Творча осінь Максима Рильського-перекладача: «Ти знаєш край, де цитриновий цвіт…»

Вони любили осінь і оспівували її в поезії, а також ця пора року дуже сприяла їхнім перекладам. Це – київські неокласики, «п’ятірне гроно», до якого належав Максим Рильський (1895–1964).

Завдяки йому ми читаємо зарубіжну класику українською мовою. І знаємо, що спільного між художнім перекладом і… полюванням.

Ім’я цього поета, перекладача, літературного критика, музиканта, композитора та взагалі багатогранної постаті досі асоціюється з найкращими перекладами. Це знак якості, золота проба. Прізвище «Рильський» досі означає марку перекладу високого рівня.

Найбільше цей діяч любив осінь. Найплідніший період у нього був саме тоді. Найбільше віршів, причому високого рівня – і творчість іншого плану. У тому числі переклади. Відомо, що Максим Рильський перекладав вірші, прозу, драматургію, оперу (понад 20 шедеврів) і взагалі всіляко розвивав культуру. 

Зі скількох мов він перекладав? Їх було щонайменше 24. Але треба сказати, що досі не всі переклади знайдено, не скрізь з’ясовано авторство Рильського, тому цікаво, що покаже майбутнє – які відкриття. Але достеменно відомо, що він був віртуозом у перекладі зі слов’янських мов (серед інших – польської), французької як базової (його рано виховували на ній як аристократа), інших романських мов. А також були німецька, англійська і ще багато інших.

Поет рано почав перекладати. Достеменно відомо, що руку йому ставили, коли він навчався у приватній гімназії Науменка (Київ) – зокрема, на уроках із латинської мови. Можливо, тут – одна з причин любові до античності. І, звичайно, це розвинулося під час знайомства і співпраці з київськими неокласиками. Як відомо, літературним учителем, наставником наймолодшого у «п’ятірному гроні» був Микола Зеров.

У своїй статті мені хотілося б дати характеристику перекладів кількох творів, процитувати найбільш яскраві моменти і взагалі накреслити осінню картину творчості.

Це, наприклад, знаменита поема Вольтера «Орлеанська діва», де змальовано історію Жанни д’Арк (як відомо, ця героїня була канонізована Римсько-Католицькою церквою). Уже за життя французького класициста цей твір став сенсацією. Його знали напам’ять і подальші покоління французів. 

Про заголовну героїню стільки написано (а сьогодні – ще й створено фільмів), що важко додати щось нове. Її справжнє життя залишилося загадкою. Але цей образ був дуже відомим і за Вольтерової доби, і тим паче – Максиму Рильському. Але в чому особливість поеми? Хоча цей твір – сатиричний, ще й містить ризиковані моменти, але ідея його патріотична, а стиль в оригіналі дуже дотепний. Помітно, що автор показував живих людей. Завдяки віртуозному перекладу М. Рильського все звучить дуже плинно і саме так, як було написано французьким генієм. Ось початок поеми – опис простої пастушки (традиційно так починають кожну історію Жанни д’Арк): «Я не вродився славити святих / І до гучного не годжуся спiву, / Та чудотворну Орлеавську дiву, / Проте, змалюю для очей людських». Або далі: «Вона з Роландом piвною була, / Твердiша серцем вiд твердоi крицi. / Щоправда, скромнiй дiвчинцi-ягницi / Я радий бiдьше в затiнку дерев,– / Та Жанна д'Арк була душею лев». Або її рідний край: «О Домремі! Серед твоїх долин / Нема ні персиків, ані цитрин, / Ні золота, ні чистих вин шипучих, – / Та Жанну ти родив для діл могучих». У цьому шедеврі буде багато пригод, у тому числі надзвичайно небезпечних для персонажів, але все закінчиться щасливо. Тут буде справжній хепі-енд, причому Орлеанську діву не спалюють, а вшановують як рятівницю (хоча до того автор без прикрас описував жахіття війни, і читачі переймалися за героїв). Помітно також, що автор, незважаючи на манеру висміювати штампи, правильно описував історичні події, і сам опис не втратив головного – французького патріотизму. Узагалі видно: Вольтеру симпатична не лише заголовна героїня, але автор ставився з теплотою й до інших позитивних персонажів – і навіть тих, які, за сюжетом (як Агнеса, наприклад), не витримували спокус і йшли на манівці. 

