Павло Грабовський – український поет і перекладач: вибір текстів – від романтизму до символізму

Триває осіння пора поетів. Про одного з народжених восени – чергова стаття.

Його поезію вивчають у школі. Перше, з чим ознайомлюють учнів, це те, що більшість свого життя поет провів у тюрмі та на засланні за боротьбу – адже він відстоював Україну і все українське. Але менше знають, що саме він був прототипом головного героя поеми Лесі Українки «Одно слово» – українця, засланого в Якутію, який пояснював місцевим значення слова «воля» («свобода»). Іще менше знають, що він був ще й дуже освіченим (причому багато чого дізнався самотужки), а також перекладачем віршів. Останнє питання взагалі майже не досліджене. А цей діяч був інтелектуалом, який показав, що можна творити в будь-яких умовах. 

Він першим українською переклав знаменитий (і дуже складний!) шедевр Едґара Аллана По – вірш «Ворон». І взагалі – збагатив наш переклад українськими інтерпретаціями з англійської, французької, німецької, італійської, грузинської, слов’янських (у тому числі серболужицьких) і багатьох інших мов. Був публіцистом, залишив словесні портрети своїх соратників, а також – і статті про освіту, і роздуми про сучасну літературу та її шляхи.

Могила Павла Грабовського в Тобольську

Це – Павло Грабовський (1864–1902). Його син, Борис Грабовський, винайшов телебачення. А що сказати про знаменитого батька?

Підписувався псевдонімами: Панько, Харко Воля, Харко Вець, Павло Журба (як сам згадував, «а може ще як – не тямлю»). Харко – чи не нагадує це назву Харків, де навчався поет? Воля – промовляє за себе.

Як відомо, Павло Грабовський народився на Сумщині, у слободі, яка потім стала селом і носить його ім’я. Це село Грабовське. Умер у Тобольську, на засланні. Син паламаря, рано втратив батька (в «Автобіографії» писав, що той умер від сухот – так називали туберкульоз; лишилося п’ятеро дітей, родина бідувала). Навчався у Харкові. Прожив тільки 38 років. Але вражає, яким насиченим було це життя. Безперечно, поет міг би створити набагато більше, якби умови склалися бодай трохи сприятливіше, проте все одно його доробок заслуговує на окреме вивчення.

Автор багатьох віршових збірок, а також антології «З чужого поля» (Львів, 1895) – куди ввійшли переклади з різних літератур. Про власні спроби (віршів, прози, перекладів) Павло Грабовський згадував так: «Перший відповів мені і виявив співчуття д. Франко; його прихильні відзиви надали мені сили писати і дальше». Д. Франко – тобто доктор Іван Франко.

Зразком для Павла Грабовського, зокрема, був Тарас Шевченко. У статті «Дещо про творчість поетичну» герой матеріалу писав так: «Шевченко був поетом-борцем, найкращим діячем громадським; він завжди знав, куди йде і за чим. В своїй праці поетичній він мав на оці тільки людину та її щастя; з сього погляду він являється для всіх нас найкращим прикладом, дає найпевніший провід не дріб’язками, які ми хапаємось переняти, а цілим напрямом своєї творчості поетичної, напрямом, своїх думок та почувань громадських, на що у нас досі мало звертали уваги. Теми, що були колись на часі, одживають свій вік, але остається загальний дух та напрямок творів, остається тенденція; ва неї переважно ми й повинні звертати увагу».

Що любив читати поет, який спочатку навчався на духовну особу? Надамо слово йому: «Хлопцем я любив читати казки та життя святих, а в бурcі – про римських та грецьких мудрaкiв; знайомість з українською словесністю почалась з пісень та побрехеньок, що оповідались та записувались серед бурсацького товариства. Чимало пісень я знав також від матери, що завжди їх співала, а казок переслухав від бабусі таку силу, що навіть потім не доводилось читати… в етноґрафічних збірниках тих казок мені не доводилось знаходити… мені дуже пришала до серця латинська мова, але не бурса зацікавила мене тією мовою: мені любо було перекладати оповідання про славетні вчинки стародавніх героїв, через те й латина сподобалась». Ключова фраза – «мені любо було перекладати». А ще взірцями для майбутнього поета були герої давнини – Стародавнього Риму. Отже, іще підлітком Павло Грабовський вправлявся на цій ниві. А де він брав книги? «Книжки до читання я купував на базарі, або брав у товаришів, що випадком добували у знайомих». Про власні смаки, зокрема в житті, згадував: «…мене тягло до всього надзвичайного та романтичного…»

Його кредо ще з юності: «Я закликаю і буду закликати земляків у тому напрямку до праці на ґрунті українському, коло народу українського, в мові українській».

