Вони оспівували весну, або українські письменниці ХІХ – початку ХХ ст.: таланти і оригінальний світогляд

Вражає, скільки в українській літературі поетес. Зокрема, класичних, періоду ХІХ – початку ХХ ст. Також були ті, які вдало поєднували вірші та прозу, а ще – культурну та просвітницьку діяльність.

Скажімо… що нам відомо про таку поетесу як Ростик? Або Віру Лебедову? Віру Лебедів? Або хто такі Стефан Горський? А що написала Віра Кропивницька? Що ми можемо сказати про творчість Віри Лужанської; Дністрової Чайки? Растик? Vanellus? (до речі, латинською це «чайка»?) Або Кр. Софія? Хто такі В. Л., К., К. М.? К. М…? Або к. м.? М.? М-а? М-ка К.?; Віра Л.? Під цими псевдонімами і криптонімами творила Костянтина Малицька (1872–1947), відома сьогодні й під справжніми іменем і прізвищем, її видають, і нові публікації можна читати. Але матимемо на увазі: якщо відкриваємо твори, підписані «Віра Лебедова» або «Костянтина Малицька», – це одна і та сама постать. 

Вона була дочкою священика. Треба сказати, що з родин духовенства часто виходили справжні інтелігенти. Народилася майбутня письменниця біля Калуша, не стало її у Львові. Обрала стезю вчителювання (тоді – ще один із небагатьох шляхів, доступних інтелігенткам, які хотіли заробляти на себе). Цікаво, що також ця жінка була активною організаторкою – у тому числі для жіноцтва, – утворювала «Просвіту» та інші осередки. 

1896 р. у львівському журналі «Дзвінок» (про який була моя публікація в «Сурмі») з’явився вірш, підписаний псевдонімом «Ростик». Були публікації в журналі «Зоря», який відкрив творчість Лесі Українки та інших українських поетес, інших виданнях. Біографія Костянтини Малицької – Ростика – Віри Лебедової – мала тяжкі сторінки, пов’язані з війнами та іншими трагедіями, поетеса пройшла Сибір, але змогла творити, і її тексти видавались і стали відомими.

Ми знаємо її вірші, які стали піснями – і сприймаємо їх як народні. Але авторка – героїня моєї статті. Наприклад, пісня або романс «Чом, чом, чом, земле моя». Сьогодні цей твір відомий у кількох варіантах. Наприклад: «Чом, чом, чом, земле моя, / Так люба ти мені, / Так люба ти мені? // Чом, чом, чом, земле моя, / Чарує так мене / Краса твоя? // Чим, чим, чим манить мене / Пташні твоєї спів, / Пахучий цвіт лісів? // Чим, чим, чим манить мене / Вода річок твоїх, / Що тут пливе? // Тим, тим, тим, дитино, знай, / Що тут ти перший цвіт / Зустріла з ранніх літ. // Тим, тим, тим, дитино, знай, / Що води ті й ліси – / Твій рідний край».

А ще вона писала патріотичні та бойові пісні, зокрема Січових Стрільців. Узагалі це дуже різні тематика і стилі, бо авторка зверталась у поезії й до фольклору, і до сучасних їй подій – навіть злободенних. Належать їй і філософські роздуми – наприклад: «Не купалась мене в зіллю, / Ні в любистку під неділю, / Хіба в терню, вовчім лику, / Що не знаю щастя звіку. / Другим доля стелить цвіти, / Мені терновії віти; / Другим медом тече струя, / Мені пливуть їдь, отруя». Були й більш оптимістичні тексти – наприклад, такий: «Студінь, фуга, сніговиця – / А мені веснонька сниться». Про весну поетеса любила писати, хоча не оминала й гарних зимових пейзажів.