Вольтер, як відомо, був представником класицизму. Як відтворити цей стиль, такий блискучий і дотепний в оригіналі, українською так, щоб це не виглядало нудно? Щоб ритм наближався до оригінального, але твір не звучав надто тяжко? І щоб було зрозуміло? Адже Рильський ніколи не був прибічником механістичного перекладу, не любив буквалізму, ринув у стихію справжньої літератури. Був прихильником класики, але заохочував до новаторства. Читаючи Вольтера в цій українській версії, ми забуваємо про оригінал. Узагалі дивно, що український поет зумів так відтворити гумор та іншу красу французького шедевру, будучи в той час у Лук’янівській в’язниці (1931 р.). 

Треба сказати, що ця поема як перше видання українською була оформлена і як наукова, оскільки український перекладач ретельно відтворив передмову, а також примітки – численні історичні, міфологічні та інші реалії, рясно згадувані у творі.

Переклад був незмінною цариною життя Максима Рильського. Варто знати, що саме цей діяч науково розробив основи українського перекладознавства, у тому числі багато наводячи прикладів із власної практики. Ці статті та інші праці написані так доступно, водночас інформативно, що понині є класикою.

Звичайно, не можна оминути перекладів Рильського з польської мови, якою він володів на рівні з українською. Ці переклади – конгеніальні. Одним зі своїх літературних учителів поет уважав романтика Адама Міцкевича. Головним твором свого життя, над яким Рильський працював десятиліттями, до якого часто повертався, – це знаменита поема «Пан Тадеуш». Як відомо, це енциклопедія шляхетського життя змальованої доби. Тут і пейзажі, і звичаї, і кохання, і пейзажі, і розваги, але головне – патріотизм і героїка.

Але, як відомо, польську поезію важко перекладати саме через різницю в ритмі. Проте в Рильського це виходило дуже природно. Наприклад, так описано сад: «Ще далі – і щирцем багряним поросло, / І кукурудзою золотиться тяжкою, / І грає срібною шовковою травою. / Усе гойдається й картину відслоня, / Мов килим перського химерного ткання. // А понад квітами, колоссям, муравою / Висять, як балдахін, веселковою млою / Ясні метелики (бабками їх зовуть)... / Прозорі, наче скло, тремтять вони, пливуть / В повітрі чистому, у млості та в утомі, / І хоч ворушаться, а ніби нерухомі».

Або як пішли шукати гриби. Ось який опис – поєднання високого і простого (не низького): «Гриби розшукувать – зовсім не проста річ, / І любить боровик уважність і терпіння: / Тому-то кожен став задумливою тінню. / Звичайно, й одяги не ті, що при столі, / Було одягнено – і в гайовій імлі / Вони одкинули чудні, пістряві плями. / Лише до мод нових найприхильніші дами /Та зо три паничі французький мали стрій. / Між ними, як між зір найкращі дві зорі, / З Підкоморанкою сіяла Телімена... / Граф, роздивившися, простує в гай зелений. / Шукають панночки боровиків міцних, / Своїх улюбленців: черва не точить їх, / Тому вони за знак ясного дівування. / А паничі беруть лисички ті багряні, / Що в пісні на Литві оспівано не раз. / Нелишним рижикам радіють повсякчас / І старші, й молоді: хоч рижик і скромніший / За інших родичів, зате ж і найсмачніший, / Чи ти соли його, чи на пательні смаж». Узагалі у стилі цієї поеми розлито світлий гумор, і важливо його вловити – що, безперечно, Рильський-перекладач уловлював. Або далі – таке попередження тим, хто не знається на грибах: «Ще єсть погорджені у племені грибів: / Ніхто ніколи їх не смажив і не їв, / Одні-бо не смачні, а другі ще й шкідливі, – / Зате й пишаються незаймано-красиві / Вони на горбику, що зеленню поріс, / Немовби дорогий на скатерці сервіз. / Он, – ніби чарочки, що тонкі мають ніжки, – / Сріблисті, золоті й червоні сироїжки; / Он, – наче келихи на дорогий шампан, – / Гриби, що лійками їх звуть серед селян; / Високі ковпаки – як кубків дно кругляве; / Нарешті крізь бур’ян дрібний і кучерявий, / Як та перчичниця з пекучим порошком, / Жовтіє пурхавка. Багато ще кругом / Грибів видніється, а як їх називати – / Те знають лиш зайці та може лось рогатий. / Хто зосліпу до їх вже й руку простягне, / Той власну помилку розгнівано клене / І заячі гриби розтоптує ногою».

