Рік війни й економіка. Яким він був?

Притримуюся думки, що затяжні війни виграють економіки. Так вчить історія. Зараз це уже очевидно: війна в Україні, що розпочалася в 2022 році, є саме такою, затяжною. На початку доби 24.02.22 я повернувся в Україну з півдня Західної Європи. На західному кордоні ще ніщо не віщувало, що через кілька годин розпочнеться друга фаза інвазії московії в Україну, страшна і кровопролитна. На ранок 24-го в мене була домовлена зустріч з моїм бізнес-партнером, який прилетів з Нідерландів. Ми зустрілися, але працювати над визначеними питаннями уже не було змісту. Нас обох поглинули думки про невизначеність, особливо мого партнера, я здебільшого адаптований до української невизначеності. Тому сконцентрувалися на питанні евакуації мого колеги. Оскільки повітряний простір над Україною уже був закритий, ми сіли в машину і я повіз його в Баліце — аеропорт поблизу Кракова. Кордон із Польщею уже штурмували сотні машин з київською реєстрацією. Їхали здебільшого заможні люди, багато працівників дипломатичних установ. Ми говорили про можливі сценарії війни, намагалися довідатися якісь новини про бої, про реакцію Західної Європи. Але ефір був пустим і це, мабуть, найбільше підсилювало відчуття тривоги. Ми тепло попрощалися в аеропорту, не говорячи вголос, але обидва розуміючи, що життя розділилося на «до» і «після». Весь зворотний шлях мене свердлила думка, як економічно слабкій і слабо суб’єктній  Україні перемогти цього величезного у всіх вимірах ворога. Я ще не знав про першу перемогу в Гостомелі і про те, що доля подарувала Україні генерала Залужного, але для мене було очевидним, що швидкою може бути лише наша поразка. Перемога України не може бути швидкою. Вона вимагатиме консолідації колосальних зусиль насамперед в економіці. На жаль, далі «єдиних новин» консолідація під диригування влади «слуг» так і не пішла. Польський прикордонник образно покрутив мені пальцем біля виска — пан  не в той бік їде. Я щось йому віджартувався, бо для себе давно вирішив докласти всіх зусиль, яких тільки зможу, для того, щоб реформувати суспільно-економічні відносини в Україні. Зараз дорікав собі, що вдалося зробити так мало і що війна застала нас такими економічно слабкими, і що цю економічну слабкість українським військовим доведеться компенсовувати ціною своєї крові. На українсько-польському кордоні в ніч з 24 на 25 лютого був цілковитий армагедон з несправедливістю, бійками і зароблянням правоохоронцями величезних сум за пропуск авто поза чергою. Прикро було констатувати, що заробляння на війні почалося разом із війною.

Що має відбуватися з економікою під час війни? Вона повинна розвиватися стрибкоподібними темпами. Всі бюрократичні і будь-які інші бар’єри, які цьому перешкоджають, повинні бути знесені. Це називається переходом економіки на військові рейки. Виробничі потужності переорієнтовуються на потреби армії. Гасло, яке панувало в СРСР під час Другої світової, є виправданим: «Все для фронту, все для перемоги!». Саме так було налаштоване українське суспільство, але, на жаль, не уряд, який має забезпечити армію всім необхідним. Він чомусь вирішив, що це може і повинно бути зроблено за рахунок інших держав. Безумовно, їхня підтримка нам була і є вкрай необхідна, але на моє глибоке переконання, яке базується на фактах, належних зусиль для переводу економіки України на військові рейки не зроблено досі. З цього я роблю висновок, що цей уряд не здатний вирішувати задачі, які диктує війна, або, може, навіть він їх саботує. Своє плече уряду підставили волонтери. Вони швидко розгорнули свою діяльність, яку дехто не згортав ще з 14 року, і в перші дні та місяці війни взяли на себе левову частку забезпечення армії всім необхідним, особливо загонів територіальної оборони всім, хіба що окрім зброї.  

Що дає підстави вважати роботу уряду незадовільною впродовж першого року війни? А до війни вона була задовільною? Яким був рівень готовності України до війни? Ааа.. простіше було оголосити, що війни не буде і не займатися підготовкою до неї. Знову ж таки, а що заважало, не готуючись до війни, робити економіку ефективною? Чому і цього не було зроблено?   Не потрібно ці запитання переводити в категорію риторичних. На них потрібно давати конкретні відповіді — інакше маховик української економіки не запустити. Сьогоднішній уряд, як і влада в цілому, виявилися нікчемними. І чим скоріше це буде визнано суспільством, тим менше українців поляже на фронті. Чиновники ховають свою нікчемність за словоблуддям і якимись, часто надуманими, процесуальними формальностями й не беруть на себе того навантаження, яке їм потрібно нести під час війни. Ні в чому собі не відмовляють в той час, коли пересічні українці жевріють за межею бідності. Не потрібно думати, що уряд чи влада має роздавати якісь блага. Ні! Вони повинні створити умови, щоб економіка розвивалася. Тоді і громадяни перестануть бути злиденними, і армія буде належним чином забезпечуватися. І що найважливіше: ефективність економіки є не лише індикатором професійності уряду, але і запобіжником від непотрапляння в нього нефахівців. Причинно-наслідкові зв’язки всюдисущі. Не війна сповільнила економічний розвиток України, хоча безумовно вона веде до величезних матеріальних втрат. Не реформованість економіки, її неефективність, чи навіть фальшивість, стала причиною сьогоднішньої війни. Тому незатяжний військовий конфлікт ще можна сподіватися пройти на наявних матеріально-технічних запасах, але коли війна входить в затяжну фазу без ефективної власної економіки, сподіваючись лише на зовнішню допомогу, отримати перемогу буде вкрай складно.

