Микола Зеров як перекладач і редактор, або дві різні версії Ередія

Осінь – пора поезії та взагалі творчості. Також це пора художнього перекладу як мистецтва.

Як відомо, київські неокласики любили осінь. Зокрема, це Микола Зеров (1890–1937). Як по-справжньому вимовлялося його прізвище – Зéров чи Зерóв? Геніальний поет, перекладач, учений жартував, що відгукується і на ямб, і на хорей. А також він був майстром гумору, містифікацій, творив і під псевдонімами. Творив самодостатньо – і вмів вступати у творчий діалог. Багато знав – і вмів ділитися знаннями. 

Йому належало багато антологій і збірок – а ще й багато задумів (на жаль, не всі здійснилися).

Але про нього досі замало інформації. Не всі рукописи було збережено. Відомо, що цей геній (а оцінка епох уже це показує) був репресований. Його розстріляли в урочищі Сандармох (як й інших українських творців, інтелігентів), а добре ім’я було обілено завдяки учню і другу – Максиму Рильському. Тому ми можемо читати цю творчість. Її вивчають, досліджують – і все одно ми знаємо недостатньо.

Що сказати про Зерова? Ми знаємо, що він народився на Полтавщині, походив із козацького роду. Не прагнучи бути лідером, мимоволі – а може, завдяки своєму рівню (інтелекту, таланту, знанням) – став ним. Спочатку в університеті (сьогодні – Київський національний університет імені Тараса Шевченка), потім – у «гроні п’ятірному», тобто з-поміж київських неокласиків. І в інших інтелектуальних колах. 

Він писав і перекладав більшу частину свого життя. А найбільш знамениті зразки його віршів і перекладів припали на 20-ті та 30-ті рр. ХХ ст. Ми знаємо з історії про цей період і тому ще більше дивуємося, як у таких обставинах поет міг стільки створити.

Хотілося б зосередитися на творчості Миколи Зерова як перекладача. Помітно, що в багатьох випадках він поставав і як редактор.

Загальновідомо, що Зеров був фахівцем із античності. Але цього разу мені хотілося б зосередитися на його перекладах не з латинської, а з живих мов.

У своєму сонеті «Pro domo», який сьогодні часто цитують, поет фактично вивів «сценарій» розвитку нової української літератури, підсумувавши: «Леконт де Ліль, Жозе Ередія, / Парнаських зір незахідне сузір’я / Зведуть тебе на справжнє верхогір’я». Тому звернімося до перекладів із цих французьких поетів.

Наприклад, Жозе Марія де Ередія (Ередіа), який був кубинцем, але творив французькою мовою та став окрасою французького парнасизму. Цьому автору, майстру поетичного пейзажу і описів міфів (як і реальних античних епізодів), зокрема, належать і сонети. М. Зеров перекладав зі збірки «Трофеї», причому українські версії дорівнюють оригіналам. Наприклад, такий сонет як «Забуття» – у перекладі неокласика такий: «В руїнах давній храм на гострому шпилі, / Там незворушно сплять у мертвому спокої / Богині з мармуру і бронзові герої, / Що славу їх гучну поховано в землі. / І тільки волопас там сходить на чолі / Важкої череди в години водопою, / І ріг його тоді дзвенить старовиною, / І чорна тінь встає на лазуровім тлі. // Природа-мати там ласкава, многодарна, / І кожної весни проречисто і марно / Ростить новий акант на мармурі колон, // І тільки людський рід, сліпий і легкодухий, / Не чує хвиль нічних, що жалісно і глухо / Повабливих сирен оплакують крізь сон».

А ще хочеться звернутися до творчого діалогу. Відомо, що М. Зеров уславився і як редактор, зокрема дружній. Його правки робилися з метою поліпшити, філігранити переклад. Наприклад, це Ередіа, якого перекладав і Максим Рильський. Погляньмо на творчий діалог обох поетичних геніїв.

Ось як переклав М. Рильський у той самий період (20-ті рр. ХХ ст.) сонет «Кентаври втікають». Тут описано появу Геракла, а згадані гори Осса і Пеліон – у Фессалії, де, за міфами, жили кентаври. Чернетка:

Вони біжать, п’яні від хижого розбою,

Де темних гір хребет укриє їх похід.

Їх гонить чорний жах, їм смерть ступає вслід.

Левиний чують дух вони поза собою.

Роздавлюючи гідр хапливою ногою,

Летять через струмки, через колючий глід,

Де Оса й Пеліон – крізь хаос темних віт –

Знялися в тишині громадою німою.

Зненацька спиниться один з-поміж юрби,

І озираючись здійметься на диби,

І дожене табун одним шаленим скоком,

Крізь промінь місячний побачивши блідий,

Як тінь Гераклова в плащі його широкім

Гігантським пострахом лягла на їх сліди.

А це – версія у редакції М. Зерова (початок сонета):

Вони біжать, п’яні від хижого розбою,

Де темних гір хребет укриє їх похід.

Їх гонить чорний жах, їм смерть ступає вслід.

Левиний чують дух вони поза собою.

Роздавлюючи гідр хапливою ногою,

Летять через струмки, через колючий глід,

Де Осса й Пеліон – крізь хаос темний віт –

Знялися в тишині громадою німою.

Остаточний варіант вийшов таким:

Вони біжать, п’яні від хижого розбою,

Де темне пасмо гір укриє їх похід, 

Їх гонить чорний жах, їм смерть ступає вслід, 

Левиний чують дух вони поза собою.