Романтизм – це завжди мрії. Це знаменита пісня «Міньйона» Йоганна-Вольфґанґа Ґете. Це – монолог про Італію, рідний край дівчини: «Ти знаєш край, де цитриновий цвіт, / Де помаранчі золоті між віт, / Де віє вітром лагідним блакить, / Де тихий мірт і гордий лавр стоїть? / Ти знаєш їх? / Туди, туди / Полинуть би, мій любий, назавжди! // Ти знаєш дім? Колони там стоять, / Кімнати й зал у сяйві майорять, / І шепчуть мармури мені в журбі: / «Дитя! Що заподіяно тобі?» / Ти знаєш їх? / Туди, туди / Полинуть би, мій любий, назавжди! // Ти знаєш гору в синіх небесах? / Там у тумані мул верстає шлях, / Драконів рід в печері там живе, / І водоспад над скелею реве. / Ти знаєш їх? / Туди,туди / Нам путь лягла, о батьку, назавжди!».

Або більш сучасні Рильському поети. Це, наприклад, французький класик Франсіс Жамм – вірш «Дитина розглядає календар». Просте сільське дитя дивиться на знаки зодіаку і сприймає їх у своєму розумінні так: «Дитина розглядає календар, / свій кошик поставивши під ноги. / Там намальовано, серед гірлянди хмар, / Овна й Тельця, і Риб, і Козерога. / Отож, і там, де зорі золоті / (ввижається малій її голівці), / на ярмарку торгуються святі / за кози й рибу, за телята й вівці. / Ось маєш Терезів чіткий і твердий знак, / і з того проста випливає повість: / на них у небі важать, певно, мак, / олію, сіль і совість». Герой чи героїня вважає, що на небесах усе так, як на землі, і у цій зовнішній простоті – непрості питання, які ставить автор.

Але яких поглядів був сам Максим Рильський-перекладач? Він вважав, що перекладацька праця – співтворчість. Важливо обирати такого автора, з яким перекладач відчуває спорідненість. І хоча рука Рильського помітна в цих інтерпретаціях, це яскраві приклади Мистецтва, індивідуального стилю, усе одно: Вольтер українською залишився Вольтером, Ґете – Ґете, Міцкевич – Міцкевичем, як і всі інші, кого перекладав український поет. А сам він писав, що переклад – це творчість. Також порівнював цю сферу з іншими, причому досить несподівано. Як дуже різнобічна індивідуальність поет був і мисливцем, про що часто писав – у тому числі у власних віршах. А, характеризуючи переклад, зазначав: «Коли мисливець підходить до лугу чи болота, багатого на дичину, його охоплює радісне передчуття щасливого полювання. Разом з тим він напружує всі свої сили, щоб полювання було справді вдалим. Адже повинен він показати тут свої знання особливостей, «звичаїв» птиці, – а вони одні у бекасів, інші у дупелів, знов-таки зовсім інші у качок, – взяти до уваги рельєф місцевості, напрям вітру і т.ін., нарешті, свою стрілецьку вмілість! Щось подібне переживає літератор, беручись до перекладу художнього твору».

Про Максима Рильського-перекладача неможливо викласти все. Ми знаємо, що життя в нього не було легким (про це багато сказано і написано), він часто творив усупереч – але в будь-яких обставинах.

Він любив осінь. Її золоте листя, синє небо, третє цвітіння троянд і взагалі все надихали його на поезію – і переклади. Це часто було перетіканням власних віршів у переклади – і навпаки. Ми можемо це читати, але хотілося б, щоб більше перевидавали та систематизували ці переклади – адже саме тоді можна уявити велич Рильського-перекладача.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).