Український романтизм: півзабуте і нове, від доктора наук – до торбаніста

Портрет української літератури по-справжньому яскраво засяяв за формування та розвитку нашого романтизму. Звичайно, завдяки Тарасу Шевченку та іншим літературним сучасникам і колегам Кобзаря. Але що ми знаємо про романтизм і те, як він розвивався на наших теренах?

Хто творив романтизм? Яке було джерело натхнення? Зрозуміло, що цей напрям живився фольклором. Іще в ХІХ столітті (і пізніше) були кобзарі, бандуристи, лірники, від яких слухали пісні – у тому числі думи.

Чи знаєте ви, що:

«Дунай» у наших піснях і у віршах українських романтиків означав річку взагалі, а не лише Дунай?

Що наші романтики активно співпрацювали з іншими письменниками, зокрема слов’янами?

Що українські романтики активно читали сера Вальтера Скотта та інших?

А ще – багато інших унікальних фактів.

Отже, наш романтизм чудово вписувався в європейську парадигму. Українські письменники та інші діячі творили в ній – хто свідомо, а хто несвідомо.

Було дуже багато імен. Про деякі я вже писала, а тепер звернімося до тих, які стали окрасою нашої науки та літератури, але чомусь менш відомі.

Наприклад, філолог Ізмаїл Срезневський (1812–1880). Він відомий як учений на ниві славістики, сьогодні про нього пишуть у цьому аспекті, проте що ми знаємо про цього діяча як про письменника?

Йому належать українські оповідання та вірші. Так, він починав як поет – зокрема, написав цикл «Корній Овара», який назвав «думками», тобто наслідував наш народний жанр. У цьому творі – історичні реалії. Наприклад, на початку згадується Койдак. За авторською приміткою, це – «поріг біля Катеринослава». А сьогодні це – місто Дніпро. Отже, дія відбувається біля цього міста. «Думка І» з підзаголовком: «Як поконтрактувавсь козак Корній Овара із бісом, і що з того було». Сам вірш досить динамічний. Починається описом природи – ночі на річці Дніпро, де поріг Койдак. Деякі описи схожі на ґотичну літературу: «А хмара на небі стоїть. / Зірок не видко. Вітер віє. / Між комишем кажан кружить; / Очима з гаю вовк мурліє». Але що станеться з героєм після підписання того документа, варто читати в наступних частинах. Автор обриває, як завжди, на найцікавішому місці. Узагалі його твір вийшов не так фантастичним або історичним (хай там і згадується багато імен), як проблемним.

Проблемним було навіть авторство. Адже, сучасною мовою, поет удався до містифікації, зазначивши для публікації: «Антон Майко Келеберда. З Почаєва паламар Богородицької дзвіниці». За датою – це 1836 р., написано в Харкові. Проте з’ясували, що твір належить саме Срезневському. Тобто не записаний від іншої людини.

А що сказати про нього як про науковця? Ізмаїл Срезневський був не лише філологом, але й етнографом, істориком, палеографом… Тобто знав, про що писав, коли звертався до козацької старовини або інших подій. Зокрема, спеціалізувався на давній українській літературі, фольклорі, етнографії. Тобто, наслідуючи форму українських народних дум, знався на ній – адже збирав і видавав фольклор різних губерній України. А замолоду був студентом Харківського університету – а саме ця установа виплекала не одне покоління харківської школи романтизму (достатньо згадати Миколу Костомарова, або Ієремію Галку). До речі, саме Срезневський іще в 20-х рр. ХІХ ст. створив літературний гурток харківських романтиків. І не можна вважати героя статті кабінетним ученим. Хоча йому належать каталоги рукописів, словники, але його наука – жива, бо Срезневський об’їхав слов’янські землі, був знайомий із Павлом Шафариком – чеським романтиком (його ім’я відоме нам завдяки Кобзарю), вважається його учнем… А ще він став найпершим на своїй Батьківщині доктором слов’янської філології. І далі присвятив свою діяльність слов’янознавству.