Немає потреби докладно переповідати біографію поета, бо вона відома. Варто окреслити кілька штрихів. За свою діяльність Павло Грабовський був під поліційним наглядом і вважався неблагонадійним. Зрештою, його заслали в найглухіші кутки Сибіру. Без прав. Але поет залишався поетом. Відомо потім, що вже на схилі років Грабовський отримав дозвіл працювати – але це була сізіфова праця, хоч і не фізична (коректором, репетитором тощо, у тому числі геть не творча). Можна було б із цим примиритися (бо, скажімо, коректура давно була діяльністю Грабовського), але все це вкрай погано оплачувалося.

Вірші й сьогодні звучать дуже по-сучасному. Переконуюся, що Павло Грабовський писав тільки щиро – інакше просто не вмів. Наприклад, поезія «До Русі-України»: «Бажав би я, мій рідний краю, / Щоб ти на волю здобувавсь, / Давно сподіваного раю / Від себе власне сподівавсь. // Щоб велич простого народа / Запанувала на Русі, / Щоб чарівна селянська врода / Росла в коханні та красі. // Щоб Русь порізнена устала / З-під віковічного ярма / І квітом повним розцвітала / У згоді з ближніми всіма!»

Кого він перекладав? Для цього треба написати не одну статтю. Зокрема, на той час актуальною була поезія італійки Ади Неґрі (яку перекладала й Леся Українка). Також Павло Грабовський перекладав і Вільяма Шекспіра, і угорського романтика Шандора Петефі (відомого своїм патріотизмом, фактично творця рідної нації), грузинських романтиків Іллю Чавчавадзе, Ніколоза Бараташвілі та інших – виявляється, перекладав їх якщо не першим в Україні, то одним із перших – точно. Або… хто не знає казок вірменського поета і прозаїка Ованеса Туманяна? Грабовський перекладав і його. А ще в його доробку – і скандинавська література, і естонська – наприклад, знаменитий збирач народних казок Фрідріх Крейцвальд. Зі слов’янських мов – здається, знав усі. Якщо польська і чеська поезія, скажімо, тоді вже були популярні, то словенська – уже не така відома. Але завдяки Павлу Грабовському вона зрозуміло зазвучала. А кого з романтиків особливо любив перекладач? Безперечно, це лорд Джордж Ґордон Байрон (в якому, як відомо, була шотландська кров), його поема «Шильйонський в’язень» та інші твори. Це було справжнім проривом, оскільки хоча Байрон і був модним, його читали, проте адекватно відтворювати рідною мовою ще не дуже вміли і не надто намагалися – відчуваючи свою відповідальність перед рівнем цього генія. Зокрема, це тонко відчував Тарас Шевченко, а Леся Українка, ретельно вивчаючи Байрона (і для того опанувавши англійську мову), його перекладала, проте про використання окремих тем і мотивів писала: «Ні, з Байрона красти не можна, ним треба бути, і хто ним бути не може, то має право тілько перекладати…». А хто ще з британців? – Альфред Теннісон, автор таких вишуканих віршів і поем. З американців – уже згаданий Едґар Аллан По, Генрі Лонґфелло (дуже популярний на той час). Не цурався й ірландця Томаса Мура (багато його віршів стали народними піснями), і англійського романтика Роберта Сауті (Соуті) з його жахіттями, цвинтарними сюжетами, де і привиди, і різне. І Вільям Вордсворт, і Персі Біші Шеллі. Або – німецький романтизм, який презентований тут дуже рясно. Це і Йоганн-Вольфґанґ Ґете (у тому числі його «Фауст»), і Гайнріх Гайне (збережено іронію поета), і Людвіг Уланд (балади), і ще багато інших. З французів – Віктор Гюґо, П’єр-Жан Беранже (зазначу, що українські письменники дуже любили цього дотепного і сміливого пісняра, ним захоплювались і Тарас Шевченко, і Михайло Старицький, і Володимир Самійленко)… А ще Павло Грабовський долучився до шотландської літератури, відкривши українською генія Роберта Бернса (Бернза), якого транслітерував «Бьорнз» (саме так вимовляється в оригіналі). Мова оригіналів – скотс, або шотландська! Треба сказати, що на той час українською мовою цей поет був майже не відтворений, а про адекватні переклади (у тому числі деякими іншими мовами) узагалі годі було й казати. Отже, і тут – прорив. Так, перекладач українізував шотландця, проте вловив його народність. Так само – із віршів іншого шотландця, сера Вальтера Скотта (якого ми більше знаємо за історичними романами). Ще з романтиків це геніальний італієць Джакомо Леопарді. Слави набуває бельгійський символіст Моріс Метерлінк (якого ми знаємо переважно за «Синім птахом» або «Блакитним птахом», хоча це дуже плідний драматург і поет!) – Грабовський перекладає і його. І французи Леконт де Ліль, Хозе Маріа де Ередіа… Загалом полічено, що це майже 300 поетів! Не всі з них класики і генії. Є ті, які були знані тоді – але вперше відкриті українською, – і про них досі не знайдено фактів! Отже, переклад – це іноді й детектив. А ще – кого б і про що б не переклав Павло Грабовський, це виходило про Україну. Навіть якщо сказано «Шотландія», як у Вальтера Скотта – вірш «Хіба можна ж нам людиною назвати…», де сказано: «Шотландіє, мене ти згодувала; / О краю мій, найкращий із країв, / Твоя рука дитину напувала / Міцним питтям, що брала з піль, з гаїв! // Як гляну я на гори та на хвилі, – / Все б любував, дивився все б на вас… / О, хто ж порвать ті давні зв’язки в силі, / Що навіки злучили змалку нас?». Духовно українського перекладача і поета не можна було розлучити з його землею, де б він не перебував.

