Романтизм і після нього – українські поети і перекладачі після Тараса Шевченка: продовження традиції та самостійні голоси

Уже не раз писали, що Кобзарева поезія так вразила сучасників, що виникла плеяда поетів, які наслідували Тараса Шевченка. У декому – як в Олександрі Псьол (про яку вже була моя публікація) – геній пробудив талант. Після смерті Кобзаря багато українських поетів писали, розвиваючи мотиви його творів, а також ведучи поетичний діалог із ним. Цих імен дуже багато. Дехто канув у Лету і, не будучи дуже талановитим, може являти інтерес хіба що для вузьких фахівців. Але більшість – це справді обдаровані поети. Ми згадуємо Миколу Костомарова (Ієремію Галку), Пантелеймона Куліша, Леоніда Глібова, Степана Руданського та багатьох. Але були й менш відомі, проте не менш цікаві – і виплекані романтизмом. А ще вони оспівували край, звідки все почалося – і де «ніхто там не бував», біля Світового Дерева – явора. 

Отже, імена.

Георгій або Юрій Андрузький. Рік народження – 1827 р., а рік смерті – невідомий. До речі, цікаво, що тут два імені. Бо Юрій був народною формою імені Георгій – «землероб». Тому іменини, день янгола, у святцях, – це саме Георгій. 

Він був дворянином. Народився на Полтавщині, у селі Вечірки. Навчався на юридичному факультеті університету, який сьогодні – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Був і поетом, і вченим. А ще він був членом Кирило-Мефодіївського (Методіївського) товариства (братства) і особисто знав Тараса Шевченка. І постраждав за цю справу. Відомо, що Андрузький укладав нову Конституцію, мріючи про волю слов’ян – і цей проект у нього вилучили під час обшуку. А далі… автор був заарештований, ув’язнений, потім його послали на війну… Про цю біографію можна писати роман. А що було потім, де і коли вмер цей поет, досі не відомо.

У нього різноманітна поезія. Це й високий стиль, і автобіографічні вірші, і стилізовані під українські народні пісні. А ще там відчувається відгомін Кобзаря. Наприклад, така: «Про вас я думаю, молюся, / Благословляю день і час, / В котрий побачу знову вас / І часу світлого боюся. /Літала чутка із родини: / Там ждуть мене, там ждуть мене! / І любо чути сиротині, / І серце віроньки не йме, / Що буде-буде, і в дорогу! / Ще раз на край свій подивлюсь, / Поставлю в церкві свічку Богу! / На могилки перехрещусь. / Могилку неньчину побачу / І поміркую, і заплачу. / Над мною пташка заспіває, / Душа дитину спом’яне. / Чого ж я справді? Годі, годі, / Там ждуть мене, там ждуть мене!» Або інші вірші – у тому числі такі, в яких принципова позиція: «По хутору слава ходила: / Змарніла козацька могила, / Орли понад нею літають, / В могилі якусь пісню співають. / Кобзарики пісню прочули: / Чи вже ж ви нас братці забули? / Нелегко в труні нам лежати, / Дух вражеський мішає нам спати, / За нас і молитви немає, / Козак наших пісень не знає. / Верніться, бо лихо вам буде: / Сховають Вкраїноньку люди, / Спита Бог про славу, про волю; / А люди затопчуть в недолю!».

Або вірш із умовною назвою «Кобзар». Безперечно, кобзар – це образ не лише фольклору, а й нашого романтизму. І чи не присвятив автор цю поезію своєму колезі Тарасові Шевченкові? «Кобзар на могилі на руку схилився, / На зірочки ясні кобзар задивився: / “Що там на тих зірках, що високо сяють, / Чиї там нещасливці такії вітають? / Та не один в світі блука сиротина, / Та й не одна в світі стогне Україна! / Що ж і сиротина, хоч трохи ма долі, / Усяка Вкраїна, хоч трохи ма волі; / А наша без волі, без долі, без сили, / Тільки є у неї, що чорні могили! / Вкраїно! З тобою і я спарувався! / Без долі на світі я зжалкувався! / Мені ще на небі хоч зірочка сяє; / А що ж тобі, ненько, долю обіцяє! / Мені ще аби хто подасть Христа ради, / А де ж тобі, неню, шукати поради? / Не жаль мені жисті, не довелось жити; / За що ж і тобі то славну жисть губити, / Віковічну лаву, та волю святую, / Високую волю, козацькую тую, / То придбав Богданко! Подай руку, ненько, / Ходім! Ми ще знайдем щиреє серденько, / Ще засміємось до свого загину. / Не всі ще забули святу Україну!”». І вірш «Кобзарева могила»: «Он там, брати, в полі, де хрест розвалився, / Спить той, що на кобзі так гарно нам грав! / Старий та сліпенький усім полюбився, / Був він, мов дитина, нічого не мав, / На могилах плакав, з вітром розмовляв. / Він спав на могилі, люди [й]шли, будили. / Та заснув навіки і не розбудили. / Всі Божжого старця люди цілували, / І там, де знайшли його, там і поховали / Чоловіче! В землю хресту поклонився, / Помолись за старого, і він за всіх молився!».

