фортифікаційних споруд. У пам’яті залишаються миті, коли злагоджено працювали взводом. Відчуття бойової дружби, коли ми один за одного. У нас нема такого, що хтось сам по собі. І мені це подобається. Колектив у мене класний. Ми разом їздили вже бозна-де. І з такими хлопцями не страшно. Я знав, що вони мене не залишать. І вони так само знали, що я їх ніколи не кину. Головне, щоб один одного поважали і був порядок в колективі. А все решта – з часом набудеться.  

– Яка мотивація у тебе служити далі?

– Я вважаю, що народжений для цієї війни і робитиму все для перемоги, чого б мені це не коштувало. Що б там не сталося, де б я далі не був, моя думка не зміниться. Не час казати «я змучений, мене все дістало», агресія росії триває і наше завдання покласти цьому край. З іншого боку, ця війна об’єднала людей: навіть ті, хто не спілкувалися роками, згуртувались, бо побачили загрозу і зрозуміли, хто є ворог. Так і далі треба допомагати один одному. 

– Що думаєш про завершення війни?

– Ця війна швидко не закінчиться. Так, кожному страшно і страх це нормально. Але всім українцям треба усвідомити, що не в сусідній державі йде війна, а в нашій. Хто має боронити державу, як не ми? Ми маємо всі разом ставати на захист України. Бо коли ворог буде біля Львова, вже пізно буде воювати. Зараз треба відкривати заводи, щоб підвищувати обороноздатність, виробляти дрони, зброю, БК на дрони, патрони. Коли ми підписали Будапештський меморандум, країни-підписанти пообіцяли нас захищати. Але росія, яка була гарантом нашої безпеки, першою напала на нас. Так званий братній народ. Але й інші що? Спочатку лишилися осторонь. Вирішили подивитись, як росія зробить бліцкриг? Проте коли українці згуртувалися, дали відсіч, не дозволили захопити столицю – тоді нам і почали давати більше зброї. Тільки ми самі маємо визначати свою долю і найпершими брати відповідальність за свою державу. 

– Що необхідне для перемоги?

– Всі мають бути як один. Бо ця війна це загроза існуванню держави. Поки ми не об’єднаємось самі всередині країни, поки ми не покажемо, що ми справді хочемо жити в нашій державі, доти нам будуть давати допомогу отак, як дають. По краплинці, щоб Україна могла триматись. Але ж ми воюємо з державою, яка має перевагу над нами в ресурсах і в живій силі. Так, наша армія суттєво піднялась в рейтингу армій світу, але ми можемо не витримати цієї війни. Тому кожен має робити все необхідне для перемоги. Я зроблю все від мене залежне.