Або пісня «Взяв би я бандуру». Ні, це інша з такою назвою – проте її могли чути – з уст Квітки Цісик. Для співу текст оброблено, а оригінальний починається так: «Взяв би я бандуру, настроїв, заграв, / Щоби голос пісні до небес лунав, / Нивами, водами, понад лугів цвіт, / Гей, летіла-б пісня у далекий світ…». А кінцівка: «Линула би пісня, гей той цвіт вишень, / Солодка як мрія, палка як огень. / А де-б не торкнулась крайчиком крилець, / Там спливала-б радість до сумних сердець».

Однією з важливих постатей для поетеси була постать Тараса Шевченка. Загальновідомо, що саме Кобзар об’єднав нашу націю. Поетці належить і вірш «Поклін Кобзареві», де сказано: «Коли широка вся Україна / Святкує пам’ять свойого / Сина, / І ми, найменші Вкраїни / діти, / Поклін приходим / Йому зложити. / Клонимось низько Тобі, / Співаче, / За силу Твоїх пісень гарячих, / За те, що серцем любив / Вкраїну, / І служив вірно їй до загину». Зокрема, шанує його і за те: «Клонимось низько Тобі, Пророче, / За те, що темним відкрив Ти очі, / З неволі чарів нас / Відворожив / І з пітьми вивів на світло / Боже».

Або пам’яті Маркіяна Шашкевича – одного з членів «Руської трійці» (про альманах «Русалка Дністровая», підготований ними, я писала в «Сурмі»): «Він рідне слово пробудив, / Те слово призабуте».

Вона писала вірші та прозу. Хоча героїню моєї статті традиційно називають дитячою письменницею, але творчість її явно глибша. Скажімо, казка або навіть легенда «Гарфа Леїлі», яка не раз друкувалась і у виданнях 40-х рр., і пізніше – у тому числі сучасних хрестоматіях для дітей (твори на різдвяну та іншу релігійну тематику). Тут і переказ відомого різдвяного сюжету про волхвів-царів і Віфлеємську зірку (починається так – цитую правописом оригіналу: «Далеко-далеко на Сході, в Арабії, жили колись три царі: Мельхіор, Каспар і Вальтасар. Та не тільки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вміли читати в зорях і з них провіщати майбутнє.

А саме в той час появилася на небі чудна косата зоря, – і з неї виворожили ті мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженця»), і нова інтерпретація. Скажімо, заголовна героїня Леїля (Леіля), дочка царя Мельхіора, народилася німою. Але ще змалечку була чутлива на звуки («вухо чутке на всякі звуки»), стала музиканткою та хотіла уславити Спасителя, коли дізналася про Немовля: «Щоб заспокоїти жадобу звуків Леілі, цар Мельхіор велів зробити для неї малу золотострунну гарфу. І тепер Леіля проводила цілі дні, граючи на своїй гарфі орлиним пером, як це водилося в Арабії.

Коли вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леіля стала знаками просити батька, щоб і її взяв з собою.

– Хочу теж побачити Новонародженця, малого царевича, – немов говорили її очі й рухи. – Хочу завести Йому теж дарунок від себе». Коли батьки не дозволили дитині долучитися до подорожі, дівчинка принесла подарунок від себе – золоту арфу. І Мельхіор поклав цей дар у ясла. Далі було так: «А Ісусик ухопив її радісно в руки і доторкнувся струн. І полилася музика, якої не чули ще в своїм житті царі-мудреці, хоч мали на своїх дворах не абияких музик і співаків. А серце царя Мельхіора стрепенулося передчуттям якогось великого щастя». Повернувшись додому, цар не повірив власним вухам: у саду співала його дочка! Леїля навчилася говорити. Тобто сталося Боже диво. Гадаю, цей мудрий твір навіть не треба пояснювати.

Узагалі Костянтині Малицькій належать й інші казки, легенди та оповідання на біблійні сюжети, у тому числі про Святе Сімейство, а ще про християнських святих та історичних діячів – Київської Русі. Наприклад, «Княжна Анна» – тобто Анна Ярославна, дочка Ярослава Мудрого. Ось вона вже у Франції, дружина короля Генріха, французька королева. І кінцівка твору така: «– Що там маєте, графе? — спитала, повертаючись з країни спогадів у живу дійсність.