Або інший поет – Тимко Падура (1801–1871). Також його називали Тиміш, Томаш. Сьогодні цього автора відносять і до української, і до польської літератур. Він писав: «Вкраїно, ти мені мати». Про себе казав: «Мене співа ціла Польща і Україна». Цей автор підтримував спільну діяльність і українців, і поляків. Сам діяч народився на сучасній Вінниччині (а тоді це була Київська губернія). Цікаво, що Падура був не тільки поетом, а й музикантом (грав на торбані) та композитором. Його пісні грають і сьогодні. (Микола Лисенко, наприклад, поклав на музику «Лірника» Падури). Дивовижно, але він, шляхтич, мандрував по селах і грав – переодягнений «дідом». Узагалі життя цього поета не було легким – він навіть пережив неодноразовий арешт, ув’язнення царатом і позбавлення дворянства. Узагалі життя героя статті – приклад і злетів, і падінь, або «зебра», чергування смуг. Від романтичної молодості, захоплення всім українським, патріотичних промов – арешти. Позбавлення статусу. Громадянська смерть. Багато інших трагедій. А потім – раптом виграш грошей у лотерею. Отримання роботи (вихователем). Поїздка до Праги. Знову – зубожіння. Але – постійна творчість. Наполегливе писання віршів, перекладання…

Згадуючи про патріотичні збори різних слов’ян, літературознавець Сергій Єфремов навів цікавий факт про молодого Падуру: «“А знаєте, панове, – обернувся він до присутніх, – ми забули про один великий слов’янський народ!”. Усі переглянулись між собою і задумались, який же то справді народ? “Та про господаря цієї хати, де ми зібралися, забули – про український народ!”. І от усі згодилися з Падурою, і він заявив себе представником українського народу».

Уславившись козацькими піснями (найперша публікація – вірш «Козак»), він, однак, став відомий завдяки рукописам. Поезії Тимка Падури передавалися саме в рукописах. На теренах сучасної України його оприлюднювали обмаль. Можна казати про окремі прижиттєві публікації, але вони були або в німецькому перекладі (як «Козак» – спочатку оприлюднили як «Запорожець», і варіант відрізнявся), в іншій редакції або взагалі без авторського дозволу і змішані у збірці з творами інших авторів. Тобто Падурі приписувалося навіть те, чого він не творив. Але він вплинув і на поетів «Руської трійці», і на інших творців романтизму. Також він, вільно володіючи українською та польською мовами, перекладав на українську – зокрема, Адама Міцкевича, а також і Джорджа Ґордона Ноела Байрона, ірландця Томаса Мура (тобто всі – романтики) – проте з якої мови перекладав цих поетів? Адже вони писали англійською. Залишається з’ясувати – раптом з оригіналу.

Його вірші – патріотичні, любовні, історичні, з українськими пейзажами, і звучать природно. Але все це – не лише українська культура, в якій він народився та виріс, але й загалом європейська традиція. Українські, польські та інші романтики творили в тодішньому європейському контексті. Так само Тимко Падура спирався на здобутки сучасних йому романтиків – від Байрона (з якого він брав епіграфи) до Джеймса Макферсона з його «Оссіановими поемами». Ключовим тут стало поняття історичної слави, боротьби за національну свободу.

Назви поезій промовляють самі за себе: «Козак», «Піснь козацька», «Кошовий», «Сірко», «Чайка» (про козацький човен)…

