«Я хотіла б говорити не звичайними словами…»: українські поетеси кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Як уже зазначалося в попередніх публікаціях, українська література дуже рясно презентована іменами поетес. Але цю поезію не можна назвати дамською. Помітно, що авторки виривалися за межі тодішніх форм і сюжетів, одночасно торкаючись і сучасної їм тематики.

Сьогодні широка авдиторія може не знати цих імен. Читати і досліджувати їх – це талан вузьких фахівців або ентузіастів. А за життя ці поетеси багато друкувались і мали літературні імена. Тому варто відновити незаслужено забутих авторок. Наприклад…

Що ми знаємо про таку квітку як волошка? Це – псевдонім однієї з українських поеток. Людмила Волошка (1879 – ?). По-справжньому її звали Людмила Мороз, а у шлюбі прізвище було Курек. Інший псевдонім – Л. Козачка. Як і в багатьох, знайомство з рідною літературою почалося з Шевченкових віршів, до яких майбутню поетесу заохотила мати. Батько був волосним писарем, тобто родина мала інтелігентні нахили. 

Цікаво, що народилася поетка на Київщині, а вперше публікуватися почала в херсонському виданні – альманасі з промовистою назвою «Перша ластівка». Друкувалась і далі, була авторкою збірки. Але з біографії відомо небагато – як і рік смерті.

Ми досі обмаль знаємо про Людмилу Волошку-Козачку-Мороз. Але достеменно відомо, що вона – рідна сестра іншої української поетеси, Вероніки Мороз або Морозової чи Гладкої (Морозівни). Про обох сестер я вже писала в «Сурмі», проте про Людмилу Волошку хотілося б цього разу більше зазначити.

Її лірика цікава й сьогодні. Наприклад, такий розлогий вірш «Я думала, серце навіки заснуло…», де закликається: «А ти, моє небо, блакитне, широке, / Розкинься ще ширше, ясніше засяй! / Прийми мою душу і думки високі, / Щоб я на хвилину побачила рай! // Щоб в тую годину, як доля зрадлива / Забуде про мене і щастя мине, / Мені ця хвилина прекрасна, щаслива / Світила до смерті і гріла мене…». Належала їй і патріотична лірика. Наприклад, закликала для «Матері Вкраїни» зробити найкраще: «Спадає терновий вінець з голови, / І гояться рани криваві, / Складімо ж на чоло їй другий вінець – / Вінець її давньої слави».

А про себе авторка писала: «Я хотіла б говорити / Не звичайними словами, / Нецікавими, блідими, / А вогнистими стрілами! // Так, щоб кожне моє слово / В людське серце западало / І своїм палким завзяттям / Його наскрізь пропікало».

Інша поетка сьогодні теж не дуже відома, проте цікава. Це Ганна Супруненко. Роки її життя досі не з’ясовані – сказано тільки, що поетеси не стало в Лубнах у 20-х рр. ХХ ст. Також відомо, що Ганна Супруненко – це псевдонім Галини Стелецької. Більше розповідається про біографічні факти: вона народилася в Лубнах, скінчила гімназію… З якої родини походила? Можливо, не з простої? А потім стала вчителькою, далі – археологом. Узагалі – була освітянкою. Була й перекладачкою. Також у долю окремої людини вплітається історичний факт, бо стимулом для україномовної творчості поетеси стало відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві (1903). Як відомо, там зібрався цвіт української інтелігенції: Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський та інші. Ганна Супруненко не могла їх не бачити. А чи познайомилася з кимось? Усе це – для досліджень істориків. Більше знають, що вона багато публікувалась – зокрема в «Літературно-науковому віснику». Отже, Іван Франко міг читати її вірші. 

Їй належить і філософська, і громадянська, і патріотична, і любовна, й інша лірика. Поетеса змальовувала долю свого народу, описи сіл, багато – про народне горе… Але належали їй і вірші на іншу тематику, у тому числі – про власні переживання, які підносилися до високого й навіть абстрактного рівня. Наприклад, поезія «Здалека»: «Здалека все краще здається: / Не треба ж так близько підходить. / Не треба торкать, придивлятись – / Здалека зирнуть і проходить… // Зирнуть і навіки зоставить / Ласкавий і радісний спомин: / Він буде життя зогрівати, / Як сонця весняного промінь!». Або така мініатюра – «Мовчання»: «Я не хочу з тобою змагатись / І не хочу тебе ображати, / Коли нічого більш сподіватись, / Тоді краще, мій друже, мовчати. // Чи ти бачиг нестиснуту руку? / Чи ти чуєш холодні змагання? / Злі натяки на вічну розлуку? / О! велике те слово – мовчання!..». Або такий експериментальний вірш – «Я»: «Я – це поривання / Навмання сміливе, / Вічне хвилювання, / Як жага, бурхливе… // Я – сумне ридання, / Щире і журливе, / Я – німе страждання, / Тихе і терпливе… // Я – палке кохання, / Радісне, зрадливе, / Я – це без конання / Щось вічне рухливе…» Адже це – про динаміку, мінливість і еволюцію людської натури. Можливо, у цьому творі – відгомін модернізму.