– Підтвердження даровизни для монастиря в Суассон, Ваша милосте, –відповів секретар, подаючи королеві документ до підпису…

Але цим разом королева Анна затримала довше перо в руках, а потім, всміхнувшись, старанно щось писала. А коли секретар відібрав письмо, то побачив, мабуть, уперше у своїм житті, чіткий підпис королеви слов’янськими буквами – кирилицею:

Анна Ръина – Анна Королева».

Це історичний факт. Як відомо, справді зберігся цей підпис Анни Ярославни.

Ці твори досі публікуються у хрестоматіях і окремих книгах авторки. Є в неї і про наші вірування та інші ознаки культури – наприклад, звідки взялися назви різних рослин. Скажімо, квітка не забудь мене. Тобто це твори і гарно написані, і душевні, і пізнавальні. Видно, що авторка хоче поділитися знаннями і грамотно та по-доброму навчити. Про що б не писала Костянтина Малицька (у тому числі під псевдонімами), її твори сповнені гідності – у тому числі національної.

Або Марійка Підгірянка (1881–1963). Її теж знають під цим псевдонімом, і для дітей перевидавались її збірки. По-справжньому цю поетесу звали Марія Ленерт-Домбровська. Вона народилася на Прикарпатті, у нинішній Івано-Франківській області – звідки псевдонім «Підгірянка», – у німецько-українській сім’ї (Домбровський – прізвище її чоловіка, Августина, який був педагогом). Як Ольга Кобилянська. Батько поетеси, німець Омелян Ленерт, працював лісничим. До речі, сама поетка була ще й педагогом, причому сорок років викладала в далеких гірських селах. Цікаво й те, що з чотирьох її дітей двоє так само стали викладачами, причому дочка, Дарія, мала предметом українську мову і літературу.

Як поетеса почала друкуватись у 1904 р. – у тому числі в «Літературно-науковому віснику» (відомому, зокрема, завдяки Івану Франку), уже згаданому «Дзвінку», інших виданнях («Жіноча доля» тощо). Як й інші тодішні письменники в означеному регіоні, Марійка Підгірянка багато спиралася на фольклор, любила пісенний жанр (наприклад, є цикл «Коломийки» пера цієї поетеси). Їй належить сильна пейзажна лірика. Але після Першої світової війни муза набуває іншого голосу, бо поетеса описувала і концентраційні табори, і голод, й інші трагедії українського народу.

А про своє покликання писала, зокрема, так: «Що роблю, що я дію? / Письмом дрібні листки сію, / І сльозами поливаю, / І з вітрами посилаю. / Посилаю в гори сині / Та складаю в полонині / Вівчарикам у сопілці, / Що зганяють білі вівці. / Вівчарики в дудки грають, / Мої смутки вигравають, / Виливають сльози дрібні / З сопілочок своїх срібних, / А вітронько поливає, / Дрібні сльози розвіває / Та крутими стежечками / За білими овечками».

Завершити хотілося б весняним віршем (1901) Галини Комарової (Комарівни, 1877–1938) – подруги Лесі Українки:

Прийшла весна, стоять садки

Зелені та рясні,

І в тих садках цвітуть квітки

Барвисті, запашні.

Прийшла весна – пташиний спів

Лунає та бринить;

Від тих пісень, пісень без слів,

Щось серденько болить.

Болить воно і жде чогось

Серед весняних чар,

А навкруги шепоче хтось:

«Тепер не бійся хмар.

Не бійся хмар і вір весні –

Вона життя несе.

Дивись: сміються дні ясні,

Дивись: радіє все!

Радій і ти, і слав весну,

І пишні рви квітки,

І слав царицю чарівну,

Сплітаючи вінки».

Летить вітрець, шепоче хтось

Принадливі слова,

А в серці біль, і жде чогось

Воно… і умліва.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).