Силою танцю – вглиб, до коріння. Силою танцю – ввись, до небес

Пригадую свої перші приїзди до Чикаго, які у часі збігалися з відзначенням українських днів. Свято відбувалося тоді на стадіоні у Сміт-парку в найближчі до Дня Незалежності суботу і неділю. А вже через якихось два чи три тижні на великому паркувальному майданчику біля церкви святих Володимира та Ольги розгортався парафіяльний фестин. Організатори цих свят намагалися наповнити концертні програми виступами цікавих солістів і колективів, запрошували зіркових гостей з України. Але найбільше і найчастіше поміж глядачами можна було почути: «Там буде “Громовиця”», «О, сьогодні виступатиме “Громовиця”», «Не відлучайся нікуди, бо до сцени вже підходять учасники “Громовиці”»... А потім ведучі ледве встигали оголосити виступ колективу, тому що останні їхні слова накривала хвиля просто-таки шалених вигуків захоплення. І коли на сцені розгорталося хореографічне дійство, то важко було зрозуміти, хто від цього більше шаленів – самі танцюристи, які у буквальному сенсі слова розчинялися в музиці, в рухах, в подачі творчого задуму, чи глядачі, які ледве стримувалися, аби й собі не пуститися в танець разом з учасниками танцювального ансамблю «Громовиця». Колективу, який уже понад 40 років радує глядача не тільки у Чикаго, але й по всій Америці і по всьому світу своєю незвичайною, неповторною, незрівнянною творчістю, пропагуючи красу і силу українського танцю.

Про них можна писати і розповідати довго і багато. Хоча найкраще, звичайно, їхні виступи бачити. Тому при найпершій же можливості постарайтеся побувати там, де у програмах концертів чи фестивалів буде зазначений виступ колективу. 

А якщо коротко, то знаєте, що таке «Громовиця»?

Передусім, «Громовиця» – це Роксана Дика-Пилипчак, американка за паспортом і за місцем народження, яка отримала у генетичний спадок від своїх батьків-українців щиру любов до мистецтва. Це та маленька і цілеспрямована дівчинка Сяня, яка з дитинства мріяла танцювати. Яка з-за лаштунків сцени спостерігала за виступом відомого ансамблю танцю імені Вірського, що перебував із гастролями в Америці, і їй аж дух перехоплювало від побаченого. Яка охоче займалася у «Театральній Студії Молоді», організованій при парафії святих Володимира та Ольги вчителем хореографії Любомиром Цепинським, де танцювала у парі зі своїм потім багаторічним партнером Юрієм. Яка приставала до кожної можливості вдосконалювати себе у хореографічному мистецтві, намагаючись взяти максимум від наставників у американських школах балету, на всеможливих літніх таборах, де були заняття з української хореографії, на курсах у Нью-Йорку, де ловила кожне слово, кожний погляд і кожний рух української танцюристки, хореографа і педагога, прима-балерини Львівської опери Роми Прийма-Богачевської.

«Громовиця» – це те особливо правильне рішення, що його у 1980 році прийняли Роксана Дика, Юрій Цепинський, Іван Пилипчак і Марта Городиловська-Козицька, які після припинення діяльності «Театральної Студії Молоді» вирішили створити новий колектив і назвати його «Громовиця» – щоб слава про українське мистецтво направду гриміла і в діаспорі, і за її межами. Вони хотіли мовою українського танцю розповідати про землю своїх батьків; хотіли силою танцю проникати вглиб, до праотчого коріння, і показувати, яке могутнє дерево українського родоводу виростає із того коріння; хотіли духом танцю згуртовувати підростаючі покоління – молоді пагінці, що складають крону того дерева і тягнуться до чистих висот. 

«Громовиця» – це на перших порах трохи більше десятка танцюристів, а сьогодні – дві потужні танцювальні групи: у дорослому складі колективу займаються 52 учасники, у молодіжному («Громовиця-2») – 32. Це загалом більше ніж півтисячі хлопців і дівчат, які упродовж сорока чотирьох років пройшли через цю чудову школу танцю, знаходячи себе у ньому і віддаючи себе йому. «Інакше не можна, тільки повна самовіддача, – у цьому переконана пані Роксана, яка з 1985-го року є керівником колективу. – Інакше глядач побачить і відчує фальш. Тому репетиції – це святе, тому кожен рух мусить бути відпрацьований до досконалості, кожна композиція повинна засвідчувати вкладену частинку душі». Зрештою, український танець – це і є душа, переповнена по вінця всіма можливими емоціями, співзвучними з емоціями рідної землі – радістю, смутком, стійкістю, міццю, нескореністю, вірою у силу Любові і Правди.

