Війна і економіка. Затяжні війни виграють економіки

Банальна назва статті, але далеко не банальне співвідношення цих понять. На перший погляд, вони видаються антагонізмами, саме це намагався зовсім недавно втирати українцям яничар Гетманцев – той, що у ВР від економіки податків і т. д., роблячи заяву, що під час війни всі біднішають, звичайно крім тих, хто на війні заробляють. Деструктив в тому, що такі заяви і дискусії навколо них не дають правдивих відповідей на питання, як нам перемагати ворогів. Вони забирають наш час і енергію, а на виході буде уже відома відповідь – дурний піп хрестив того Гетманцева, якщо взагалі хрестив. Зв’язок між війною і економікою куди більш складний, ніж це можна уявити собі на переший погляд.

Найперше, війни виникають саме тоді, коли є проблеми в економіці. Хибно компетентними твориться така собі ілюзія, що ці проблеми можна розв’язати за допомогою війни, водночас сховати кінці у воду провальної монетарної економічної політики, в яку виродилося споконвічне лихварство, коли грошова маса в рази перевищує вартість реально наявних товарів і послуг, і хочеш-не-хочеш виникає проблема із забезпеченням того, що ми зазвичай називаємо грошима. Пригадалися слова Маргарет Тетчер: «Держава не має своїх грошей, вона має гроші платників податків». Глибший зміст цієї фрази полягає в тому, що держава лише карбує, друкує, чи записує в комп’ютерній стрічці цифри, а грошима ці грошові знаки робить вартість праці громадян, вартість товарів і послуг, які вони створюють. Тому коли приходить війна, грошові знаки втрачають своє значення, грошима стають хліб, тушонка, горілка і патрони. Невже для того, щоб розуміти природу грошей і згубність лихварства та монетаризму потрібна війна? Але війна стала реальністю, отже в нас щось не так з освітою.

Так, кожен з нас може перерахувати багато інших вагомих факторів початку війни, але чи пам’ятаємо Панаса Мирного «Хіба ревуть воли як ясла повні»? Тобто, хіба можна одурити цілі народи, якщо вони живуть в достатку і мають змогу для саморозвитку і самоорганізації? З іншого боку, держава зі слабкою економікою, яка не дозволяє гідне життя своїм громадянам, водночас має багаті природні ресурси та сприятливі для ведення сільського господарства кліматичні умови, стає ласим шматком для будь-кого, хто є сильнішим економічно і мілітарно. Тобто підвалини сьогоднішньої війни в Україні закладалися всі роки її відносної суверенності. Відносної тому, що реальна суверенність може бути лише за умови такого економічного розвитку, що бере під увагу не лише сьогочасний добробут, але і добробут майбутніх поколінь. Такий підхід вимагає відповідно іншої парадигми – сукупності факторів духовності, культури, освіти, законодавства. Хоча такий підхід в Україні повсякчас декларувався, на ділі ж все відбувалося навпаки. Все це дає всі підстави стверджувати, що сьогоднішня війна в Україні є наслідком неправильної економічної політики, її викривлення соціальними і соціалістичними догмами, які власне спричиняють не ефективність економіки. Тому замало буде спіймати і покарати всю ту братію, яка 30 років грабувала державу і українців. Потрібно буде виправити всі косяки, які є природою проблем в Україні.

Для глибшого розуміння сказаного, хочу пригадати читачам, що економіка за своєю суттю є нічим іншим, як процесом обміну результатами праці між людьми. А точніше працею, бо результати праці можуть бути неправомірно привласнені паразитами, а праця завжди має приватний характер, тобто вона завжди належить конкретній особі, яка її здійснила, а відтак не може бути нічиєю. Соціальність, а особливо соціалізм, є ідеологічним підґрунтям для усуспільнення праці, стирання її природного приватного характеру. Але самі собою ці ідеології не змогли би прижитися й існувати, скільки би то не було довго. Вони змінюють під себе суспільно-економічні відносини, що дозволяє їм опанувати буття громадян, посісти певне положення, закріплене законодавчо. З цього і починається занепад економіки і суспільства в цілому. Саме така хвороба спіткала Україну, політичному керівництву якої забракло чи то розуміння, чи то волі позбутися соціалістичних і соціальних ілюзій. Ще й зараз, з великою кров’ю, ця наука засвоюється повільно, з відволіканням на мовні питання, на надлишкову українську толерантність, на зовнішнього ворога та сваволю внутрішніх гнид. Так, все це приносить величезну шкоду українцям і Україні, але детермінантою наших бід є викривлені і спотворені неприродністю ілюзій соціальності й соціалізму суспільно-економічні відносини. Це ніби хвороба суспільного організму на клітинному рівні, яку ми намагаємося вилікувати косметичними методами підстригання волосся і нігтів, а потім ще й дивуємося, що стан організму погіршується. 

