Читаючи «Левіафан» Гоббса...

Ця книга вийшла в Англії в 1651 році. А ті роки були буремними. 

В Англії 1649 рік – це криваве завершення Англійської революції, страта короля Карла I та встановлення диктатури Кромвеля.

У континентальній Європі завершення Тридцятирічної війни Вестфальським миром – системою взаємних визнань суверенних держав і, зокрема, визнання того, що на території цих держав віросповідання визначається не кимось ще, а саме світською суверенною владою.

Релігійні війни, що відбувалися в той час Європі, це не просто кровопролиття, а й жорстка конфесійна ворожнеча, лінії поділу якої часто проходили навіть усередині однієї сім’ї.

При цьому ворогуючі сторони були абсолютно непримиренними. І кількість людей з різних сторін, які вирішили, що саме вони є носіями останнього одкровення, істинного релігійного знання, зростала.

Зі світоглядної точки зору, це була епоха становлення нової філософії, яка різко протиставила себе схоластиці. В Англії – це основоположник емпіризму Френсіс Бекон, у Франції – це, відповідно, Рене Декарт.

Ну і себе Гоббс також теж вважав філософом, який розправляється з темрявою невігластва та відкриває шлях розумному, раціональному науковому дослідженню, зокрема у всіх галузях політичної науки.

Вибудовуючи свою теорію «Левіафана» державності, Гоббс виходив зі своєрідного розуміння людської природи.

З його точки зору, людина, надана сама собі, представляє гранично жорстоку, егоїстичну, жадібну й агресивну істоту, схильну до приниження, придушення та знищення собі подібних. Звідси максима Гоббса «homo homini lupus est» – «людина людині вовк».

Якщо людей не обмежувати в їхніх природних проявах, то почнеться «війна всіх проти всіх» – «bellum omnium contra omnes».

Аби цього не допустити, потрібна держава-Левіафан, яка вселяє жах і захищає людину від неї подібних – і зрештою від неї самої.

Ось на цьому і будується «політичний реалізм» Гоббса – є лише природний стан і Левіафан. Не хочеш одного – отримаєш інше.

Сьогодні знову є актуальним питання: держава – це один із органів народу, його політичний вимір? Чи купка владоможців, які сприймають себе саме як «державу», а людей – як свою «власність», «керованих» та «підвладних»?

*****

Новий Час. Початок руйнації традиції. Разом із кінцем Середньовіччя у Європі відбулися фундаментальні зміни – почав руйнуватися культурний код традиційного суспільства.

Схоластичну філософію починає витісняти філософія номіналізму. А це вже не тільки зміна форми пізнання, а й фундаментальні трансформації співвідношення об’єкта і суб’єкта. Саме з цього моменту ми маємо справу з усім «новим». Надходить «Новий час».

І ця «новизна» полягає не просто в заміні однієї релігійної системи іншою, а у скасуванні релігійності в принципі. Це призводить до створення цілком нового культурного середовища, радикально відмінного від всіх попередніх етапів історії Європи. Звичайно, що процес переходу від релігійного світогляду Середньовіччя до світського світогляду Нового часу відбувався поступово. Тут ми можемо виділити три етапи.

1. У світогляді традиційного суспільства зосередженням чистого Буття є Бог. Звідси термін «теїзм» (від грец. «theos», «бог»).

Для цього світогляду характерне визнання не лише Бога як Першопочатку, а й пізнання Його через структуру церковного вчення.

2. У Новий час релігійні передумови поступово та послідовно витісняються.

Навіть тоді, коли сам індивід залишається віруючим, він описує Бога та релігію на основі раціональних висновків.

Так виникає напрямок «деїзму» (від латів. «deus» – «бог»), – тобто визнання існування Бога у відриві від структури відносини з Ним через церковну традицію.

«Бог без релігії» є штучним об’єктом, який утверджується під час раціональної діяльності окремих індивідів, які приділили час і сили, аби сформулювати світоглядні підстави для тлумачення природи навколишнього світу.

«Деїзм» епохи Просвітництва вже остаточно розриває будь-які зв’язки з церквою.

3. Наступний етап світоглядного відходу від релігії проявляється в «атеїзмі».

«Атеїзм» (грец. «а» – заперечення, «theos» – «бог», грец.) означає повну відмову визнавати будь-яку реальність, крім людського мислення і тілесного досвіду, вважаючи все інше «вигадкою».

До атеїстичної традиції відносяться французькі енциклопедисти Дідро, Гельвецій, Гольбах, німець Людвіг Фейєрбах, які вплинули на Маркса і Енгельса настільки, що радикальний атеїзм став характерною рисою марксистської філософії, яка вважає людський розум продуктом еволюції матеріального світу.

Віднині ми отримуємо єдиного суб’єкта пізнання – розумового людського індивіда, а об’єкт – навколишній світ.

Будь-яке звернення до релігії, віри, традиції, міфології відкидається як «забобони».

На чільне місце в цьому «позитивістському» пізнанні ставиться або логічно структурована діяльність розуму, спрямована на аналіз предметів зовнішнього світу, або систематизовані результати спостережень за дослідами та експериментами, поставленими над різними матеріальними об’єктами.

Тобто розумові висновки та систематизація дослідницьких спостережень стали основними взаємодоповнювальними стратегіями пізнання в культурі Нового часу.

Вони і лягли в основу сучасної науки, яка будується на засадах аналізу раціонального суб’єкта, який пізнає, механічно функціонуючий навколишній світ, як єдино існуючу реальність. Віднині раціональне мислення набуло статусу вищої цінності над всіма іншими формами пізнання...