Нотр-Дам – Лозанський собор: від розет – на вершину

Чи любите ви собори? А чи цікаво вам порівнювати різні традиції? Незважаючи на те, що були спільні канони від Середньовіччя до інших епох, мабуть, кожна релігійна будівля має індивідуальні риси, власний «характер». 

Ми знаємо про «візитівки» різних міст і країн. Але насправді є набагато більше цікавого. Наприклад… Де ще є свій Нотр-Дам? А Прованс? Річка Рона? І ще багато всього? Це – Швейцарія.

Починаю з Нотр-Дам. Це – Лозаннський кафедральний собор (Cathédrale de Lausanne). Він названий Нотр-Дам на честь Діви Марії. Яка його історія? І чим він відрізняється од інших соборів, які відомі нам в Україні та інших країнах?

Ми перед фасадом. Так, величний собор, у ґотичному стилі. Вікна-розети. Упадає у вічі білий колір, якого багато (цей собор побудовано з піщаника). Ми бачимо розети, вікна-вітражі – у тому числі вітражі-«троянди». Але найперше, мабуть, що помічаємо, – це численні скульптури. Святі, старозавітні персонажі (пророк Мойсей, цар Давид та інші), янголятка, фантастичні створіння… Усі вони виконані в особливому стилі. А ще – у деяких скульптур лики позначені індивідуальністю. Вочевидь, це портрети значних містян, які жертвували на будівництво.

Яка історія цієї священної будівлі? Вона середньовічна. Офіційно цей собор було освячено в 1275 р. Але будували його раніше. Виявляється, усе починалося з жител відлюдників. За одним відлюдником поступово приходили інші – і так далі. Як я зрозуміла, спочатку була невеличка капличка – і далі будівництво природно розросталося. Відчувається, що в людей була потреба молитись і об’єднуватися. 

Помітно, що спочатку цей собор будували в одному стилі, а далі переробляли. Мій зір одразу вихопив риси романського стилю. Але далі робили в ґотичному стилі. Проте не все таке однозначне. Звертаємо увагу на форму вітражів і вікон. Вони не просто прямують до небес, але й наче сяють. Цей стиль називається «полум’яна ґотика». Нам пояснюють, що сама ґотика в цьому соборі не однакова. Це не дивно: адже будівля зазнавала стількох змін. Храм добудовували, переробляли, розширювали… За Реформації він так само зазнав багатьох змін. Проте багато чого й збереглося. (Собор був спочатку католицьким, а з XVI ст. і до сьогодні включно він – протестантський. Але приходити можуть усі).

У цьому соборі збережено середньовічну традицію – з 1405 р., коли в місті спалахували численні пожежі. Чоловік на цій посаді (а відсьогодні її посідає жінка), le guet (вартовий), щогодини зі спеціальної вежі вночі вигукує французькою на всі чотири сторони Лозанни, котра година. Звучить у перекладі так: «Це вартовий, пробило … годину» (називається, котру). У деяких інших містах Швейцарії так само зберігають цю традицію.

Починаємо. Історична пам’ять – скульптури Ісуса Христа й інших (наприклад, царів Давида, Соломона…). Але, виявляється, головний вхід був не там, де зазвичай заходять усі відвідувачі. Нас заводять з іншого боку. Ми бачимо справжнє старовинне «подвір’я». Тут не менш цікаво. Перед нами – великий простір, який нагадує басейн (але без води). Виявляється, за Середньовіччя він призначався для пілігримів і символізував хрещення. Тобто нове життя. Як пояснюють, це було не справжнє таїнство (тобто буквально там не хрестили), а символ очищення від гріхів. Тобто люди прибували сюди вже зовсім новими. Вище над нами – барельєфи із зображеннями Ісуса Христа, Богоматері (Діви Марії), апостолів. За католицизму ці зображення були кольоровими (досі збереглися сині плями над головами фігур – бо синій означає барву Марії). Саме тому цей вхід називається (приблизно перекладаючи) «пофарбований», «розмальований» (сьогодні там – переважно сіра гама). Із сюжетів: воскреслий і вознесений Ісус Христос, біля Спасителя – Богоматір і апостоли. Скульптури зображають євангелістів, а також святого Петра з ключами від раю. Бачимо барельєф Успіння Пресвятої: Мати Божа оточена апостолами. А ще є мушля – символ прочанина. Адже ми – теж прочани. До речі, за Середньовіччя цей собор щороку (!) відвідували 70 тисяч пілігримів.

Далі на нас чекають іще багато сюрпризів. Коли ми знову проходимо в основну частину собору, то потрапляємо нібито до іншого простору. За ґратами – кімната, де можна побачити дерев’яні лави для молитви та інші атрибути. Це була кімната католицького священика, але сьогодні сюди приходить і пастор. А ліворуч від лав – більш сучасна, але гарна та цікава, кольорова картина в усю стіну, яка зображає зняття Ісуса з хреста. Ця картина справляє на всіх велике враження. 

Також тут є й саморобні, проте красиві, сучасні роботи – малюнки та інші витвори – зображення Ісуса Христа і Богоматері, є й різні біблійні сцени. А ще – яскраве зображення Матері Божої (Нотр-Дам) Лозаннської – покровительки Лозанни. На дошці можна залишати свої молитви та прохання, написавши на липких папірцях-стикерах і приклеївши. На цій дошці – уже багато молитов. 

