Сурма: україноцентрична газета

Щоб ми від зла оборонили себе і свій стражденний край...

Своєю пісенною творчістю Оксана Білозір радує прихильників її таланту і просто поціновувачів української пісні уже більше ніж чотири десятки літ. У цих роках вмістилася робота у відомому вокально-інструментальному ансамблі «Ватра», потім був гурт «Оксана», була сольна кар’єра – життя вносило корективи у творчу долю співачки. Але завжди улюбленими були й залишаються пісні у її виконанні. Це й обробки українських народних (згадаймо «Ой, зелене жито, зелене», «Гиля-гиля, сиві гуси», «Там, під львівським замком»), і пісні Ігоря Білозіра («Пшеничне перевесло», «Ласкаво просимо», «Розпитаю про любов», «Ніби вчора, рідна мамо»). Напевно, багатьом, навіть молодшим за віком, добре відомі «Україночка», «Горобина ніч», «Листопад», а малеча і нині залюбки співає «Ой, хто-хто Миколая любить» – колядку, яка ще на початку 90-х з легкої подачі Оксани Білозір швидко розлетілася над українськими просторами. 

Із 1986 року заслужена, а з 1994 року народна артистка України Оксана Білозір поєднувала свого часу творчість із викладацькою діяльністю, згодом долучилася до політичного життя – була депутатом Верховної Ради чотирьох скликань, обіймала посаду міністра культури і туризму. А ще важливою частиною її біографії стала активна громадська діяльність. Вона – співзасновниця Національного молитовного сніданку  України, засновниця Благодійного фонду «Миротворці ООН», голова правління Міжнародного жіночого руху «За сімейні цінності». З початку АТО на сході України Оксана Білозір стала волонтеркою, яка спільно з антитерористичним центром при СБУ займалася пошуком військовополонених і процесами переговорів про їхній обмін. Тож не дивно, що з перших днів повномасштабної війни росії з Україною, озброївшись волонтерським досвідом і головною своєю зброєю – піснею, артистка стала у ряди тих, хто захищає все українське, хто наближає день нашої Перемоги.        

Власне цим і вмотивований приїзд Оксани Білозір до Чикаго та її благодійний концерт на підтримку України – дійство, яке відбулося в Українському культурному осередку.

Це був не просто концерт. Це була відверта розмова співачки із залом. Розмова про те, що болить сьогодні кожному із нас. А болить нас доля України, де триває  війна. Дика і ненажерлива війна, перші вибухи якої сколихнули в Україні мирний ранок 24 лютого. Від цього дня усе стало іншим.  І ми стали іншими. І зрозуміли, відчули: мусимо протистояти ворогу. Хтось – таки там, на рідній землі, зі зброєю в руках. А хтось, хто далеко, – всілякою підтримкою.                                                   

Саме за неї, за фінансову і матеріальну допомогу, за активну волонтерську роботу, за участь у мітингах і демонстраціях, які спонукають уряди тих держав, де проживають українці, підставити своє плече у боротьбі України проти агресивного нападу її північного сусіда, – за це подякувала Оксана Білозір українцям Чикаго. І повернула усіх своєю «Молитвою», ліричною «Засумую я» до тих стежин, до тих порогів, з яких усі ми починалися і де сьогодні шаленіє біда.

                                                                    

«Ще за радянських часів мені двічі довелося побувати в Афганістані, куди відправляли на чужу війну наших молодих, безвусих хлопчаків-солдатів, – ділилася сокровенним співачка. – І я ніколи не могла подумати, що через тридцять років слово «війна» знову увірветься у наше життя, але вже на моїй рідній землі. І знову стануть на бій із ворогом молоді, безвусі – діти тих, чий дух ми підтримували в Афгані...»                  

А скільки їх уже злетіло журавликами у небеса?! Починаючи з 2014 року, – сотні, тисячі... Когось не дочекалися чи ще чекають матері, і співачка устами сина звертається у «Кленовій баладі» до неньки: «А як не діждешся з тої січі мене, посади, благаю, біля хати клена...» А когось не діждалися невінчані наречені чи молоді, вбиті горем вдови. Це про них пісня чи, скоріш, також балада «Чорна квітка», яку зал слухав стоячи. І після того, як стих останній акорд, ще кілька хвилин панувала дивовижно дзвінка тиша. Здавалося, тільки й чутно було шелест журавлиних крил, які відносять у засвіти душі загиблих світлих солдатів мирної країни... На землі ж проростають  чорні польові квіти – символи молодої вдови, самотньої жінки і самотньої мами...

А смерть продовжує свої чорні жнива. Ось чому ми не маємо права казати, що вже втомилися від щоденних невтішних новин, що вже втомилися від війни. Навпаки, мусимо все більше і все міцніше об’єднуватися у захисті своєї країни.                                                   

Таким є лейтмотив благодійного туру Оксани Білозір Сполученими Штатами Америки. З концертними програмами співачка уже побувала у кількох містах Флориди, Каліфорнії, Нью-Йорку, зокрема в українському культурному центрі «Союзівка», найближчими днями її чекають у Нью-Джерсі. А зустріч із глядачами в Чикаго організувала пересилкова компанія Meest-Karpaty і безпосередньо її менеджер Марія Іванець.                             

Пані Марія допомогла Оксані Білозір провести мініаукціон із продажу раритетних лотів – паперової марки «русскій воєнний корабль – всьо!» (її власницею, запропонувавши 500 доларів, стала Надія Волос-Возна, працівниця консалтингової компанії, голова батьківської управи Школи українознавства імені Василя  Стуса) і такої ж марки, вилитої зі срібла, – за неї не пошкодував запропонувати найбільшу суму – 1 800 доларів – інженер LA Development, Inc. Андрій Москалюк.

Ці кошти, як і кошти з продажу квитків на концертну програму, як і благодійні пожертви глядачів – а це більше тисячі доларів, будуть передані до України.                                     

«Наші захисники дуже і дуже відчувають підтримку українців із цілого світу. І безмежно вдячні за неї, – говорила пані Оксана. – Адже це ваша допомога ліками, амуніцією, бронежилетами, тепловізорами, дронами, автомобілями, тобто усім тим, що є таким важливим і необхідним в успішній боротьбі. Тому кожен, хто може хоч би чимось допомогти, мусить, повинен це робити, аж поки не звільнимо свою землю від ненависного, жорстокого руського ворога».                                          

Зал тепло приймав співачку. За кожну пісню віддячував щирими оплесками. Не шкодував їх і для сестер Уляни і Наталії Мальгівських, добре знаних своєю творчістю у Чикаго, які також були учасницями концерту. І, звісно ж, усіх об’єднали «Зелене жито», а потім й «Україночка» – їх глядачі і завжди бажані гості співали разом.

...В одній із її пісень є такі рядки: «Світились айстрами вечірні сутінки...» Оксана Білозір, як і всі ми, свято вірить, що вже недалеко той день, коли над українською землею літатимуть мрії, пісні і вирії перелітних птиць, а не смертоносні снаряди. Що вечірні сутінки світитимуться не від вибухів і пожеж, а від різнобарв’я квіткових хуртовин. Наближаймо ж його, цей день. Хто чим може і хто як може. Бо Батьківщина, де б ми не опинилися в житті, у нас завжди одна. І ймення їй – Україна.


Прокоментувати в Телеграм-каналі "Сурма. Україноцентризм."