Степан Руданський – від гумору до лірики

Він народився на Святвечір. І сам по собі був незвичайною людиною. Хоча прожив недовго і вмер від туберкульозу, проте ми досі згадуємо його творчість – навіть мимоволі. Його традиційно вважають автором співомовок, але менше знають, що йому належать і лірика, і пісні, і патріотичні вірші, і казки, і байки, і казки, й історичні поеми… Навіть драматургія. А ще він був перекладачем. І лікарем високого рівня. Це – Степан Руданський (1833/1834–1873).

Звичайно, багато хто згадає, що вивчав його у школі або університеті. Можуть пригадати пісню «Повій, вітре, на Вкраїну», яку давно вважають народною, і вона відома в кількох варіантах, але її автор – Степан Руданський. Ще можуть згадати вірш «Гей, бики!». Але це не весь доробок.

Повне зібрання творів і перекладів, причому в оригінальному варіанті, з’явилося не так давно. Написав він справді багато. Сьогодні ці тексти науково досліджують. А що сказати про його біографію?

Може, дехто згадає факт, що поет народився на Поділлі, був сином сільського священика, який готував таку саму долю своєму синові. Проте Руданський несподівано для батька обрав навчання у медично-хірургічній академії та став лікарем (а це було нелегким шляхом), пізніше робив хірургічні операції. Саме студентом він остаточно зробив свій український вибір, пишучи: «Заказують мені мою рідну мову… але в мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказали…». Узагалі все, що робив Руданський, він робив свідомо – від вибору лікарського фаху до вибору української мови та ідентичності. Також саме в юності він познайомився з іншими українськими письменниками, які і грали в аматорських виставах за Шевченковими творами, і видавали знаменитий потім журнал «Основа». Зокрема, Руданський знав особисто харківських романтиків – Миколу Костомарова, Амвросія Метлинського, не кажучи про інші видатні постаті. Це був період, коли кувався новий стиль нашої літератури.

Руданський показав, що поезія може бути сюжетною. Це і його співомовки, і балади, й інші жанри.

Треба сказати, що сам поет відштовхувався і від рідної фольклорної, і від класичної основ. Саме тому в нього така оригінальна творчість – і не лише точними ритмами і римами, різноманіттям форм. Ще змалечку, готуючись до духовної кар’єри, майбутній поет вивчав стародавні мови: давньогрецьку, латинську, старогебрейську, церковнослов’янську. Тому цілком вільно читав Гомера, Вергілія та інших геніїв Еллади та Риму в оригіналі. А пізніше й сам найпершим переклав українською Гомерову «Іліаду». З живих мов знав слов’янські (зокрема польську, чеську, сербську тощо), німецьку та інші. Серйозно цікавився етнографією, археологією, збирав фольклор… 

Наприклад, його переклад «Сербська пісня», де є слова: «Моя хата – чорні гори, / А постеля – камінь голий; / Мої браття – кому горе, / Мої браття всі соколи. / Де ворога завважають, / Як блискавка, налітають». Кінцівка: «Сербин крикне – б’є рушниця, / Тим Сербія і держиться!»

З інших слов’янських літератур він переклав, зокрема, чеську пам’ятку – «Краледворський рукопис». На той час іще не було відомо, що це містифікація (але дуже талановита), і українською ці пісні перекладали також і члени «Руської трійці», й Іван Франко, й інші. Заснована на чеському фольклорі поезія, захоплювала яскравими сюжетами і патріотизмом. Треба сказати, Руданський перекладав із цієї мови й інші пісні. Наприклад, це «Рожа»: «Ой ти, рожо, красна рожо! / Що рано зацвіла? / А зацвівши – померзла, / А померзши – зав’яла, / Зв’явши – облетіла? / Довго-довго я сиділа, / Аж кури запіли, / І діждати не могла, / І всі тріски і дрова / В печі погоріли. / Заснула я, і, небозі, / Сон мені приснився: / Ніби з правої руки / Спав мій перстень дорогий, – / Камінець згубився. / Камінця я не видала, / Миленького не діждала». Або гарно, наче автентична українська пісня, звучить «Китяха»: «Із княжого гаю вітрець повіває; / Дівчина к потоку по воду біжить; /У ковані відра води набирає, / Зиркнула на воду – китяха лежить, // Китяха пахуча із рожі-трицвіту; /Китяху ловити дівча почала / Та й, бідна, у воду холодну пішла. // Ой китяхо красна! Коли б то я знала, / Та хто тебе в вогкую землю садив, / Тому би я дала перстень золотий. // Ой китяхо красна! Коли б то я знала, / Та хто тебе личком тоненьким обвив, / Тому би я дала шпильку з голови. // Ой китяхо красна! Коли б то я знала, / Та хто тебе в воду холодну пустив, / Тому би я дала вінок розплести».

