Український романтизм: сучасники і творчі колеги «Руської трійці»
Яким був український романтизм – пробудження національної ідентичності? Дуже різним. Хто були його творці? Кобзар – Тарас Шевченко. Багато інших поетів – у тому числі харківська школа романтизму. Була й галицька. Скажімо, про «Руську трійцю» вже багато відомо і написано. Це троє поетів (а ще – перекладачів, також дослідників нашої культури та міфології – і просто видатних діячів, ентузіастів). Але були й інші поети, які своєю творчістю та іншою діяльністю сьогодні заслуговують на згадку.
У цьому ж векторі, але водночас і як індивідуальність, творив Іван Гушалевич (1823–1903). Народився в сучасній Тернопільській області, умер у Львові. Поет рано став віршувати, починав як романтик, і цього поета справді пов’язують із українським романтизмом. Але помітно, що це людина-епоха – з огляду на довге життя та змістовну діяльність. Також цей діяч був не лише письменником, але й журналістом, видавцем, теологом, депутатом… Писав не лише вірші та прозу, але й драми. Мав дві вищі освіти. Викладав українську мову, яку тоді в Австро-Угорській імперії називали руською. Узагалі важко перелічити всі аспекти життя цього діяча.
Цього автора відкрив іншим Іван Франко. Біографічно Гушалевич відрізнявсь од інших поетів – принаймні, членів «Руської трійці». Він народився в сім’ї не священика, а селянина, причому багатодітній, а згодом став греко-католицьким священиком, і його ім’я друкували як «Іоанн». Син, Євген Гушалевич, став відомим оперним співаком.
Творчість Івана Гушалевича можна назвати заголовком з його ж публікації – «Цвіти із наддністрянської левади». І не лише тому, що цей поет дуже любив квіти і оспівував їх.
Найбільше цінують ранні вірші автора, а загалом він видав за життя п’ять своїх збірок, не кажучи про активний друк добірок та інших матеріалів.
Коли 1848 р. почалася «Весна народів» (національна боротьба за визволення – у тому числі слов’ян), Іван Гушалевич першим створив гімн галицьких русинів – «Мир вам, браття, всім приносим». Текст: «Мир вам, браття, всім приносим. / Мир – то наших отців знак, / Мира з неба всі днесь просим, / Чи багатий, чи бідак. // Разом руки си подаймо / І, як браття, ся любім, / Одні другим помагаймо, / К спільній меті поспішім! // Що ж нам нині на заваді? / Все вже зникло, тепер час! / Далі й в мирі, далі й в ладі / В ім’я Боже, лише враз! // Мир вам, мир вам, руські діти, / І гаразд вашим хатам! / Разом сили сполучіте, / Добре, добре буде нам!». Цей вірш і справді став гімном. Слова поклав на музику Теодор Леонтович. За ідеєю та настроєм твір швидко здобув популярність.
Помітно, що цей поет любив музику. Як відомо, українські романтики оживили образи-символи бандуристів, кобзарів, лірників… І, відповідно, їхні інструменти – у тому числі як символи. У Гушалевича це – торбан. У вірші «До торбана» ліричний герой звертається: «Звени, звени, мій торбане, / Мій торбане піснесловний! / Нині сумно, нині тихо, / Соловію звукоповний! // Туда, туда по Дністрові, / По Дністрові по старому, / В весні ранком, по росиці, / Мому серцю молодому. // По зарослім очереті, / Очереті з пташков милов, / Під Бескида лисі гори / Чародійнов твоєв силов; // Звени, звени там соколи; /Там соколи молодії /
Крильми небо досягають, / Лучі сонця золотії.». Начебто спочатку – піднесений вірш. Але наприкінці герой жаліє, що колишня слава вже стала минулим, але ж музичний інструмент має звучати. Які пісні гратиме торбан? Чи можна оживити давні? Як створити нові? Автор прагне «нових пісень». Тому фінал: «Ой торбане, вірний друже, / Вірний друже, чи ж ніколи / Узи з тебе вже не спадуть? / Де же звуки давной волі?».