Або такий несподіваний вірш – від імені молодої дівчини: «Я, мамо, дитина маленька, / Не вмію спитати серденька, / Як хочеться плакать, сміятись, / 

А з миленьким, та не кохатись! / Я славоньки не побоюся, / І з миленьким не розійдуся, / При людях я з ним пожартую, / А нишком візьму поцілую!». Писав і драматургію – у тому числі про кохання, – перемежовуючи своїми українськими віршами. Деякі такі вдалі, що нагадують пісні.

Інше ім’я – Олександр Шишацький-Ілліч (1828–1859). Він народився на Чернігівщині, умер у Чернігові. Видав, зокрема, дві романтичні збірки «Українська квітка» (1856–1857). Але, окрім поезії, працював у царині етнографії. Але його вважали містифікатором. Зокрема, писали, що цей поет вигадав таких слов’янських божеств, яких не існувало. Але ж доба романтизму – це фантазія, це поетичний пошук колишньої слави. Наука перепліталася з поезією – і навпаки. А власні вірші в нього є зовні прості, але щирі. Наприклад: «Мені змалку світ широкий / Не добрим здавався… / Тяжко серденьку, як здума, / Та ба! Не сховався!.. / Що ж робити? Ніде дітись… / Пливи, човен, в море, / Хоч не знаєш, що там найдеш – / Чи щастя, чи горе!..». Човен – частий символ романтизму.

А ще ці поети записували народні жанри і писали за їхніми мотивами. Наприклад, веснянки. Інша назва веснянок – це гаївки, а ще є діалектизми: гагілки, ягілки, риндзівки, галанівки… Звичайно, у кожному краю свої особливості.

Оскільки весна ще триває, пропоную скінчити цю статтю добіркою веснянок. Спочатку – народних. Це – гагілки з альманаха «Русалка Дністровая», виданого «Руською трійцею» 1837 р. – тобто за романтизму. Саме тоді заявили про український фольклор, писану літературу (сучасну романтикам!) і український переклад.

У Золочеві галицькі романтики записали такі гагілки (цитати наводяться в сучасному правописі). 

Перша: «Воротаре, воротаре, / Вітвори воротонька! – / А хто воріт кличе? – / Князеві служеньки. – / А що за дар везут? – / Ярії пчолоньки. – / Ой ще ж-бо нам мало. – / А ми вам додамо. – / А що-ж нам додасте? – / Молоду дівоньку / В рутянім віноньку». Показано, що це обряд сватання. Наступна гагілка (тут уже цитується ближче до автентичного правопису):

«Ой Данчику, Білоданчику! / Поплинь поплинь по Дунайчику, / Росчеши коси росі, / И чорненькії брови; / Возьми-ся за під боки, / Покажи своі скоки, / Возьми-ся за під вижки, / Шукай собі товаришки, / Вибери собі другу / З калинового лугу».