З певною періодичністю можна почути бравурні заяви високопосадовців з України про те, яких зусиль вони докладають для економічного росту і як стрімко цей ріст відбувається. Ось на безпековій конференції в Мюнхені прозвучала чергова маніпулятивна заява найвеличнішого брехуна про відсутність глибинної корупції в Україні. Ну так, дійсно глибинної немає, вся лежить на поверхні. Але нехай, можливо, в це хтось і повірить. Тільки коли на фронті немає з чого і чим стріляти і тому гинуть українці — важко повірити в протилежне. Я знайшов у відкритих джерелах статистичні дані, скільки суб’єктів підприємництва припинили своє існування впродовж 2022 року, але вирішив їх не поширювати на шпальтах «Сурми». По-перше, я не впевнений в їхній достовірності, не в плані сайту публікації чи арифметики, а в сенсі тієї ж таки «відсутності глибинної корупції», через яку, за даними тих же відкритих джерел, 67% українського бізнесу в 2020 році перебувало в тіні, тобто не були видимими і для статистики; по-друге ефективність економіки неправильно вимірювати кількістю суб’єктів підприємницької діяльності, суб’єктів може бути менше, а ефективності більше, чи навпаки; по-третє, хоча і декларується, що доброчинні і волонтерські організації є не прибутковими, все ж вони виконують певну функцію і в економічному полі. Тому показати правдиву картину скорочення економіки в Україні за час війни не бачиться можливим. Але в тому, що економіка під час війни продовжує згортатися прискореними темпами, сумніватися не потрібно. Я маю всі підстави про це впевнено заявляти, виходячи зі статистики як української, так і країн Європи, з якими Україна межує, про те, що Україну покинула четверта частина її громадян.  Цю втрату, нехай навіть тимчасову, теж потрібно компенсувати збільшенням ефективності економіки. Як це зробити? Найперше, «звільнити працю» як суспільно-економічну категорію і звільнити від не властивих їм функцій організаторів праці — підприємців.

В Україні останні роки все відбувається з протилежністю до навпаки. Законодавча зарегульованість підприємництва не зменшується, чиновництво всіма силами прагне поставити підприємництво в «стійло» й «осідлати» його. Для прикладу візьмемо хоча би заборону на виїзд за кордон чоловіків призовного віку. Чи будуть ці чоловіки будь-коли служити у війську, чи надаються вони для військової служби взагалі? Не відомо. Але те, що багато з них втратило через це свої доходи, а отже припинили сплачувати податки, а почали потребувати соціальної допомоги — це вже факт. Ця недовіра влади до своїх громадян є принизливою й обов’язково викликає недовіру громадян до влади. Кожен з нас «від руки» може запропонувати методи забезпечення повернення в Україну чоловіків призовного віку без перешкоджання свободі їхній підприємницькій діяльності. Але складається враження, що цією забороною переслідувалися дещо інші цілі — узалежнити бізнес від волі чиновника. Цей висновок підсилюється «централізацією» благодійного та волонтерського руху, який виник стихійно, під дією зовнішніх чинників, як реакція суспільства на військову агресію і неефективність влади. На ділі це означає, що волонтери і благодійники, які не прислуговують владі в будь-який спосіб, чи то матеріально, чи то підніманням рейтингів чиновників, сприймаються останніми як загроза їхньому безхмарному владарюванню. І тоді не потріб-но дивуватися тому, що ми спостерігаємо комерціалізацію волонтерського руху. 

Такий стан речей породжує недовіру між підприємництвом, владою, благодійним і волонтерським рухами, громадянами, урядами інших країн, які нам допомагають. У цьому ланцюгу дефектною ланкою стає якість влади через її неефективність, бо саме для цього вона існує, щоб узгоджувати і впорядковувати суспільно-економічні процеси, створювати відповідний клімат, щоб робити їх максимально ефективними. В атмосфері недовіри розвиток економіки, а отже перемога над зовнішнім ворогом, стають ще більше примарними. Як це виправити? З цим урядом, мабуть, ніяк. Потрібне політичне перезавантаження. Але у нас є Конституція і є війна, також є влада, охоча маніпулювати нормами Конституції і станом справ на фронті, щоб законсервувати себе. Ця задача має розв’язок, але до нього можна прийти, поступово розгрібаючи завали в розумінні політики, економіки, суспільствознавства, права. Швидкість розв’язку залежить від зусиль кожного з нас.