Писав Гушалевич у різних жанрах. Йому належать і пісні, і гімни, й оди, й елегії, і казки, і легенди, і багато різного. Захоплювався історичною тематикою, героїзмом, українською славою. Про це його поеми. Мову обирав народну, тому можна помітити діалектизми. Деякі вислови вже застаріли, проте багато з них – це давні форми, які зафіксовано в діалекті. Це додає оригінальності стилю. Наприклад, у вірші «Туга за родинов» ліричний герой просить: «Най послишу раз ще милий / Звук родинних солов’їв». Узагалі цей поет (як й інші романтики) часто звертався до мотиву туги. Наприклад, «Туга за юностев», де вплетено мотиви народних пісень. Юність відлетіла від героя, і він – як у піснях – іде її шукати: «Літа мої молодії, / Де ж ви ся поділи? / Он за вами золотії / Гадки улетіли! // Пішов би-м я вас шукати, / Лиш куди, не знаю, / А дорогу показати / Нікого не маю. // Понад річку берегами, / Пойду задумавшись, / Може, знов ся здиблю з вами, / Сльозами заллявшись. // Але річка не вертає / Догори водицев, / Лиш щоборше утікає / До моря землицев. // Вже не знайду вас ніколи!.. / Ой хоть раз присніться, / Як давніше, моїй доли / На хвильку верніться! // Бо я тужу, як голубка / За своїм миленьким, / Чекаючи, може, чутка / Прийде днем біленьким. // І чекаю, і чекаю / На тую годину, / Оченьками виглядаю / В далеку країну. // І що ж з того? Вас не бачу / Тепер і потому, / І як ревно на сам плачу, /Легше серцю мому». Тут помітно символ річки як переходу. Річка впадає у море – і так само спливають далеко, «в далеку країну», юні літа.
Є й вірші більш динамічні, енергійні, і теж пов’язані з природою. Помітно, що автор шукає символів. Наприклад, поезія «До зорі»: «Красна зоре, подивися / Ясним оком з висоти, / Ближче, нижче прихилися, / Тугу з серця розжени! // Засвітай ми, як світала-сь, / Коли-м в щастю моєм жив! / Мило, щиро все сіяла-сь, / Ніж тя темний світ закрив. // Красна зоре, ти-сь все знала / Мій гаразд і клопіт всяк, / Хуткість, прудкість потішала, / Як дитину сонний зрак! // Я в надії виглядав-єм / Луччу долю щовесни, / Жити-снити перестав-єм, / Як ми щастя квіти всхли. // Тепер мені світ немилий, / Бо надія… Де ж вона? / Стану, гляну, нещасливий: / Щастя мого десь нема…». У цього поета частий пошук надії, помітні шлях і розчарування, проте окремі символи цих віршів (ізнову ж таки – природа: квіти, роса, море тощо) додають свіжості. Помітно, що автор тяжів до народнопісенних інтонацій. Наприклад, вірш «Дума»: «Розлетілись наші думи, /
Як птиці бездомні, / Надоїли серцю суми / І ночі безсонні. // Бідне серце в горю ниє, / Хто ж в него загляне? / Хто ж в него потіху вліє, / Як вже дум не стане?».
Він звертається до символу гусел, пісні, голубки на яворі… Або частий у поезії символ човна в бурхливих хвилях – вірш «Човен»: «Розбилася хмара над рвучов рікою, / Човнок одинокий летить по водах, / До пристані рветься, борючись з грозою, / То пірне, то всплине, аж згибне в волнах. // Так бідноє серце на жизні просторі, / Покинувши берег, родний берег свій, / Спокою глядіє з грозов в розговорі, / Аж в зимной могилі найде супокій».
Або 1849 р. (коли ще тривала «Весна народів») виходив тижневик «Пчола». І саме бджолі (а також, імовірно, натякнувши на назву цього видання) Гушалевич присвятив свій вірш – «До пчоли». Автор посилає цю комаху навесні скрізь літати (і, відповідно, збирати мед). Але ця бджола не лише збирачка, а й натхненниця. Сказано: «Своїми лугами, / Пчілко, пролетися / З обножей домоньку, / Пчілко, повернися; // Росой українськой / З берегів дніпрових, / І росой галицькой / З берегів дністрових, // З-над Прута, з-над Сяна, / З Бескидів високих / Оживляйся, пчілко, / В трудах одиноких! // Та забрини, пчілко, / Любо, солоденько, / Чей раз озвинеться / Всіх братців серденько». Отже, тут бджола – ще й співачка. Її бриніння – спів. До того ж, поет мріяв про об’єднання українців, що помітно і в цьому, і в інших віршах. Але цей вірш не можна назвати рожевою казкою чи надмірно оптимістичним, бо бджолу попереджають: «Не журися, пчілко, / Як тя повітають, / Люди темной ночі / Всім днесь ся цурають. // Не для них то слово, / Родиме, святоє – / На смерть би го дали, / А вскресли чужоє; // Не лякайся того, / Но жальцем маленьким / Як мож не давайся / Ворогам тяженьким».