Що ж це за вірш «Козак», який створив ім’я цьому поету в 1828 р.? Ось текст: «Закотився місяць в хмари, / Свище буря по горах, / Посунулись нічні мари / Проспатися в чагарах. // Тяжко тепер лебедьові / Задрімати з берегами; / Ревуть хвилі на Дніпрові / Під желізними стовпами. // Але наш козак не трус, / Схопив шаблю, бурку здув, / Подивився, скрутив вус, / Сів на чайку та й дмухнув. // На далеке береже / Піна з весла полетить… / Нехай ся той стереже, / Кого птах сей заглядить! // Його сльоза не спиняє, / Він не любить лесних слов, / Що там в небі, те не знає, / А на землі знає – кров. // Довгі моря, темні пущі / Чули голос: гурра-га! / Коли рідне дитя пущі / Підлетіло на врага. // Коли ж козак пана знав, / Звідки Бог в ня душу вніс: / З чоловіка птахом став, / Бо в стремені кінськім зріс. // В степу має ріст і вік, / Як степ дикий обичай; / Його багатств малий лік: / Кінь, ратище і нагай. // Цілим їдлом – з хліба крушка, / Ціла втіха – сумний спів, / Пуща – ліжком, дерн – подушка, / Одежею – звір з степів. // Сам, як дикий син природи, / Де покаже мстиву твар, / Красять землю, красять води / Крові річки і пожар. // На конику день і ніч / Гонить вітри, як могол; / Його панством – мати Січ, / Списа – скипетр, кінь – престол. // Не для ліків вже та близнь, / В котрій спису напував, / Бо сам любить кінчать жизнь, / Якби душу чорт схватав! // На природи маєстаті / Тільки славі б’є поклон, / Любва в серці, а в булаті / Своїх діїв чтить ікон. // А кому ж то піснь несуть / Лісів луни, хвилів шум, / І з повитку учать нут / Богатирських предків дум?.. // Від чиїх же то могил / Вночі жалібний пугач / Розкидає своїх крил / По пустинях сумний плач? //Ще той вітер повіває, / Що бунчуки колисав!.. / Ще пил сокіл з хмар змітає, / Що з-під копит вилітав!..». Загалом мова цього твору зрозуміла. «Близнь» (ще є діалектизм «близна») тут означає «рану» або «рубець від рани».

Дата і місце створення: «1828 р., Самара за Дніпром». (Цей край поет оспівував і в інших віршах). А опублікували німецькою 1830 р., у Львові.

Або вірш «Чайка», де описано бурхливий морський пейзаж уночі та сказано: «На мілинах чайку в пінах / Погожа колише ніч; / Без хмар зоря сходить з моря, / А ти спиш, Січ!...» І наприкінці: «Ще час ні пил не стер з могил / Ангельських діїв колись! / Ще з туги дум в любий хвиль шум / Глянь чи пустись».

Його вірші видавалися з нотами, партитурами. Бо це були пісні.

Тимко Падура поєднував українську фольклорну лінію з європейською літературою сучасних йому романтиків. Наприклад, вірш «Сірко» відкривається епіграфом із Байрона, причому у вільному перекладі Падури: «І скарби вам / І славу дам, / Тільки ідіть / За мною в світ». Підпис: «З “Путі Чайльд-Гарольда по Слов’янщині”». Сьогодні назву геніальної Байронової поеми перекладають як «Паломництво Чайлд-Гарольда». Як відомо, романтичний герой побував скрізь. Цей твір був популярним за життя романтиків.

Описуючи героїв минулого, Падура наприкінці каже: «Може, не буде кому згадати, / Може, і діжду колись… / Но ти, Вкраїно, ти мені мати, / Ще і за гробом приснись!». Цікаво, що багато віршів цей поет писав саме в Україні – наприклад, у Чортомлику. Узагалі життя і творчість Падури свідчать про діяльнісну любов до України, бажання практично їй допомогти.

Такі різні романтики. Академічні – і водночас палкі, науковці – і музиканти, композитори… Але їх об’єднує любов до України, прагнення – і вдале – наблизити нашу літературу до європейської. Вони навчалися в найкращих зразків і успішно навчали сучасників, поєднуючи рідну стихію з новими формами, заявляючи про власну емоційну, але й спостережливу натуру. Вони любили мандрувати і в мандрах пізнавали нове для себе. Відкривали самих себе. (Куди ж романтизм без теми мандрів!) Проте, звісно, хотілося б, щоб про цих поетів більше знали. Адже для деякого література була хобі, а основною діяльністю вони вважали науку, переклад, викладання або інші професії, навіть не гуманітарні. А як би прикрасили ці вірші антології світової поезії.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).