У чому криється загроза, що при цих менеджерах ми можемо утратити державність?

Одна із основних проблем України сьогодні у тому, що до влади прийшли люди, які здебільшого слухали лекції чи закінчували якісь «около-гарвардські» курси з питань підготовки менеджерів для керування приватними компаніями. І усі оці «докторські» дипломи не державного зразка, видані їм за уміння служити лише тим і виконувати завдання лише тих, хто їх просунув на ту чи іншу посаду.

Ми повинні зрозуміти, що у підготовці державних менеджерів і підготовці приватних менеджерів мають лежати різні підручники, а готувати їх мають різні викладачі.

Україна й українці після виборів стали заручниками приватних менеджерів, які прийшли до влади і в яких зовсім відсутнє державне мислення.

Більшість цих хлопців при владі дійсно проходили курси і стажування, але не за програмою виводу країни із кризи, а навпаки. І одним із предметів, які лягли в основу їхніх навчань, були учення Мілтона Фрідмана (батька «шокової терапії) про те, що неекономічні моменти (тобто соціальні) у бізнесі – нераціональні й неефективні. Де він наголошує, що підприємства не повинні бути всебічними установами, а повинні «заробляти гроші лише для своїх акціонерів». А хто у нас головні акціонери українських посадовців? Правильно – ті, хто їх посадив у те чи інше крісло.

Але повернемося до Фрідмана. Він у своїй статті «Соціальний обов’язок бізнесу – множення прибутку», опублікованій в 1990 році, пише:

«У системі вільних підприємств, приватної власності, керівник корпорації є працівником власника бізнесу. Він несе пряму відповідальність перед своїми роботодавцями. Ця відповідальність полягає у тому, щоб заробляти для власника бізнесу, якомога більше грошей…» 

Тобто для того, щоб тебе призначили керівником корпорації, ти маєш розуміти, що головне твоє завдання – це примноження статків тих, хто тебе сюди поставив, як і говорить сама назва статті – «Лише множення прибутку є твоїм соціальним обов’язком», а не щось інше. І це лежить в основі і виправдовує призначення: «Це виправдання для того, щоб дозволити обрати керівника корпорації акціонерам, і що виконавчий орган буде агентом, який обслуговує інтереси лише свого довірителя…». Але, як продовжує далі Фрідман: «Це виправдання зникає, коли керівник корпорації витрачає виручені кошти для "соціальних" цілей. Він фактично стає державним службовцем…», і тому власники мають його звільнити.

Хочеш виконувати свої соціальні обов’язки, будь ласка, роби це, але «вони можуть робити добро, та лише своїм коштом», наголошує Фрідман.

Або ж йди на державну службу і виконуй вимоги Конституції, де записано, що Україна – це соціальна держава.

У нас же зараз на державну службу здебільшого прийшли люди, які виконують завдання своїх власників з мирної передачі їм активів України.

Тому для того щоб зрозуміти, чому заморожені усі соціальні проекти, не знижуються тарифи, відсутнє підвищення зарплати учителям тощо, чому все приватизується (навіть стратегічні об’єкти) та планується запуститися ринок с/г землі, українцям має зрештою дійти, що нова влада працює не на Україну і її народ, а на майбутніх господарів нашої території і цінних об’єктів. А сьогоднішні міністри навіть не стараються сподобатись чи щось корисне зробити для України, вони проходять кастинг перед майбутніми власниками на кращого менеджера у тій чи іншій галузі.

Кадрову політику сьогоднішньої влади, мабуть, можна виразити двома реченнями Ігоря Коломойського, які він сказав у другій частині інтерв’ю Юрію Бутусову: «Коболев и Витренко в порядке. Какие цели и задачи перед ними ставили, они такие и выполняли». Те, що сказав Коломойський про Коболєва і Вітренка, можна сказати майже про всю сьогоднішню владну команду. Ось тільки він не уточнив хто їм ці «цели и задачи» ставив, які вони успішно виконували...

Але по їхній діяльності уже видно, що вони чинять як керівники приватних компаній, і головне їхнє завдання – це чітко виконати вказівки своїх власників, а не вирішити проблеми України та її жителів.

Тому, коли ми чекаємо від сьогоднішнього керівництва країною виконання ними своїх соціальних обов’язків перед своїм народом, то ми маємо розуміти, що свій соціальний обов’язок вони бачать у множенні прибутку лише тих, хто їх поставив на ці посади. А сподіватися на їхню моральність і що вони змінять свою позицію – не варто. Їх іншому
не вчили.

У статті «Моральність менеджерів» (Птах, Фредерік Б. і Джеймс А. Уотерс), наводяться приклади того, що багато менеджерів дотримуються вкрай негативної думки про етику в бізнесі, вважаючи, що будь-які розмови про моральність загрожують їхній репутації як енергійних, здатних досягти своєї мети. У цій статті розглядається всеохоплювальне небажання менеджерів говорити про моральні проблеми бізнесу в етичному плані. Моральні розмови сприймаються багатьма діловими людьми як складові загрози організаційної гармонії, ефективності управління і кар’єрному росту у приватному бізнесі.

Як бачимо, чим менше моралі, тим вищі посади у приватному бізнесі. Але ж не у керівництві державою!

А як зазначено у Ювілейній доповіді Римського клубу (2017 р.): «В умовах вільного руху капіталу завжди виграє країна, що має абсолютну перевагу». І тут автори доповіді стають на сторону національних держав, які, на їхню думку, з більшою ймовірністю будуть піклуватися про загальне благо, ніж транснаціональні
корпорації.

Тому українцям варто вирішити – ми будуємо державу, чи транснаціональну корпорацію? І чи Україною мають керувати державні менеджери, чи менеджери приватних компаній?

(Із книги Сергій Медвідь «Хронологія великого злочину» Вид. «Консоль» 2019 р.)

Про автора: Сергій Медвідь –
письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат
 аграрних наук.