Моя знищена країна

Коли спостерігаю за фокусуванням уваги на війні та на московії, як єдиному ворогу держави Україна, одразу виникає відчуття, що це робиться з певним умислом і нам чогось недоговорюють. Насправді нинішня війна — це елемент геополітичного протистояння і вона має також внутрішні причини. 

Як би не було сумно це констатувати, проте після 30 років позиченої нам «Незалежності» держава Україна ще не відбулася. Називати нинішнє квазідержавне утворення, що існує в режимі зовнішньої та внутрішньої окупації, державою — це вчергове здурити самих себе. А самообман завжди зле закінчується. Тому й пишу свою правду і найменше хочу когось у ній  переконати, а лише пропоную замислитись над деякими аспектами сучасної історії країни. 

Зовнішня окупація до початку повномасштабного вторгнення — це не лише анексований Крим та «відкушена» територія на Донбасі. Це також: іноземні «смотрящі» у наглядових радах наших державних компаній; повністю нав’язана внутрішня та зовнішня політика; просування неприродніх трендів у культуру й освіту тощо. Зрештою — це практична відсутність українців у вищих ешелонах офіційної та неофіційної влади (паяців і слуг олігархату до уваги не беремо). 

Формальний статус держави служить інородцям як механізм насильства та примусу щодо Українського народу (пишу з великої літери як у Конституції) й перерозподілу належної йому власності в інтересах геополітичних гравців, зокрема рф як ідеологічного центру псевдоконсерватизму, тобто «русскава міра». Процес позбавлення українців власності, розпочатий практично одразу після розвалу СРСР, добре описаний у книзі Ольги Яремків «Обкрадена Україна», яку рекомендую знайти в інтернеті та прочитати. 

Якщо поглянемо на формальні ознаки держави, зазначені у будь-якому  підручнику, то побачимо, що ми їх частково чи повністю позбавлені, або ці ознаки нам не належать. Наприклад, такі основні елементи як територія, населення та суверенітет є порушеними, а влада здійснюється ззовні. В часи повномасштабного вторгнення ця залежність стала очевидною — без західного озброєння країна була б уже окупованою. Водночас дозована допомога, кволі санкції та перманентні домовленості (так звана «зернова угода») з кремлем свідчать про певну зрежисованість ходу війни. 

Все, що відбувається останнім часом, зокрема після початку геополітичного поділу України, пафосного поіменованого «Революцією Гідності», немає нічого спільного ні з інтересами Українського народу, ні з чинним законодавством. Про нехтування Основним законом навіть шкода часу писати — об Конституцію повністю витерли ноги ще зміною влади та незапровадженням воєнного стану у 2014 році. Далі — це було сповзання під зовнішнє управлінням з розпродажем державного майна, апофезом чого став злочин проти Українського народу, співмірний зі злочином московських окупантів, а саме відкриття так званого «ринку землі». Мені можуть заперечити: як таке можна порівнювати?! Адже московити вбивають наших людей, зокрема мирне населення! А хто може гарантувати, що розпродаж землі не завершиться черговим голодомором? Отож. 

Мій добрий приятель, який нині на фронті, нещодавно написав у соцмережі Facebook: «У фронтових та прифронтових місцях Сходу та Півдня України збір урожаю пшениці або неможливий, або сильно ускладнений. Москалі палять та мінують наші поля. Тому вивозити на експорт наш урожай, особливо напередодні світової продовольчої кризи, страшної посухи — рішення, яке дуже швидко вилізе нам боком». Чи розуміє це українська влада? А чи українська вона? 

Ціла система корекції світогляду, ретельно підготована в якості певних алгоритмів, носії яких, мабуть, і не завжди здогадувалися про свою деструктивну місію у новій пострадянській державі, за три десятки років не лише призвела до повної деградації усіх гілок влади, а й скоротила чи не на третину населення країни та практично позбавила її народ власності. Адепти так званого «ринку землі», мабуть, через неосвіченість і розумову лінь, не розуміють, що розпродаж національного багатства та ринкові земельні відносини — це різні речі! Тим паче, що, за твердженням аналітиків Римського клубу, сучасні економічні постулати є хибними, оскільки капіталізм уже закінчився, а глобалізм, із концентрацією усіх ресурсів у руках жменьки фінансистів, вимагає кардинального перегляду багатьох, вбитих людям у мізки ЗМІ та чинною системою освіти, «аксіом». 

Останнім часом, особливо в контексті війни, нам часто ставлять у приклад Ізраїль. І це прекрасно, бо в цій країні практично вся земля перебуває у державній власності. І ніхто не звинувачує Ізраїль у відході від ринкових принципів, адже елементарно: ринкові відносини можуть прекрасно розвиватися на базі довгострокової оренди, без переходу права власності. Ба більше, Ізраїль, відповідно до одного з його основних законів, ухваленого 19 липня 2018 року, є національною державою єврейського народу. 

Те, що у нашій Конституції чітко зазначено — «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу» — владу не хвилює, оскільки навіть у ці дні наша земля, яка згідно з тим же Основним Законом є «основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави», продовжує розпродуватись. 