І, звичайно, на окрему увагу заслуговують вітражі. Вони – дуже різні, але яскраві та витончені. Вражає чіткий стиль, а ще – як переливаються барви: малинові, червоні, фіолетові, жовті, волошкові та інші відтінки. А також – і те, що зображені лики нагадують швейцарців. 

У кінці зали – свічки та візантійська ікона Матері Божої. Навпроти можна сісти на стільці та подумати. А перепочивши, побачити ще багато цікавого. Наприклад, якщо встати на металеві ґрати (на підлозі), то перспектива собору здаватиметься асиметричною. Аркади, колонади здаються не по центру. Хоча все це дуже красиво. Але як незвично! 

А ще виявляється, що цей собор побудовано у формі хреста. Якщо дивитися модель собору у крамничці, то легко побачити, що згори це – розп’яття. Можна зрозуміти, яка вежа – у головах Ісуса Хреста, де – поперечина хреста, де – руки, де – ребра… 

А ще – приємна несподіванка. Нам показали орган (до речі, тут цей інструмент має 7 тисяч труб). Традиційно він – угорі. Але є ще один – унизу, який нагадує столик. Можна слухати музику (і не тільки на відправі). Боки лавок можна розкривати в який завгодно бік – щоб сісти обличчям саме до органіста. І тоді – повне задоволення. Раптом – музика. Бах. Виконання було дуже сильним і продуманим. Я бачила, що багато людей, незалежно одне від одного, сідали та вражено слухали, а ті, кому не вистачило місця, вчувалися стоячи. Класична музика в поєднанні з промінням крізь вітражі справляло дуже сильне враження. Органіст не зупинявся на одному творі, а грав далі й далі, з невеличкими паузами. Хотілося слухати вічно. Відзначу й серйозне, відповідальне виконання органіста.

Проте далі чекає ще один сюрприз. Охочі можуть залізти на дзвіницю. Я знала, що це високо, але не уявляла, що насправді – вершина. Це справжня путь прочанина, тому – докладніше. 

За дверима вбік чекають сходи. Вони середньовічні, але зручні. Проте ідея – підніматися далі й далі. Ось одне відкриття – кімната з експонатами. По центру – різьблені дерев’яні лави (церковні), обабіч яких – химерні, дивовижні створіння. За склом – дерев’яні експонати. Це скульптури, від Адама в раю до кентавра-стрільця. Ось так прикрашали у храмах. Кімната простора і цікава. Але, виявляється, можна йти ще вище. Отже – далі.

А вище чекає ще багато сюрпризів. Оскільки всі ці східці – справжні середньовічні, причому дедалі – ще крутіші, ще вужчі. Усе збережено автентично, бо тут немає билець. Спочатку можна підніматися, проте далі – важче. Доводиться хапатися не так за стіни, як за сходинки вгорі. І буквально лізти. Проте результат на це заслуговує.

Ось і перший майданчик. Бачимо дзвіницю, причому кожний дзвін – різного століття, різної техніки та лиття. На деяких – дати. Помітно, який дзвін – більш старовинний. А ще відчувається, що в кожного – різна товщина металу. До речі, на деяких стінах вирізьблені дати і символи. На переплетеннях прорізані розети, і крізь них можна визирати. Вражає, як по-різному сприймається форма розет унизу, на вітражах – і вгорі, у камені. Узагалі все побачене – це надзвичайне враження. А також – величезна, неосяжна панорама згори. Попереду – гори і Женевське озеро, унизу – черепиця, церкви та взагалі будинки (ми у старовинній частині міста), праворуч – замок та інші цікаві споруди. Хочеться впізнавати вже знайомі будівлі та відкривати нові. А ще тут – дві вежі собору. Можна з’ясувати, в якій саме перебуваємо.

Проте, виявляється, вище далі ведуть сходинки. Отже, треба підніматися вище – і ці східці ще крутіші. Звичайно, треба пильнувати, бути обережними. Але інтригує, який результат там, угорі. Створюється враження, що ми – у криниці. До речі, східці такі вузькі, що там може вміститися тільки одна людина. Трапляється, що назустріч спускаються люди. Вони вже побували на вершині. Доводиться притискатися до стіни і пропускати їх, але тут ми бачимо чемну атмосферу.

Знову – дзвони, але інші. Знову панорама. Так не хочеться полишати цей куточок собору. Проте пора далі, іще вгору.

І знову – темний проліт. І знову дзвіниця. І знову роздивляємося згори місто. Але щоразу це – різні краєвиди і ракурси, тому ніколи не набридає дивитися. Цей подив і є відкриттям. Ми – на самій горі?! Не віриться. Треба сказати, що всі ці майданчики – дуже зручні та просторі, можна і гуляти, і споглядати, і відпочити. 

А далі – спуск. Хоч і шкода полишати вершину, але пора. А внизу триває органний концерт, і можна знову поринути в музику.

У соборі чується французька, англійська, італійська, українська та інші мови. Відвідувачі – і корінні швейцарці, і бельгійці, й італійці, і ми, і ще багато хто. 

Звичайно, це дуже змістовний собор. Залишається ще багато чого відкривати – і так щоразу. Ні за один візит, ні за кілька неможливо охопити все. Хочеться надовго залишитися, пізнавати далі, обдумувати. Але головне – відчувати. Що, сподіваюся,
було.

Сюди хочеться прийти ще. А перед цим – переосмислити побачене і почуте. І, звичайно, порівняти з українськими соборами.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).