Самовбивці

Ми – якась чи то прибита із-за рогу мішком історії, чи забита генами перекотиполя нація самовбивць. Бо наша історія, то присяй-бо, торба з горба, в якій хліб, паляниця, ведмідь і лисиця. А в крові у нас ДНК всіх орд, кочових племен і окупантів, які забредали на наші землі. 

Окупанти приходили і відходили, а ми залишались. 

Щоб оплакати загиблих, дожити віку з тими, хто залишився, і народити дітей. Аби передати їм у спадок рідну землю, смерекову хату, наші казки, легенди, думи. 

А з ними наші страхи, бентеги і велику надію на неї – Вільну, Незалежну, Самостійну і Соборну Україну. Яку, ясна річ, мають здобути наші діти.

Бо, нам, к*рва, не вдалося. Чи то клепки забракло, чи духу, чи просто руки зі сраки виросли. Але, трясця, не вдалося. 

Тому передаємо естафету дітям, вмиваємо руці, посипаємо голову попелом і лаємо останніми словами наших провідників. 

Так, щоб окупанти чули, які вони нам бридкі та осоружні. Щоб не подумали чогось такого про нас.

А дітям передаємо мрію про Україну тихцем, пошепки, затуливши вікна веретами, до дверей пса прив’язавши і, заткавши піддувало в грубці тампаксом, а комина накривши дюрексом. Передаємо, як заборонений плід. І навчаємо діток маскуватись до пори, до часу. 

Поки на Майдан гарячі голови не вийдуть та повстання не піднімуть. А там уже по ситуації: якщо танцюють гопака – то підтанцьовуйте, а, не дай Бог, стріляють – то додомцю, дітки, додомцю. До хати скраю. Вона і прихистить, і заховає, і аргументом у судах послужить – залізне алібі.

І так по колу. Де-юре: знецінення Духу, знецінення подвигу, знецінення ідеї. А де-факто: програмування на поразку.

І так у всьому. Варто одному українцеві розпочати якийсь проект, як набігає десяток критиків, знавців і порадників. Не те, не так, не настільки. А треба отак, або, може, й отак, але, щоб трохи ще так, щоб не так...

Ламаються списи, набиваються ґулі, тріщать ребра, проект завалюють, його автора зацьковують, хтось моторніший краде і продає ідею. Ну, як же без цього? Це буде збій програми українського небуття.

В підсумку вороги потирають руки, а українці разом усі сидять у шинку, чухають ріпи, тицяють дулі одне одному, цмулять розбавлений самогон, а сліпий кобзар співає їм довгої сумної пісні про нещасливу доленьку і чужину обітовану. 

Це скрізь і повсюдно. Знецінення. 

Та що ти робиш? Та що ти пишеш? Та що оце таке, га? Та нащо воно тобі? Та кому воно треба? Ти подивися на неї-нього-них! Та хто то такий? З якого болота вилізли? Молоко на губах не обсохло! Ич які мудрі! Що: самі розумні, чи що? Пани – задрипані штани!

А, ні! Якщо начальство, навіть таке, що кізяки й реп’яхи із леопардових рейтузів ще не повиколуповало, то: прошу пана, вибачте, перепрошую, дай Бог вам здоров’я, а ви мені по морді.

Знецінення. Свідоме, добровільне, примітивне і заздрісне. Вбивче. Але ж, народна, трясця, мудрість: бий своїх, щоб чужі боялись! Народ скаже, як зав’яже, еге ж? Мотузку на шиї? Яка різниця? 

Всі ресурси забиті московською інформаційною та псевдоісторичною ригачкою. Вони там у тих маячкуватих фільмах і скіфи, і сармати, і роксолани. І Русь – це, канєшно, теж вони. Кієв – мать гарадов же ж, до ворожки не ходи. Ну і що, що Київ – чоловічого роду? Гендер такий, шокомунеясно?