Менше знають, що мав псевдоніми «Н-й Г-ь Волинський», а ще – «Вінок Руданський». Автор переклав своє грецьке ім’я – первісна форма «Стефанос», що означає «вінок». А ще етимологія – навіть «вінець», «корона», «діадема».

Співомовка – це новотвір самого Руданського. «Співа» – так він називав Музу. (Цікаво, що свої поеми він називав «Співи»). А офіційно термін «співомовка» щодо поета закріпив Іван Франко, який увічнив пам’ять багатьох українських літераторів, увівши їх у загальний контекст (не кажучи про відкриті імена). Хоча для співомовок автор часто брав народні анекдоти та інші оповідки (проте йому належать і власні сюжети), сам цей жанр, виявляється, геть новаторський для нашої літератури.

Оскільки співомовка – це візитівка Руданського, наведу приклад такої. Скажімо, «Добра натура»: «Грає скрипка, грає кобза, / I бандура грає; / Мужик літом у кожусі / Гопки витинає. // Витинає мужик гопки, / Аж потом заллявся… / „Та скинь-бо ти кожух, брате!” – / Якийсь обізвався. // „Ні, не скину! – мужик каже, – / Бо натуру маю, / Щойно тілько з себе скину, / То все пропиваю!”»

Уже згаданий Каменяр так відгукувався: «Ст. Руданський належить, без сумніву, до найбільше талановитих українських поетів серед тих, що появилися по смерті Шевченка». І далі: «Вся літературна слава Руданського поки що основується на його піснях ліричних, а головне на т. зв. співомовках. Говорю „поки що”, бо, може, сподіване повне видання його творів принесе нам новий матеріал до оцінки творчості поета, а головне – його поему „Цар Соловей”…. Пісень ліричних Руданського не багато, та всі вони мають високу стійність артистичну, виявляючи… щире чуття, чесну та правдиву душу поета». Казкову поему «Цар Соловей» потім знайшли, і ми можемо її читати. Вона справді дуже гарно написана, починаючи з опису щасливого і мирного царства: «І в тім царстві круту гору / Річка підмиває; / Над горою – Соловея / Пишний палац сяє. // Стіль – шкляная, в діамантах, / Стіни – криштальові, / Скрізь підлога золотая, / Двері – брильянтові. // У палацу на високім / Золотім помості / Стоїть престол Соловея / З слонової кості».

Або, аналізуючи співомовку «Ні зле, ні добре», ґрунтовану на чумацькому анекдоті, Іван Франко зазначав: «Вона дуже видатно малює натуру українця – розважливу, трохи скептичну і з невеличким нахилом до фаталізму. Всяке добро має у нього й темний бік, а жодне лихо не буває без добра». Показуючи обробку цього анекдоту з давнини до пізніших джерел, Каменяр зробив висновок: «А, прецінь, докладніший дослід показує, що осуд такий був би зовсім хибний і що анекдот сей зробив досить далеку дорогу, поки прийшов до рук такого майстра, яким був, безперечно, Руданський». Адже вірші цього автора – це не просто переказ чи переспів подій. (До речі, І. Франко відзначав і вміння поета побудувати стрункий сюжет, логіку подій, що важливо для оповіді).

Здавалося б, такий талановитий поет як Степан Руданський мав би бути популярним за життя. Так, його читали і співали. Але виявляється, що за життя Руданського не було опубліковано жодної книги. Тобто все зібрано і надруковано посмертно – завдяки таким ентузіастам і поціновувачам таланту, як Іван Франко, Олена Пчілка, Агатангел Кримський.

Що сказати про поезію? Вона різноманітна.

Один із ранніх віршів Руданського – алегоричний, «Гей, бики!» Він починається так: «Та гей, бики! Чого ж ви стали? / Чи поле страшно заросло? / Чи лемеша іржа поїла? / Чи затупилось чересло? / Вперед, бики! Бадилля зсохло, / Самі валяться будяки, / А чересло, леміш новії… / Чого ж ви стали? Гей, бики!». А фінал: «Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки; / Чого ж ви стали, мої діти? / Пора настала! Гей, бики!» Але цей вірш відомий і в іншому варіанті – «Гей-гей, воли!», і сам текст відрізняється.

Або вірш «Ой ти, калино, ой ти, малино», який нагадує народну пісню: «“Ой вода грала, мене не займала, / Не тим-бо ж я не цвіла. / Не цвіла я з горя, що мого явора / Не цвіла я з горя, що мого явора / Бистра вода зайняла. / Зайняла вода, зайняла бистра, / Покотила на Дунай, / А мені, калині, бідній сиротині, / А мені, калині, бідній сиротині, / Тяжка туга та печаль”». Або інша: «Ой чому ти не літаєш, / Орле сивокрилий? / Ой чому ти не гуляєш, / Хлопче чорнобривий? / Ой рад би я політати – / Туман налягає; / Ой рад и я погуляти – / Туга не пускає».