Звичайно, врахуймо тодішній розвиток українського перекладу – дуже нерівний, неоднорідний, без чіткої системи. Поети взорувалися на власну інтуїцію – і самі виробляли канони. Тоді зарубіжну літературу (як і взагалі красне письменство) сприймали саме серцем. Це лише згодом – а особливо зараз – можуть аналізувати на теоретичних засадах (бо вже стільки накопичено). Але в Павла Грабовського і сучасні читачі знаходять відповідне своїм думкам – бо ці переклади саме душевні. Напевно, душа і українськість там – на першому місці.

Про свою манеру Грабовський відгукувався так: «…добір віршів, як і авторів – чисто випадковий. Нехай дарують мені сю хибу заради лихих обставин, що переважно їй спричинилися; не завжди чоловік вільний у своїй роботі... ох, далеко не завжди, а часто повинен братись за працю, яка навернулась під руки, щоб зробити хоч дещо».

Звичайно, перекладам сприяло й плідне листування Грабовського з українськими інтелігентами – у тому числі письменниками. Зокрема, Борисом Грінченком, Іваном Франком, Михайлом Павликом і багатьма іншими. Вірші та переклади Павла Грабовського публікувалися завдяки цим постатям, зокрема, у львівських виданнях (як-от журналі «Зоря»). 

Як звучать ці переклади? Наприклад, Байрон, із поеми «Чайльд-Гарольд». Заголовний герой прощається з рідним краєм і каже: «Вперед, кораблю! Не страшне / Плескання вод у млі, / Аби подальш заніс мене / Від рідної землі. / Добраніч, хвилоньки любі; / І вам у тьмі німій, / Провалля, скали; і тобі / Добраніч, краю мій!» Або ірландець Томас Мур – «Не забудьмо того поля…» Початок: «Не забудьмо того поля, / Де почили вояки… / З ними вклалась спати воля, / Одцвіли надій квітки. // О, вернися, наша славо! / Сміло, браття, згине враг; / За свободу та за право / Нум до бою, нум під стяг!» Звучить дуже природно, і відтворено бойовий дух. 