Розчавлюючи гідр хапливою ногою,

Летять через струмки, через колючий глід;

Там далі зносяться під самий небозвід 

Олімп і Пеліон громадою німою.

На задні стане враз один з утікачів,

Щоб оглянутися, — і знову до братів 

Плигне, наляканий, одним плижком широким,

Від Невідкличної рятуючись біди:

Геракла тінь страшна, майнувши перед оком, 

Гігантським пострахом лягає в їх сліди.

Чи знали київські неокласики, що їхнє листування, з усіма порадами наставника учню, увійде в історію? Звичайно, завдяки легкості свого таланту ні Зеров, ні Рильський так не вважали. Для рівня Зерова було і серйозним (як для вимогливого творця), і водночас не історичним те, що він редагував переклади інших у листуванні – у тому числі спроби Рильського, який дуже цінував ці поради. Яке щастя, що ці рукописи (які тепер – документи) збереглися!

Отже, так ми можемо судити про розвиток українського перекладу, який почав науково оформлятися, в зазначений період зокрема.

Повернімося до інших перекладів Миколи Зерова з французької мови. Це, наприклад, Поль Сушон, який оспівав рідний Прованс у вірші «Провансові». Українською ця поезія звучить так: «Колиско днів моїх, моя питома мати, / Як стане гіркота чуття мої поймати, / Немов би овоч той, що соки збув давно, / До тебе я прийду, прованська стороно. / Щоб сонце і вітри і море повносиле / Новою радістю життя мені сповнили. / Для того ж ти либонь, дала моїм очам / Синь від твоїх небес і повела до брам / І темрявих склепінь гіркого храму слави, / Щоб з іменем моїм з ’єднать своє, ласкаве. // Спів найоолодший мій і все тобі віддам. / Про сонце розповім, що награє ланам, / Про золото пшениць, що села облягає, / Про ніжну сивішу оливкового гаю, / Про ратаїв твоїх, жінок і моряків, / Про племено твоє, похватливе на гнів, / Де пристрасна любов полуменіє згубно, / А вдача – ніби ріг, дзвінка і славолюбна. / Та ні! не годен я списать цвітінь твою! / Коли я мушу жиггь у іншому краю, / Оподаль від твого намріяного лану... / Та ж я до міста звик, де клаптями туману / Спотворено красу домів і буйних площ, / Де цілий рік плащем звисає сірий дощ, / Але де людський дух у безнастанній дії / Проймає камінь стін і понад бруком віє». М. Зеров недарма обрав вірш на провансальську тему. Адже в українських (і насамперед київських) неокласиків були літературні предтечі – провансальські поети-фелібри, яких так само було п’ятеро. І вони теж були антологістами. 

Але не треба думати, ніби український поет умів перекладати лише високий стиль і монументальні, епічні вірші. Його талант не знав обмежень – тому нам залишились українські версії віршів, які філігранні, а позірно звучать легко. Наприклад, це Леконт де Ліль. Ось як він описав подружжя античних богів – коваля Вулкана і красуню Венеру як зорю Кіпріду (в еллінській традиції це Гефест і Афродіта) – відповідно, мистецтво і кохання: «На горі серед проваль, / Де ніхто не був понині, / У Ліпарській самотині / Господарить бог-коваль. // Весь в диму, червоні лиця, / Молотом щосили б’є; / Він залізу міць дає. / Він тверду гартує криіцю. // І без ліку, без числа / Зброя родиться безжальна, / Меч і ратище метальне, / І гартована стріла. // А Кіпріда з його твору / Кпить, не зводить довгих вій; / Справжня міць належить їй, / Тільки їй нема опору».

Що сказати про творчі задуми Зерова? Безперечно, як знавець мов і той, хто обожнював українську мову та літературу, він хотів першим формою оригіналів ознайомити своїх читачів зі світовими шедеврами. Наприклад, він задумав антологію сонета. Туди мали ввійти шедеври, починаючи з Адама Міцкевича і Жозе Ередіа. Український читач міг би прочитати рідною мовою сонети Шекспіра, Свінберна… Або сера Філіпа Сідні, Едмунда Спенсера – таких елітарних поетів, які й сьогодні не так широко відомі. Але, на жаль, книга так і не вийшла. Проте ми можемо читати бодай частку окремих перекладів.

Перекладаючи Франческо Петрарку, він писав: «Маю добрий намір зробити антологію класиків сонету – дати дещо з Vita nuova Данте, кілька речей Петрарки, можливо, Тассо». Сьогодні нам доступно лише кілька перекладів генія з італійської.

Уперше саме з англійського оригіналу мала зазвучати українською поема американського генія Генрі Лонґфелло «Пісня про Гайявату». Але цей переклад Зерова не зберігся. А деякі ми можемо читати завдяки тому, що поет їх пересилав у листах. Хай це мала частка величезного доробку Миколи Зерова (а про решту можна тільки здогадуватися), але й сьогодні це вражає.

Навіть цей стислий перелік показує масштаб постаті героя моєї статті. Микола Зеров умів і творити, і працювати. Це показує, зокрема, і творчий діалог із Максимом Рильським. А вірші та переклади Зерова – по праву окраса антологій. Але хотілося б, щоб цих текстів більше видавали, бо справжня пам'ять про автора – це його твори.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).