Третя у варіантах – так само здебільшого правописом оригіналу (наближеним до фонетичного): 

«Ой ніхто там не буваў, / Де се явір розвиваў, / Ой яворе явороньку зелененькій! – / Два місяці ясних, / Два парубки красних, / Ой яворе явороньку зелененькій! – / Ой, єдин ми красний / В селі Ивасенько! – / Ой яворе... / А другий ми красний / В селі Миханенько! – Ой яворе явороньку... // Ой ніхто там не буваў, / Де сє явір розвиваў – / ой яворе... / – Дві зороньці ясних, / Дві дівоньці красних. / Ой яворе. – ... / А єдна ми красна / В селі Оленонька / – ой яворе... / – А друга ми красна / В селі Кулинонька – / ой яворе / А на Ивасеви / Вишита сорочка – / ой яворе... / Ой хто-ж то му вишиваў? / Прокопова дочка. / – Ой яворе... / А на Оленоньці / Трясущий віночок – / ой яворе... / – Ой хто-ж то їй куповаў / Степанів синочок – / ой яворе... / А на Миханеви / Вишита сорочка / – ой яворе... / – Ой хто-ж то му вишиваў / Андрієва дочка – / ой яворе... / – А на Кулиноньці / Трясущий віночок / – ой яворе... / – А хто-ж єго куповаў – / Миронів синочок. / Ой яворе…»

А ось літературна «Веснянка» – авторства Миколи Вербицького (1843 – 1909). У «Веснянці» помітні народні мотиви, але вже припасовані до сучасності. А ще тут помітні Шевченкові інтонації: 

«Іде весна, іде красна – / Земля оживає... / Ждемо, ждемо долі-волі – / Немає, немає! // Тече річка широкая / Скрізь по-під горою; / Ой попливла наша доля / У-плинь за водою... // Повій, повій, буйний вітре, / На час, на годину; / Ой, верни нам нашу долю / Знов на Україну! // Ой не віє буйний вітер – / Ледви подихає; / Знову долі виглядаєм, / А долі немає... // Брати мої, товариші, / Орли молодії!

Осідлаймо, брати мої, / Коні воронії, // Та поїдьмо на тих конях / По широкім полю – / Здоганяти, переймати / Козацькую долю! // Запитаймо долю-волю, / Де вона блукає? / Попрохаймо  –  нехай до нас / В гості завітає». Сам Микола Вербицький-Антіох (так його ще називають) походив із дворянської родини, але швидко здобув славу «неблагонадійного», його висилали до різних міст. До речі, цей поет уславився і як прозаїк – автор оповідань. А ще він – дід репресованого українського поета Марка Вороного (доба Розстріляного Відродження) і тесть іншого поета Вороного – Миколи, відомого модерніста. 

І від романтизму та «післяромантизму» – неоромантизм. Це «Веснянка» Лесі Українки, присвячена її молодшій сестрі Ользі Косач (пізніше – Косач-Кривинюк). Присвята – «Сестрі, Олесі Зірці». Як відомо, Олеся Зірка – псевдонім Ольги Косач. Вірш увійшов до першої збірки нашої геніальної поетеси – «На крилах пісень» (1892). Текст написано на українські народні мотиви, а форма вірша – як у зразках класичної європейської літератури (можливо, французької, німецької чи англійської): «Як яснеє сонце / Закине свій промінь ясни́й / До тебе в віконце,– / Озвись на привіт весняни́й, / Олесю серде́нько, / Співай веселенько! / Весня́ного ранку / Співай, моя люба, веснянку! // Як бідну первістку, / Дочасну, морози поб’ють, / І кущик любистку / Холодниї ро́си поллють, – / Не плач, моя роже, / Весна переможе! / Весня́ного ранку / Співай, моя люба, веснянку! // Як дрібниї до́щі / Заслонять нам світ на весні, /Як нам молодо́щі / Пов’ють ся у хмари сумні, – / Не тратьмо надії / В літа молодії! / Весня́ного ранку – / Співаймо, сестрице, веснянку! // На літо зелене / Поїду я геть в чужий край, / Згадай же про ме́не, / Як підеш по квіти у гай. / Спогадуй, Олесю, – / Сестру свою Лесю! / Весня́ного ранку / Даю тобі сюю веснянку!». Цей доброзичливий вірш містить уже тоді активну і принципову життєву позицію. Справді: усе життя Лесі Українки доводить правдивість цих слів. Так само біографія Олесі Зірки – Ольги Косач – не була легкою і свідчить, що розумний оптимізм творчої людини, адресований іншій творчій людині, став життєвим кредо обох.

Отже, така різна поезія. Але тим цікавіше її пізнавати. Проте хотілося б, щоб вона була комплексно публікована в різних виданнях, щоб читачі склали цілісну картину, уявили собі, яким потужним був український романтизм, як потім він плекав наступні течії та стилі.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).