Іван Гушалевич удосконалювався у формі. Це помітно, наприклад, у триптиху «Дума над Галичем», де наявні повтори і паралелізм, а ключовий – символ чорного ворона, який кряче. Ліричний герой міркує над долею своєї Батьківщини, хоча оживити народну пам’ять, героїв у ній. Цикл починається так: «Чорний ворон кряче, кряче – / Умовк вітру шум, / Місяць в хмарі сів і плаче – /
Кругом, кругом сум. // Тепер, думо, життя мого / Супруго вірненька, / Щебетюхо жалослива, / Злегка, з-помаленька // Защебечи, где ся діли / Галицькі часи, / Чи навіки заніміли? // Скажи же, скажи, / Або з вітром скрізь північку / Кинь вість коротеньку, / Або з зірков, з подружницев / Скрізь хмарку темненьку». Автор часто вживав слово «дума». Наприклад, у «Думі наддністровській» він звертався до рідного краю: «Ходив-єм полями, / Дністра берегами, / Вмивалися мої гадки /
Там Дністра водами. / Бідная землице, / Прекрасна дівице! / О, прикрась нас хоть в просонні, / Чиста лебедице!». Традиційно для романтизму в нього і меланхолія, і героїзм, пейзажі – часто нічні, герой – самотній, це мислитель, але й палкий діяч. Водночас можна навести й оптимістичні вірші – наприклад, «Лебедка». Замріяна біла лебідка пливла по річці, і тут на птаху напали шуліки. Пташка стала благати про допомогу. І «птиці білі» згуртувалися та завдяки дружності стали сильними і прогнали шулік. Тому що «лебедине гніздо» набралося сили. Кінцівка: «І, всплеснувши, птиці білі / Вон прогнали коршунів: / Слава вам, синове смілі, / З всіх родной землі кінців! // А ти плинь, лебедко біла, / Відь твоя родня премила / Все з тобов і за тобов – / Не боїться коршунов!».
Або інший поет із цього краю – Антін Могильницький (1811–1873), уродженець сучасної Івано-Франківщини, походив зі священицької родини. Він був шляхтичем герба Любич, тому подекуди поета називають подвійним прізвищем – Любич-Могильницький.
Упадає у вічі, що тоді багато поетів не лише віршували, а й відігравали значну роль у громадській діяльності. Так само – Антін Могильницький, який став депутатом. До того ж, він зробив духовну кар’єру, ще замолоду ставши греко-католицьким священиком. До речі, його alma mater, як й Івана Гушалевича, – це Львівська духовна семінарія.
Як поет він публікувався, зокрема, в альманасі «Вінок русинам на обжинки», де є вірш «Рідна мова». Український (і не лише) романтизм неодноразово оспівував рідну мову. Могильницький закликав звертатися до своєї культури і живого слова, не соромитися свого. Він описує: «Як мотиль з вітром іграє, / Б’є крилами і гуде, / З пустих цвітів мед збирає, / Але меду не знайде; // Там нам книги зверха красні, / Мудрі, пожиточні всі, / Всередині ж пусті басні, / Ніби тіло без душі». Звичайно, освіченим поетом тут маються на увазі не всі книги, а дібрані за принципом «хоч гірше, аби інше». Цікаво, що цей вірш 1839 р. автор (тоді студент) виголосив на заході у Львівській духовній семінарії. Авдиторією стали студенти, викладачі та гості.
А ще Могильницький писав на античні та біблійні сюжети, звертався до муз, образу Прометея, торкався і сучасності, змальовуючи її алегорично. Наприклад: хто лише не оспівував солов’я! Але зараз буде особливий соловей, з біографією. Це вірш, присвячений члену «Руської трійці» – Якову Головацькому: «Пробудися, соловію, / Защебечи по-старому: / Вже розвився руський гай! / Не заглушиш піснь нічию, / Не завадиш ти нікому, / Сміло собі заспівай!». Соловей був у клітці, а тепер може співати на волі. Проте поет його присоромлює: хоча птах зараз і вільний, але задовго спав. Тепер треба надолужити пропущене. І до солов’я – заклик: «Сядь при мені в буйнім лузі / На калиновім галуззі, / Подумаймо си на спів: / Тим що своє полюбили, / Не захрипне голос милий, / Не забракне красних слів! // Збудім сонце пісеньками, / Най золотить твар природи, / Най висушить очерет, / А жаби, що перед нами / Крекотали піснь незгоди, / Бігме ся розлізуть геть!».
Бачимо, що українські романтики були різними, але творили у спільному напрямі. Помітно, що вони вміли об’єднуватися та стежили за літературним процесом. Із наведених творів також можна зрозуміти, що ці поети прагнули спільної діяльності – і взагалі були активними. Отже, сучасники «Руської трійці» так само робили значні внески в нашу культуру, і ми сьогодні можемо це оцінити. Проте хотілося б, щоб їхня творчість не залишилася для вузьких фахівців, а перевидавалася, і ми маємо більше знати біографії цих поетів – і умови, в яких творили тодішні культурні діячі.
Аналітик матеріалів – Олена Смольницька
Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).