У перекладах Павло Грабовський не цурався й любовної лірики. Зокрема, це Байрон: «Ридала ти: сльоза дрібна / На зір блакитний набігала, / Роса, здавалося, ясна / На землю з неба полягала. // Ти усміхнулася – і враз / Все змерхло перед милим зглядом; / З огнем очей сяйний алмаз / Не міг сперечатися рядом. // Як сонце хмари озаря, / Обливши наскрізь млявим блиском, / Що довго в небі не згоря / Під опівнічним пітьми стиском, – / То так усмішка твоя ллє / Проміння в серденько болюче, / Так ясне личенько твоє / Розважить горенько пекуче». Цей переклад далекий від форми оригіналу, дещо українізований і пестливий («серденько болюче», «горенько пекуче», тощо), але думка і настрій збережені.

У зв’язку з цим згадується цікава постать коханої та музи Павла Грабовського – Надії Сигиди (1862–1889). Її прізвище до шлюбу – Малоксіяно. Вона була грекинею, народилась у Таганрозі. Скінчила гімназію, учителювала. Тобто була інтелігенткою. Чого бракувало їй? Виявляється, справедливості. Діяльність цієї жінки (яка рано овдовіла, чоловік-революціонер умер на Сахаліні) була пов’язана з народницькими гуртками. Надія Сигида виявила себе блискучою організаторкою. Узагалі яскрава, проте трагічна доля цієї героїні заслуговує на окреме дослідження, тому наразі можна резюмувати, що Надія Сигида була політичною українкою. Попри нелюдські умови, в яких тримали каторжанок (у тому числі українок), вражає енергія цієї рано вмерлої жінки.

Зберігся віршований некролог авторства Грабовського – «До Н. К. С.» (тобто зашифровано ім’я Надії Костянтинівни Сигиди, сам поет називав її «Надія Костева»), де сказано: «Такої певної, святої, / Такої рідної, як ти, / Такої щирої, простої, – / Вже більше, мабуть, не знайти. // Таку не часто скинеш оком, / Такою тільки що марить... / А раз зустрінеш ненароком – / Навіки долю озорить!» Це був і душевний, й інтелектуальний взаємообмін. Грабовський залишив і публіцистичний некролог про неї. А ще цікавий вірш «Квітка (до Н. К. С.)», де сказано: «Прощайся з ясною красою, / Бо вже заходять косарі; / Зайшли – поникла під косою, / Зів’яла ранком на зорі. // Ронивши слізку, посихаєш, – / Беруть на образи святі; / Ти все жива; благоухаєш / На кипарисному хресті!»

1901 р. в «Автобіографії» Павло Грабовський резюмував (цитую правописом оригіналу): «Тепер пишу мало, бо не стає часу за службою та хворанням... Замірів багато, та крила обтято. Одного-б ще бажав – перед смертю побачити Україну та Українцїв; коли-б ce сталось, то менї певно здалось би, що се не дїйсність, а казка... Се було-б нагородою за довгі лїта неволї. А може не доведеть ся вже побачити України, як не побачив матери, що вмерла 2 роки перед сим. Як подивлюсь я на все своє життє від початку, так не було в йому нїчогicїнько майже сьвітлого, крім важкої працї, злиднїв, хвороб та пропадання серед жорстоких, запеклих людий, серед нелюдських обставин… Але не треба менї сьвітових заман та ласощів, аби тільки дали спромогу працювати для ріднього краю, приcьвятити йому ті слабі сили…». Його праця була потрібною за життя – і виявилась актуальною й потім.

Я не виклала й сотої частки про цього діяча. Чому б не подумати над тим, щоб запровадити спецкурс про переклади Павла Грабовського? І вивчати його серед інших корифеїв українського перекладу? І запровадити його вірші в європейський контекст? Ми наближаємося до цього. Але хочеться, щоб ці тексти видавалися більше і більше.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви(Львів).