Про іншу поетесу, Марію Юльченко-Здановську, я не знайшла навіть років життя. Обставини біографії довелося збирати за окрушинами. Авторка жила в Харкові. Але в яких роках? Зрозуміло, що це перша половина ХХ ст. Можливо, до Першої світової війни. Або… пишуть, що Юльченко – це її прізвище, а Здановською була на сцені, де грала. Отже, була акторкою. Але які ролі грала? В яких творах?

Її творчість – пісенна. Її діяльність, за окремими спогадами, була пов’язана з Михайлом Грушевським. Але остаточної відповіді, як і цілісного портрета цієї авторки, немає. Проте збереглись її твори. Проте де саме вона друкувалася за життя? – Це треба з’ясувати.

Звернімося до текстів. Тут помітні фольклорні відгомони. Поетеса явно любила пісні свого народу. Її поет – співає. Наприклад, вірш «Під сю пору», який починається так: «Поете, залиши співати про кохання, / Про погляд чарівний, про зорі та весну. / Твоїх пісень солодке щебетання / Гріх слухати тепер, в годину сю сумну». Описуючи трагедії свого народу, сучасні авторці, вона закликає поета до іншої творчості: «Так заспівай же голосом могутнім, / Широким та сумним, мов поховальний дзвін, / Щоб у душі лунав докором незабутнім / Та сумом обгортав серця холодні він». Це заклик: «Співай про все, що в серці наболіло, / Та кривду подлую безжалісно карай!» А у вірші «Пісня» прямо змальовує, можливо, спогади зі свого дитинства: враження від козацьких пісень, від співів на іншу тематику, зовні простих – але зворушливих. Це «пісня селянська», що: «То про сирітську злую недолю / Чуло до серця вона промовляє, / То про козацьку вільную волю, / Про славу колишню по світу лунає». А інший сюжет – можливо, казковий, а може – від лірників. Це вірш «Правда». Починається так: «На якому полі, у якій країні, / Чи, може, у лісі, чи то при долині, / Де річка срібляста між вербами в’ється, / Росте тая квітка, що Правдою зветься?» Ліричний героїня (цю поезію написано від чоловічої особи) даремно шукає цю прекрасну квітку – «Того непорочного, білого цвіту». І в усіх питає про цю квітку: «Усіх про ростину пахущу питаю. / Дивуються люди: “Про віщо питаєш, / Якої пахущої квітки шукаєш? / Троянди чи то резеди запашної?”» На відповідь, що герой шукає «Правди святої», люди реагують так: «“Е, Правди шукаєш? Чи ти не сказився?! / Навіщо б тобі сей бур’ян пригодився? / Той корінь негідний, гіркий та пекучий, – / Не квітка розкішна – будяк то колючий”». Так, правду часто називають гіркою – і ось чому персонажу пропонують квіти з приємним запахом. Поетеса оригінально розробила те, що герой сприймає Правду як «непорочний, білий цвіт», але ті, хто бояться й не хочуть думати, називають її «будяком колючим». На противагу жанру казки, у цій поезії немає щасливого кінця: герой припиняє шукати квітку Правди, бо інші відбили в нього це бажання: «Отак мою квіточку люди зганьбили / І всі мої яснії мрії розбили… / І в серці бажання замерли, пропали, / Бо Правдоньку люди ногами стоптали».

Звичайно, хотілося б, щоб ці поетеси повноцінно видавалися, причому не лише в антологіях або інших книгах жіночої літератури, а – у загальноєвропейському контексті. Хотілося б побачити їхні окремо видані збірки. Це багатоголосся, яке я змалювала тільки кількома штрихами, свідчить про багатство нашого письменства.

Пропоную завершити сьогоднішню розповідь антологією одного вірша – із циклу Марійки Підгірянки (Марії Ленерт-Домбровської, 1881–1963) «Коломийки»:

Та як тая сопілочка заграє, засвище,

Здає ми ся, товаришу, що родина ближче.

Та як тая коломийка задзвонить в сопілці,

Здає ми ся, товаришу, що пасемо вівці.

Вітер віє, сонце гріє, овечка пасеться, 

А сопілка виграває, аж голос несеться.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).