Ідентифікувавши зло, наступним кроком, за законами логіки, має бути його викорінення. Це ж ні в кого не викликає сумнівів? Але на глобальному рівні виникають сумніви, що зло, яке має економічне підґрунтя, неможливо подолати через зміну суспільно-економічних відносин. Щоправда сумніви на сторінках цієї ж газети висловлювалися щодо міфічної можливості досягнення миру через економіку, точніше через економічні процеси і стимули. Як підстава для цих сумнівів, було взято необхідність раціонального мислення людей і політичного керівництва в різних куточках світу. Що ж, це дуже слушна думка, тільки в ній потрібно поміняти місцями причину і наслідок: раціональне мислення людей, а відтак і політичного керівництва держав, яке вони обирають, формується саме суспільно-економічними відносинами, що існують в кожній країні. Природність цих відносин і полягає в тому, що економіка вимагає від людей раціональності. Інакше економіка не може бути ефективною. А в неефективній економіці починають переважати нездорові емоції, які створюють ілюзію, що за допомогою війни можна розв’язати суспільно-економічні проблеми. Ми перебуваємо зараз в точці біфуркації – критичний стан системи, в нашому випадку суспільства, коли суспільство балансує на межі хаосу і переходу на якісно інший рівень свого розвитку. Це звичайно звучить не так феєрично як «чорний лебідь», але має той же зміст і чітко відображає стан як українського суспільства, так і глобальних процесів в цілому. Яким буде цей рівень в Україні залежить від нас, українців. Ніхто за нас, окрім нас самих, цю дилему з користю для нас не розв’яже. Більше того, не українці, які сьогодні правлять бал на всіх щаблях політичної влади (в окопах їх чомусь немає) робитимуть все, щоб українська Україна не відбулася. Їх влаштує навіть хаос, аби тільки не прихід до влади українців по духу і крові та трансформація України в державу для українців. Це означатиме кінець їхньому пануванню і паразитуванню. Сотню разів мав рацію Микола Міхновський – Україна для українців! Українці мають стати повноцінною титульною нацією в своїй державі. І шлях до цього починається саме зі змін в економіці, як в плані суспільних зв’язків, так і в плані матеріальному.

На локальному, українському аспекті економіки, хочу застановитися прецизійніше. Мій колега на шпальтах «Сурми» знаково вказав на те, що у цій війні переможе не чисельність армії, а якість і наявність зброї, висока кваліфікація бійців, ефективність військового управління. Я ж наголошую ще й на тому, що якісний стан війська починається з його духу. На знищення цього духу націлені сьогодні зусилля зовнішніх, а особливо внутрішніх ворогів. За різними паралельно діючими сценаріями, нас знеохочують боротися за свою суверенність. Але я вірю в мудрість і силу народу, до якого маю честь належати. Якщо би він не був таким, то його би ще тисячі років тому палицями з цих земель інші народи зігнали. Здатність українців до самоорганізації зумовлюється здатністю творити ефективну економіку. Прибрати потрібно штучні перешкоди для ефективної економічної діяльності, звіряючись з природністю суспільно-економічних процесів. Тут захований ключ до нашої перемоги. Тоді Україна зможе значною мірою сама забезпечувати себе всім необхідним не лише для перемоги у війні, але й для тримання на відстані свого споконвічного ворога. Затяжні війни виграють економіки! Бо армія без ефективної економіки не матиме ні якісної зброї, ні кваліфікованих високо вмотивованих бійців, ні ефективного управління. Це аксіома і щоразу, коли різного штибу дегенерати будуть розповідати вам, як нам хтось чогось не дав, це має бути їхнім квитком в небуття.

Можна підкріпити сказане в цій статті багатьма афоризмами не пересічних людей, для прикладу Бісмарка: «Перед тим, як посилати солдата на війну, він повинен мати, що захищати». З 14-го року українські воїни демонструють неймовірну силу духу, відвагу та винахідливість, хоча здебільшого їм потрібно паралельно захищатися за це і від держави, яку вони захищають. Це не каламбур, це реальність сьогодні в Україні, це наслідок того, про що я написав вище. Чи східним «Мистецтвом війни», яке приписують китайському полководцю Сунь Цзи: «Неможливо перемогти зовнішнього ворога поки внутрішній не переможений». Суть тут зводиться до одного: українці повинні організуватися в Українську Силу, в українську за кров’ю і духом, заради себе і своїх нащадків, заради тих, хто вже поклав своє здоров’я і життя до підніжжя перемоги. І вирішальне слово на сьогоднішньому етапі боротьби не за військовими, вони свою справу роблять добре. Вирішальне слово за тими людьми доброї волі, які хочуть, знають і можуть зробити політичну владу в Україні українською, поставити економіку на військові рейки, розкрутити її маховик, зробити справу оборони України справою життя кожного українця де б він не знаходився, засудити і покарати винних в зраді і злодійствах. Це висока планка, але воно того варта, щоб її подолати.