Чи міг розвиток України йти по-іншому?

Важко спостерігати, як із однієї сторони територію України здають ворогу, а на іншій не вщухають земельні торги, і земля продається. Що ж ми залишаємо наступним поколінням українців?

А чи міг би розвиток України йти по-іншому? Звичайно. Далі я коротко розповідаю, як через злочини української влади і чиновників та при іноземній «допомозі» започатковувалася так звана «земельна реформа» в Україні.

«…Коли люди виступають проти того хаосу, що відбувається з землею с/г призначення, і проти негайного введення ринку с/г земель, зразу ж звучать звинувачення: чому ви не даєте власнику паю розпоряджатися своєю землею? До того ж про це кричать особи, які ближче до іноземних грандів, ніж до власників паїв і України. Ну що ж, коротко розгляньмо, як і чому у 52-мільйонній країні землі с/г призначення були розпайовані між 6 мільйонами, а, згідно з деякими даними, 1 мільйон пенсіонерів померли, так і не отримавши свій пай, і зрештою пайовиків стало лише 5 мільйонів. І взагалі, чому виникло це розпаювання, та кому воно було вигідно? Мабуть, ні для кого вже не секрет, що деякі міжнародні організації були дуже зацікавлені, щоб Україна викинула на ринок свої с/г землі. Для цього усі земельні рекомендації розроблялися за межами України. Виникає питання – чому ж ніхто із української влади цьому не противився? І ось тут починається найцікавіше. Згадаймо Акцiонерний комерцiйний агропромисловий банк “Україна” (АК АПБ “Україна”), який був створений за кошти акціонерів. Акціонерами банку стали 5 160 юридичних осіб: агропромислові об’єднання, установи, колгоспи, міжколгоспні підприємства і т. д.( а уже через деякий час банк мав 337 тисяч акціонерів). У перші роки незалежності це був найбільший банк України. Грошей було багато і, як виявилося, керівництво банку легко ними розпоряджалося на свій розсуд. Так, за вказівкою Віктора Ющенка, який на той час був заступником директора банку “Україна”, 18 грудня 1991 року якомусь СП “ДипСовГруп” у росію було перераховано 2 мільярди рублів, а потім те підприємство немовби мало повернути 25 мільйонів доларів. Але рублі пішли, а долари не прийшли. І це був лише перший “пробний шар”. Потім і була порушена якась кримінальна справа про цей злочин, але тут же була призупинена. А українська влада зрозуміла, що гроші банку можна використовувати на свій розсуд, якщо акціонерів розігнати, або по-науковому “розпаювати”. 

“Відбувалася видача великих сум кредитів за вказівкою високих посадових осіб наближеним до них підприємствам за низькими відсотками річних, які потім і не поверталися, а також використовувалися кошти банку у виборчих кампаніях…” і т. д. (зі звіту депутатського розслідування Григорія Омельченка і Анатолія Єрмака). А самі ж, уже реформовані КСП – акціонери банку, сиділи без грошей, тому що не могли забрати свої кошти не тільки із банку, але і з державних та “ваучеризованих” переробних підприємств, куди вони здали свою продукцію, а влада і наближені до влади, розпоряджалась тими коштами і підприємствами як своїми. Навіть іноземні радники, які ратували за впровадження земельної реформи, не могли стриматися від негативної оцінки діяльності влади у заповзятому розвалі колективних сільськогосподарських підприємств. Ось що про це говорив у 1995 році радник міністра с/г України Роберт Уолкер: “За найскромнішими підрахунками, 90% колективним господарствам держава не платить за контрактами по пів року і більше. В результаті у сільгосппідприємств немає оборотних коштів і вони не можуть купити запчастини й обладнання, видати працівникам зарплати. Три четверті з них не в спромозі отримати кредити. А вільна реалізація своєї продукції до виконання держконтракту – заборонена, що нагадує експропріацію. Загальна ж кількість податків, які платять фермери і КСП, досягає аж до 40 (ж-л “Бизнес – Эксклюзив” № 4, 1995 р.). Водночас банк “Україна” видавав кредити тим, хто завозив іноземну техніку і с/г продукцію, чим знищували національного виробника. І це говорю не я: “На тлі деградації власного виробництва сільськогосподарської техніки під кредити було закуплено значну кількість зарубіжної техніки, що прив’язує аграрний сектор до іноземного товаровиробника і нищить власне сільськогосподарське машинобудування. …Одночасно на тлі занепаду вітчизняного птахівництва масово завозиться з інших країн куряче м’ясо, часто-густо неякісні концентрати курячих супів тощо” (Монографія К. НІСД, 1997 р., “Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення”, автори В. Т. Шлемко, І. Ф. Бінько. Ст.19).

А ось ще, це уже пише британець: “1996 рік. Ми купили 4% акцій найбільшого на той момент банку “Україна”. Але… Хоча нам допомагав посол Великої Британії, зустрічалися з Віктором Ющенком, який тоді був головою НБУ і обіцяв, що угода відбудеться. Договір довелося розірвати. Потім нам стало відомо, що політики, які тоді перебували у владі, крали гроші з банку “Україна”. Коли вони дізналися, що іноземці купують 4% і стають великими акціонерами, почали переживати, що це змусить банк працювати прозоро”, – Томаш Фіала, СЕО Dragon Capital, (журнал “Новое Время” від 19 серпня 2016 року).

У 1994–95 рр. с/г підприємства і сільське населення, яке через наведені вище причини було доведене до зубожіння і сиділо обкрадене своєю ж владою без грошей і засобів для існування, стояло на межі бунту. Це влада відчувала. І ось тут зійшлося і бажання іноземців, і українських “керманичів”. І коли президент Кучма лише на короткий термін за домовленістю з ВР України отримав право видавати укази, які були на рівні законів, то були видані укази, які докорінно змінили устрій і взагалі, майбутнє України. Після цих указів усі с/г підприємства змусили негайно приступити до реорганізації. Говорячи відверто, влада, щоб відволікти увагу від своєї некомпетентності і своїх злочинних дій, узаконила загальний “дерибан” державних і колективних підприємств, у той же час, давши можливість тим, хто був при владі і наближений до неї, мати із цього “жирні шматки”. Одні підприємства розділялися, інші реформувалися, а ще інші розтягувалися і взагалі знищувалися. Отримати кошти з банку чи із переробних підприємств, новим господарствам, які були створені після такого “розпаювання” було складно через відсутність відповідних документів, ну а заявляти про своє акціонерство взагалі було нічим. Ось і настав “золотий” час для наших “рвачів”. Як говорив один із вождів: “Немає людини, немає проблеми”. Так і в цьому випадку – немає акціонерів, немає і банку. І через деякий час банк взагалі ліквідували. І тому ті, хто найголосніше кричить: дайте “законним” власникам розпорядитись і продати свій пай – мають знати, як діставались ці “паї”, і що при тому “розпаюванні” взагалі не було присутніх будь-яких моральних принципів і законів, а тим більше думки про майбутнє України і українців». (Із книги Сергій Медвідь «Хронологія великого злочину» Вид. «Консоль» 2019 р.)

Про автора: Сергій Медвідь – письменник, академік Академії інженерних наук, кандидат аграрних наук.