«Громовиця» – це кілька десятків танцювальних композицій, характерних для різних регіонів України, – Гуцульщини, Полісся, Поділля, Закарпаття. Це цілі балетні вистави – як, наприклад, гуцульське весілля, історія Роксолани чи ніч на Івана Купала. Це своєрідні кабаре-шоу, які вони робили десь упродовж п’ятнадцяти років, беручи за основу також доволі різноманітну тематику – від розважального українського гумору на кшталт українських вечорниць до такої теми, як теракт 11 вересня у Нью-Йорку, адже танцем також можна показати трагізм, біль і пам’ять. Це, звичайно, «Гопак», який безперервно присутній у репертуарі колективу, бо є одним зі скрижалів українського танцювального мистецтва. І хореографія майже у стилі модерн, адже попри глядачів старшого віку, які тяжіють до традиційного українського стилю, сучасна молодь, особливо народжена уже тут, в Америці, радо сприймає осучаснені народні танці.

«Громовиця» – це сотні виступів в Америці (найбільше, звісно, у Чикаго), в Канаді, в Німеччині, у Франції, в Італії, в Іспанії і двічі в Україні. Це велика честь відкривати у центрі Чикаго паради з нагоди Дня Подяки, як це було у гарні доковідні часи. Це намагання не втратити форму власне у період ковідного карантину, коли вони завдяки можливостям комп’ютерних технологій проводили репетиції… онлайн, адже були певні: прийде час живого спілкування із глядачем, що для митців означає дуже багато.

«Громовиця» – це отой маленький, майже знищений часом «Кобзар», що його у Мюнхені подарував пані Роксані поважного віку дідусь-українець: видно було, що йому важко ходити, але він доконче хотів піднятися на сцену, аби засвідчити свою вдячність і повагу до творчості колективу, аби дати зрозуміти, що дарує їм щось дуже-дуже цінне, бо вони і справді є отою кроною родовідного дерева, яке виросло з міцного українського коріння.

«Громовиця» – це неймовірні костюми, які починалися з ручної роботи, що за неї з великим бажанням бралася мама Сяні, пані Дана Дика, та її тета Павлінка, що мешкала на Прикарпатті. Знаєте, якими вони були цінними, коли шилися-ткалися під тихий гомін карпатських смерек?! Керівник колективу і тепер замовляє костюми в Україні, бо вважає, що, по-перше, виготовлені там, вони сповнюються енергетикою рідної землі, а по-друге, колектив дає можливість заробити кошти українському бізнесу, підтримуючи таким чином українського виробника.

Підтримка України – це також «Громовиця»: і від початку створення колективу, коли його основною місією була визначена пропаганда української культури, і тим паче сьогодні, коли велика біда прийшла на нашу рідну землю. Це стало єдиною причиною, що вони могли задіяти час своїх репетицій не на відпрацювання хореографії, а на виготовлення плакатів для участі в акціях протесту. «Ми мусимо мітингувати, кричати, співати, танцювати, привертаючи увагу світу до того, що є така неймовірна країна – Україна, що нині вона терпить велике лихо, що їй треба допомогти подолати лютого ворога», – говорить керівник колективу Роксана Дика-Пилипчак. Допомагає в цьому і власне колектив, чітко усвідомлюючи, що їхня творчість – це також зброя. Своїми виступами вони беруть участь у благодійних заходах, від початку повномасштабної війни зібрали на підтримку України понад 120 тисяч доларів фінансової та понад 40 тисяч фунтів гуманітарної і медичної допомоги. «Хоч переважна більшість наших учасників народжені уже тут, в Америці, або ж приїхали сюди в дуже ранньому віці, однак навіть на відстані через океан ми почуваємося з Україною і з українцями великою, міцною родиною», – каже пані Сяня.

Тому що і сама «Громовиця» – це також родина. У професійному сенсі цього слова. В духовному сенсі. І в прямому сенсі кровного родичання. Адже танець має велику силу поєднувати долі людей. Гадаєте, чому в Роксани подвійне прізвище – Дика-Пилипчак? Бо свого часу вони стали гарною сімейною парою з Іваном Пилипчаком, з яким разом і організовували «Громовицю». А за роки її існування в колективі народилося більше двох десятків подружніх пар. І, звичайно ж, не може не тішити той факт, що народжені у цих парах дітки також виявляють бажання займатися танцями. От вам ще один приклад родовідного коріння і молодої крони.