І наші українчики такі: ой, це ж нема нічого українського! Мусимо дивитися те, що є. Ніхто про нас не дбає!

Проте, варто було з’явитися українському контенту, як почалось: не те, не так, недобре, не історично, не витримано.

Російською книжковою продукцією завалені полиці крамниць і розкладки на ятках. І знову українчики: ах! Ми змушені читати російське! Нам не видають книжок рідною мовою! Ми вже перечитали авторів 1,2, 3...150. Ми хочемо нового і якісного!

Нате вам нове і якісне. І це в часі війни, коли зросли ціни на папір і друк, коли кожна друга книжка писалась, ледве, що не кров’ю, а кожна друга гривня з продажу ішла на волонтерку.

Знецінення. О-о-ой! Не так, не про те, дорого. Он російські книжки по 20 грн! Так, вони то по 20, бо за ними, к*рва, фінансування уряду, нафтодолари і благословєніє Гундяя. Тому, що це не книжки – це інтелектуальна зброя, чорт би вас побрав. 

І фільми – зброя. І новини. І те, що прийнято називати музикою, теж. І рінгтони московські у ваших телефонах – зброя, яка влучає прямо в голови. І репчик, який ваші діти слухають. І Тік Ток. Інстаграм з модними курками теж.

І церква, підпорядкована Гундяю, – зброя масового враження. А недовіра до ПЦУ і УГКЦ – знецінення віри. 

Джерелом влади в Україні є народ. Так говорить Конституція. Щось не так у нас із тим джерелом. Тобто: все не так. Воно бере початок десь під наріжним каменем тієї «хати скраю» і протікає через помийницю. 

А ми знецінюємо самі себе і живемо на задвірках цивілізації з глибинним сумом і неосяжною тугою за світлим і героїчним минулим. Яке бачиться нам справедливим, високим, народницьким і таким прекрасним, що шмарклі розчулення течуть вилогами вишиванок, а душа соловейком тьохкає. 

Нам повилазило. Ми не бачимо нашого героїчного теперішнього. 

Хоча... Ні! Бачимо, к*рва. Бачимо так, що аж вилазить від побаченої ціни. 

От, власне, ціна теперішньої епохи героїв нас не влаштовує. Страшна ціна. Проте, нас лякає не стільки вона, а те, що платіжки починають приходити все ближче. Ось уже і в кума, свата, брата. Ось і повісточка рідній маминій черешеньці. 

Героїв у нас люблять на відстані. А от, коли воно складається так, що в рідній хаті... Це біда. Так не має бути, не для того квіточок ростили. Нічого не пошкодуємо, щоб відкупити, відмазати, убезпечити кровиночку.

А кров інших... Ну, то таке, так має бути, хто їм винен...

І ось що мені дивно: ми ж так схильні враховувати думку ближніх, що люди скажуть, а в ситуації, коли воюють діти ближніх, ми тим ближнім і ста гривень на дрона не дамо, і нахамимо, коли боєць у відпустку приїде на автівці з павуками на вітровому склі й дірками від куль у дверях. Ну, бо ж: «а х*лі він це страшидло запаркував у дворі на місці мого бездоганно мирного кашкайчика?» Це моєму синові такий прийом влаштували були...

І от при цьому...

Ми старанно позираємо за сусідські паркани і поребрики, дослухаємося до гавкоту тамтешніх собак: як там, чи не образили ми, раптом, наших сусідоньків. Ми ж що? Ми ж – нічого! Ми всім брати і сестри. Ми знаємо своє місце. 

Тобто не дуже знаємо. Через що і метушимося в реверансиках. Складно, бо ми – нащадки усіх бастардів орд і завойовників, які впродовж історії народжувались у нашій «хаті скраю». 

Ні, ми – нічого такого! Самознеціюємось. Самовбиваємося. Б’ємо своїх, щоб чужі боялись, росу на сонці очікуємо. 

Обри. Новітні обри, як вони є.