Жінки, які творять духовний купол над Україною

У Києві на Володимирській вже більше року діє портал Жіночої Сили. Себто Культурно-просвітницький центр «Цінності». Простір Українського духу, де є й витинанки, і віночки, і скрині, і прапори з передової, і Пересопницьке євангеліє. Кожен може завітати і переконатися навіч.

Хто ж тримає «Цінності» на своїх плечах? Знайомимося.

Наталя Федорчук – очільниця Громадського об’єднання Міжнародний жіночий рух «За сімейні цінності», автор ідеї і співзасновниця центру «Цінності». Її посестри, однодумиці та співзасновниці – Світлана Зброй, Ірина Верігіна, Валентина Горбенко, Ірина Гора, Оксана Білозір, Наталія Назаренко, Ольга Гурська.

Понад те – «Спільнота Свідомих Людей»: ті, хто були спершу відвідувачами, а нині спільно із засновницями підтримують життя цього унікального місця в центрі столиці.

Як означив співавтор Конституції України Василь Костицький, «У часі війни вам вдалося створити центр рівноваги».

БЕРЕГИНІ ПРОСТОРУ

– Центр «Цінності» – це один із проектів Міжнародного жіночого руху «За сімейні цінності», – пояснює пані Наталя. – А сам Міжнародний жіночий рух існує з січня 2019 року. Відтоді неймовірна кількість міжнародних, всеукраїнських і регіональних проектів реалізовано. Причому всі – без допомоги фондів, без залучення і витрат бюджетних коштів.

– Проєкт «Цінності» ми створили 6 червня 2023 року. Тобто в час повномасштабного вторгнення московитів. То був своєрідний виклик.

Річ у тім, що в цьому приміщенні з перших днів повномасштабної війни зібралися хлопці й дівчата та сформували добровольче об’єднання «Мрія», яке захищало столицю. Тут щоденно перебували більше 400 людей: виходили на пости, поверталися. І коли ворог відступив від Києва, переважна більшість пішли з регулярним військом далі, а ті, хто мав офіційно роботу в Києві, залишилися і досі захищають столицю. Яким чином? Виходять на чергування, пильнують небо щовечора, організовують навчання військовій справі та тактичній медицині. Самі тренуються. Тобто це об’єднання свідомих чоловіків. Звичайно, вони є нашими партнерами. Тому в центрі «Цінності» поєдналися чоловіча й жіноча енергії.

Приміщення перебуває у приватній власності, а будинок є історичною архітектурною пам’яткою. І коли рік тому батальйон змінював свою дислокацію, захисники сказали: «Дівчата, візьміть це приміщення, створіть щось, аби лиш тут не було магазину зброї. Оскільки навколо багато садочків, університетів, парків, тут має бути щось жіноче, культурне, духовне».

Ми з командою зібралися, розуміючи що потрібно буде платити за оренду, і спершу замислилися: яким чином це зробити? При тому, що всі свої проекти ми фінансуємо власним коштом. Зрозуміли: маємо зробити центр, який стане осередком культури й духовності. Переконані, що культура – це кровоносна система кожного народу. І в часи найважчих випробувань вона перетворюється на духовний щит нації.

Відтак жіноче лідерство в нашому центрі проявляється в духовній, культурній та освітній сферах.

Упродовж року ми реалізували 320 заходів. Чому? Сутність Центру – творити дім для всіх, хто його зараз потребує. У Києві чимало переселенців та військових, які перебувають на лікуванні. Також усвідомлюємо, що кияни, які в часі війни живуть у столиці, також потребують психологічного відновлення.

 Центр «Цінності» є унікальним поєднанням свідомого волонтерства (тут ніхто не отримує зарплату) та сили, згуртованості людей у бажанні робити добро. Нам довіряють і ми високо цінуємо цю довіру!

ОБМОТАВШИ СЕБЕ РУШНИКОМ, ПРОЙШЛА ВІСІМ КОРДОНІВ ЧЕРЕЗ ОРКІВСЬКІ БЛОК-ПОСТИ

– Для мене це був зовсім новий проект, – доєднується до розмови Ірина Верігіна. – Так сталося, що до культурного напрямку раніше я не була дотичною. Але 2014 року, коли розпочиналася війна на Донбасі, бачила дітей, яких ми вивозили з Луганщини в центральні та західні області України. Вони через два-три місяці поверталися зовсім іншими: пізнавали українську культуру, традиції, мову. Хоча доти, багато хто з них ніколи навіть не виїжджав зі свого села. І коли ці діти поїхали по всій Україні та побачили, яка велика і могутня наша держава, то відкрили для себе цілий Український світ. Я усвідомила: ми повинні більше звертати увагу на культуру. Зокрема, й фінансувати не за залишковим принципом. Упевнена: якби до 2014 року на культуру звертали більше уваги та просували українські культурні цінності на державницькому рівні в усі регіони України – нині була б зовсім іншою ситуація в нашій державі. Ми побачили, як за ці 10 років уже народилась оновлена українська нація.

Тому, коли Наталка Федорчук запропонувала долучитись до проекту «Цінності» – я одразу погодилась. І пересвідчилася, як багато можна зробити упродовж одного року.

 Ми побачили феноменальні речі: люди до нас привозять родинне культурне надбання для того, аби ми його зберегли. Переважно це військові, які вирушають на передову. Але торік з окупації доправили рушник з села Новочервоне Сватівського району. Жінка, директорка Палацу культури села, обмотавши себе рушником, пройшла 8 кордонів через орківські блок-пости. Ми приголомшено спитали у неї: «Як Вам вдалося?» Пояснювала, що прочитала у фейсбуці про наш центр і подумала: «Як ви без частинки Луганщини?»

ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬКА ВХОПИЛА ЧЕМОДАН З ТАРІЛКАМИ СКІБІНА

– Із кожного регіону України маємо унікальну річ, які разом показують безкрає розмаїття нашої культури, – ділиться дивовижними історіями Ірина Верігіна. – З Одеси – ювелірну порцеляну, яку творить єдиний в Україні митець у цьому напрямку Сергій Воронов. З Криму – неймовірну кераміку Рустема Скібіна. Одного дня Рустем Скібін завітав до центру «Цінності». Ми запропонували влаштувати виставку його кераміки. Він каже: «У мене її немає» – гончарня залишилася в Криму. А у нас вона є, бо Наталка Пшоняна колись купила в Криму, потім вивезла у 2014 з Луганська у Сіверськодонецьк, потім під час окупації Сіверськодонецька вхопила чемодан з тарілками Скібіна та перевезла до нас у Київ. 

Так українці бережуть культурні надбання свого народу. А ми робимо все, аби діти, молодь знали і цінували культурну спадщину попередніх поколінь.

КРИЖМО З НІКОПОЛЬЩИНИ

– Мені – пощастило: я – з Нікополя, –продовжує розмову Валентина Горбенко. – Коли переїхала до Києва та міркувала, чим же мені тут займатися, випадково-невипадково зустрілася зі Світланою Зброй, Наталією Федорчук і була дотична до створення центру «Цінності». Дуже дякую Богу за те, що сталося.

Часто від’їжджаю до Нікополя, бо то зона бойових дій, і там у мене багато друзів (мала бізнес). Насамперед зустрічаюся з представниками мерії, які не можуть виїхати, бо від них залежать долі людей. І я – ніби той зв’язківець між центром «Цінності» й Нікополем: вселяю надію на перемогу, показуючи, що люди в тилу роблять те, що надихає всіх інших на добрі справи. 

Приміром, ляльку, яку зробила Світлана Зброй, я відвезла і подарувала першій заступниці мера як оберіг для міста Нікополя – там же постійні вибухи. Для мене дуже важливе відчуття причетності до того, щоб у серцях нікопольців жила надія і бажання жити. Тому сприяє саме творчість. Бо творчість – це дія, яка приносить радість у життя.

На центральному столі в центрі «Цінності» лежить весільний рушник, який вишила майстриня з Нікопольщини. Звернулася до нас з проханням, аби допомогли зібрати онука на фронт. Результат її дворічної праці мав залишитися з онуком. Ми, звичайно, закупили амуніцію. І бабуся подарувала рушник нам. Спершу вона мріяла про щасливе весілля онука, на якому побуває. Але війна принесла іншу мрію: бажання, щоб онук просто вижив. А ми допомогли з обладунками, тож подарувала «Цінностям» найціннішу річ.

 А ще нам з Нікопольщини передали стародавнє Крижмо – полотно, на яке приймають новонароджену дитину. Це зробила людина, яка більше 35 років очолювала будинок, де народжувались сім’ї, реєструвалися діти: Раїса Кисельова – героїня міста Нікополя.

Серед моїх друзів у Нікополі – всі герої. До війни було 45 тисяч жителів, зараз – невідомо, бо багато виїхали. Але приїжджаю і бачу: скошена трава, чисті тротуари, дороги без вибоїн. Якщо кудись потрапляють снаряди, то на другий день вже максимально все відремонтовано. Дуже сумлінно працює мерія. І люди цінують, розуміючи: місто – живе. Це надихає діяти і дає надію на перемогу. Ми можемо тільки перемогти.

ЧАРІВНІ ЛЯЛЬКИ 

– Коли почався коронавірус – закривалася компанія, – розповідає колишня генеральна директорка інжинірингової компанії Світлана Зброй. – І я почала творити. Раніше нічого не робила руками. Ніколи голки в руках не тримала. Навіть не розуміла цього. Мене на «рукотворів» надихнула Наталка Федорчук. З нею я почала мріяти. Мрії почали втілюватися в життя через творчість. Створили центр – у нього вклали всі світлі сподівання: тут робиться стільки добра! І люди приходять особливі. Маємо чимало щасливих історій, які зродилися в просторі «Цінності»! І це спонукає мене творити нові і нові речі. Бо коли творю – я живу.

– Світлана – творець настрою і щасливої долі, а не просто речей, – доповнює Наталія Федорчук. – Творець духовного виміру нашого простору. Маємо її унікальні ляльки. А в Україні оберегова лялька існує ще з часів Трипілля. Скільки добра Світлана вкладає у свої творіння! В Ірпені й Бучі, де були ляльки Світлани Зброй, будинки залишилися цілими попри те, що поруч все зруйновано. Ці ляльки в Мексиці беруть участь у благодійних аукціонах, за рахунок чого протезуються поранені воїни. Ляльки Світлани Зброй є у Франції та у багатьох посольствах, які допомагають Україні сьогодні виживати.

У Світлани є неймовірні українські вінки. Коли до центру «Цінності» приходять жінки-військові, мами наших безвісти зниклих захисників або полонених, то одягають вінок, дивляться на себе: у їхніх душах – хай спершу на кілька хвилин – відроджується почуття радості, вони посміхаються. Світлана своєю творчістю відроджує почуття радості у тих, хто під час війни її втратив…

Продукуємо духовний купол над Україною. Завжди раді кожному, кому близька наша ідея, наша волонтерська праця. Долучайтеся!

Далі буде! 

Світлини культурно-просвітницького центру «Цінності»