Водночас московія, вже станом на сьогодні, захопила в Україні родовищ на суму 12,4 трильйона доларів — повідомляють ЗМІ з посиланням на The Washington Post. Але ж Америка та Британія, гаранти територіальної цілісності України за Будапештським меморандумом, не визнають окуповані території московськими, правда? То чому б їм не заплатити зазначену суму Україні як відшкодування і не розбиратися з третім гарантом за згаданим документом — московією? А може нам провести референдум і за його результатами продати гарантам окуповані одним із них території? Правда, крамольні запитання під час війни?

Хоча фраза «під час війни» є доволі неоднозначною, оскільки в Конституції чітко розділено правові режими «воєнного стану» і «стану війни». У нас стану війни так і не запроваджено, але це окрема тема.

Скріншот публікації, яку згодом видалили

Якщо ви подивитеся на соціологічні опитування, там немає жодного просвіту — етнічні українці серед «політичних лідерів» практично відсутні. Ті, що є — чітко працюють на наших олігархів або в інтересах іноземних держав. Коли послухаєте дискурс, який провадять основні ЗМІ — це псевдоальтернативи, теми несуттєві або відверто дегенеративні. Наприклад, коли один із представників Сороса в Україні, скупщик нашої нерухомості Томаш Фіала, прибрав до рук «Українську правду», там одразу з’явилася публікація на вкрай «важливу» для українців тему — трансгендерність. Під час війни ВРУ ратифікувала Стамбульську конвенцію, яка відкриває вікно Овертона для впровадження в українське законодавство різних антихристиянських і неприродніх норм сімейного та суспільного життя. Навіть Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, яка зазвичай кволо реагує на такі процеси, офіційно виступила проти цього, скерувавши листи Голові Верховної Ради України та керівникам парламентських фракцій. Але марно — ВРУ чітко виконує вказівки тих, хто дає гроші. 

Національна еліта, принаймні ті, кого до неї можна віднести, в інформаційному полі практично відсутня — їй не дають ні грошей, ні ефірів на висловлення своїх, переважно важливих для народу думок. Але не можна вважати чимось корисним цілком, перепрошую, імпотентні заяви різних моральних авторитетів на кшталт групи «1 грудня», а також діяльність різноманітних громадських організацій у фарватері ура-патріотизму. Шкідливим, як на мене, є практично все, що пов’язно з ґрантодавством, оскільки каналізує енергію здебільшого молодих і дієвих громадян, скеровуючи її на вирішення несуттєвих проблем. Численні «промасонські» збіговиська — те саме, оскільки від жодного з них не почув слово про захист нашого національного багатства — української землі, яку спільно підготували до розпродажу переможці «Революції Гідності». 

ЗМІ не лише уникають обговорювати найважливіші теми (фінансовий геноцид, зовнішнє керівництво, депопуляція, розпродаж України під час війни тощо), а й нав’язують суспільству нікчемних дегенератів-політиків і липових героїв. Так ми програємо війну на найвищих рівнях: світоглядному, історично-науковому, ідеологічному, фінансовому… 

Навіть якщо в інформаційному полі з’являються «неполіткоректні» теми, суспільство вже не спроможне на них реагувати. Наприклад, наприкінці 2020 року відомий політик та бізнесмен Григорій Козловський через ЗМІ, себто публічно, звинуватив львівського мера та його заступника у гомосексуалізмі та корупції. Звинувачені у гріху, як і церковні діячі, які демонструють до згаданих чиновників прихильність, а також більшість ЗМІ, промовчали — начебто нічого й не трапилося! 

Така сенсаційна заява для консервативного галицького електорату  мала би стати бомбою! Проте не стала, оскільки такі теми є табуйованими, а електоральний натовп самостійно не здатен ні на власну позицію, ні на протест. Тож ніякого Майдану без грошей, ЗМІ та політиків у 2013-2014 рр. би не відбулося, а в тому, що щирих і довірливих громадян, які вийшли проти узурпації влади кримінальним кланом януковича, обдурили та використали для банальної зміни «рил біля корита» і поділу країни між геополітичними гравцями — жодної  гідності немає. 

Отже, картина не те що сумна, а зважаючи на загальносвітові тренди — апокаліптична. Однак окреслення реального стану речей, сприйняте як його  критика, вимагає в очах людей (критикуючи — пропонуй) відповіді на запитання «що робити?». Уникаючи банальної істини — робити потрібно все можливе, використовуючи наявні у цей момент засоби і не переймаючись тим, що не можеш змінити — спробую сказати дещо по-іншому, одним словом — Просвіта. 

Тільки «Просвіта» не в сенсі цієї, спаплюженої пафосними хрунями, організації, чи в контексті ріжних медійних і грантожерських проектів, а тим паче — не в участі у низькопробних шоу, а Просвіта в сенсі розплющення очей народу на реальний стан справ і називання речей своїми іменами. Без появи критичної маси тверезомислячих нічого ми не змінимо і приречені на поразку у війні та на вимирання у своїй окупованій псевдо-державі, коли навіть сама державність стає деструктивним міфом, оскільки створює ілюзію того, чого насправді не існує.