Зрештою, «Громовицю» можна назвати родинною справою власне їхньої сім’ї: пані Роксана – мистецький керівник колективу, дочка Дануся Василишин – найперша помічниця, працює над постановками окремих танців, особливо у стилі модерн, чоловік Іван, син Роман та зять Марко – просто незамінні у вирішенні технічних питань, у доборі музичного супроводу, в організації відеозаставок до виступів колективу. 

Ніяк не обминути увагою і постійних спонсорів, яким колектив безмежно вдячний за фінансову підтримку, – кредитівку «Самопоміч», фундацію «Спадщина» та Illinois Arts Council. Тому що вінцем спільної роботи усіх стає справжня феєрія танцю, яку бачить глядач на сцені.

І яку побачили ті, хто минулого тижня побував на великому концерті «Громовиці» у North Shore Center for the Performing Arts (Skokie). Концертна програма небезпідставно носила назву «КОРІННЯ», адже мовою танцю було продемонстровано єдність і взаємозв’язок поколінь, було наче перекинуто місточки з минулого у теперішнє і в майбутнє, аби кожен міг на цьому шляху скріпити свою душу силою, надією і вірою.

Глядачі не просто спостерігали за сценічним дійством. За кожним танцем вони ніби читали історію – зворушливу, натхненну, горду, казкову, романтичну, яка складає велику безцінну спадщину нашого народу. Бо, до прикладу, танець «Привіт», який відкривав програму і який живе у колективі впродовж багатьох років, наповнений запалом і гордістю за українську культуру, повертає нас до чистих джерел, до витоків, справді – до того коріння, з якого в поколіннях проростає і міцніє український рід. У композиції «Мотанки» танцюристам вдалося оживити традиційну народну ляльку, яка уже століттями виготовляється в Україні і часто позиціонується як родинний оберіг із захисними властивостями. «Ніч на Івана Купала» подарувала глядачам магію давніх купальських обрядів. Танцювальне дійство «Відьми і Вовкулаки» (персонажі безлічі українських казок та легенд) було сповнене магічними елементами українського фольклору. «Андріївський вечір» з його ворожіннями і розвагами молоді повернув, напевно, кожного до прекрасної пори юності, до романтичних почуттів, до багатства традицій нашого народу. А сюжетна композиція «Довбуш» засвідчила вшанування найвідомішого народного героя, легендарного ватажка опришків Олексу Довбуша. Того, хто любив рід свій український і землю свою українську. «Благословенну землю» – так її назвали у ще одній композиції митці, вшановуючи танцем багату історію України, нескорений дух українців, доповнюючи хореографію чудовими костюмами, характерними для різних регіонів України. 

Тільки з написаного можете собі уявити, яка при підготовці кожного номера концертної програми глибинна думка пульсувала, яка титанічна праця у кожну композицію вкладена! І треба було бачити, як віддавалися цій праці танцюристи – сповна, кожним рухом, кожним подихом. І можна собі уявити, як за кулісами тамувала подих їхня творча мама: чи зуміють «діти» передати її задуми? Зуміли. І це для неї важливо. І надзвичайно приємно, надзвичайно натхненно, коли після кількагодинного концерту вихованці не кажуть – «нам би відпочити», а кажуть: «Що далі? До чого починаємо від завтра готуватися?»

Звичайно ж, концерт-вистава (дозволю собі назвати його саме так) «КОРІННЯ» став справжнім мистецьким святом. Святом вишуканого танцю, яке дарувала «Громовиця». Святом проникливої пісні, яку дарував гурт «Тріода». І став високою нотою любові й християнських чеснот, адже частину коштів від продажу квитків передано благодійному фонду Revived Soldiers Ukraine для лікування захисників України та організації UWAA (Ukrainian Women’s Association of America) для підтримки дітей, що постраждали від війни в Україні.

…Переливами весняної грози гриміла на сцені танцювальна «Громовиця», а в глядацькій залі гриміли аплодисменти – для всіх разом і для кожного зокрема. І, звичайно ж, для неї – тендітної, мініатюрної, жвавої і енергійної керівниці колективу, талановитого хореографа Роксани Дикої-Пилипчак. Хореографа, яка працює… аптекарем. Але це абсолютно не заважає їй віддавати увесь час поза роботою улюбленому заняттю. Навпаки – робить багатшими будні, робить багатшим і світлішим світ довкола, робить багатшим життя. Це якраз і є той випадок, що коли ти долю свою присвячуєш танцеві, тоді танець стає твоєю долею…

Фото Максима Прокопіва.