Багато хто знає журливий вірш «Ти не моя!» (про розлуку з дівчиною, яка вийшла заміж за іншого). Він теж став піснею. Але менше знають іншу лірику. Наприклад: «Нехай гнеться лоза, / Куди вітер пігне, – / Не печалить вона / Ні тебе, ні мене. // Може, й тяжко її, / Може, й спина болить, / Але буря її / З корінця не звалить; // На болоті росте, / І слабая сама – / Вона гнеться собі, / Бо в ній сили нема; // Вона гнеться собі / І так вік прожиє / І без слави, в багні, / Як трава, зогниє. // Як трава осока / Зогниє у багні, / І хіба лиш комар / Заспіває по ній. // Нехай гнеться лоза, / А ти, дубе, кріпись, / Ти рости та рости, / Не хились, не кривись…». 

Переклади Степана Руданського так само оригінальні. Наприклад, його вірш «Зозуля» справляє враження цілком самостійного і нагадує пісню. Але має підзаголовок «З польської». Може, це народна пісня? Починається так: «На Подолля з України / Зозуленька прилітала, / Прилітала і кувала – / Вона ж мене зчарувала. // Рветься серце до дівчини, / До дівчини з України, / Рветься серце, розпукає, / Як за нюю спогадає». Або відома пісня «Чорний кольор» (саме так в оригіналі) – так само з польської. Автор відтворив її рідним діалектом, подільською говіркою: «Щоб співати кольор чорний, / Дала-сь голос свій, / І, тобі їдній покорний, / Я співаю кольор чорний, / Бо то кольор мій!»

Узагалі є дискусійні питання щодо перекладів Руданського. Скажімо, згадуваний І. Франко не схвалив того, що у відтворенні «Іліади» перекладач відступив від розміру та взагалі замінив своєю формою. Проте це й цікавий експеримент. Поему Руданський назвав «Омирова Ільйонянка», а ще українізував у ній реалії (наприклад, замість Аїд там Невид, є словянські божества, а син Пелія, Ахілл, названий «Пільєнком», тощо) – у тому числі імена. Знаменитий початок – звернення до музи – вустами перекладача звучить так: «Про гнів співай, Співо, Пільєнка Ахілла, / Що тьмущії болі наслав на ахеїв, / 

Що много душ сильних провалив у Невид, / А трупи розкидав на добич собакам / Та птахам усяким. Так Дієві хтілось, / Як тільки незгоду у себе підняли / І цар Атрієнко і дивний Ахілло». 

Або «Енеїду» Вергілія український поет відтворив як «Енеянка». Проте розмір відтворив гекзаметром, як в оригіналі. Або «Слово про похід Ігорів» відтворив як «Ігор Сіверський». Початок в інтерпретації поета: «Чи не гоже ж то нам буде / Словом давнім, брате, / Словом трудних оповідок / Пісню надпочати, / Пісню тому Ігореві, / Святослава сину, / Що водив колись на бійку / Храбрую дружину? / Та й початись тії пісні, / Як билина бає, / А не з думки, не з замислу, / Як Боян співає».

Але це ще не все. Поет записував українські народні пісні (є дуже відомі сьогодні – як «Тихо, тихо Дунай воду несе…», але більшість – унікальні), причому з нотами. І ми тепер знаємо, як це співати. Його цікавили різні жанри. У тому числі жартівливий. Наприклад, пісня, яка висміює ледачих: «Ой купила мати корову / Та на мою бідну голову. / До корови треба рано встати, / А я звикла до полудня спати. // Ой вийду я в добру годину / Та виломлю хворостину з тину, / Пожену корову до вовка, / Нехай буде свобідна головка!» Є тут і весільні пісні (причому із записами подільського обряду), й історичні, і балади (у тому числі про нещасне кохання), і соціально-побутові, і родинні… Є й козацькі, і чумацькі пісні. Скажімо, козацька: «Щука-риба в морі / Гуляє доволі, / А я хлопець, син удовин, / Та й не маю волі. // Щука-риба в морі / По березі в’ється, / А удовин син молодий / Мандрувать береться».

Йому належить багато чутливої, але й динамічної та веселої поезії. Його недовге життя було драматичним і не дуже сприяло до гумору. Він рятував людей – у тому числі в епідемію. Сьогодні ми пригадаємо його як народного поета, проте хотілося б іще більших накладів, щоб тексти Степана Руданського були доступні. Адже рівень творів підтверджує, що це – поет справді високого рівня.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).