Він гідно вік свій одробив...

Кілька штрихів до портрета Остапа Федоришина, директора естрадного театру «Не журись!», Заслуженого діяча мистецтв України, депутата Львівської обласної ради п’ятого скликання

...Ранок 29 грудня кожного року нагадує мені, що маю іти на «зустріч» – вклонитися останкам товариша Остапа Федоришина на Янівському цвинтарі. 

Зрештою, думаю про нього не лише в день скорбної дати, а набагато частіше, особливо в моменти непрості, часом неоднозначні, коли потрібна щира порада, підтримка, допомога... Зринають у пам’яті також світлі часи нашої творчої співпраці...

Він відійшов у засвіти на 72-му році життя 29 грудня 2017–го.

Серце не витримало напруженого, навіть невгамовного ритму життя, в якому не було місця «почиванню на лаврах», а лише постійне переживання за українську долю і методичне бажання творити добро навколо себе, конкретним людям, усім, хто до нього звертався...

...Інсульт підкосив здоров’я не на жарт. Та найбільш болісний його удар перенісся на мову, дикцію – основну зброю артиста Федоришина, і це неабияк гнітило: він більше уже не вийде на сцену, якій віддав тридцять років життя, з якої наближав і утверджував Незалежність Української Держави!

Прихильники сатирично-гумористичного жанру знали Остапа Федоришина в оригінальному образі кумедної пані Стасі, якій парою на сцені завжди був не менш колоритний пан Дзюньо (актор Богдан Рибка, на жаль, нині також уже покійний). 

Яким був Остап Федоришин? Чоловік компанійський і симпатичний, небайдужий до людських доль і долі України, в міру амбітний і надзвичайно обдарований на мистецькій ниві, багатий інтелектуально, надзвичайно начитаний (щодня зі жмутком газет, а про розкішну домашню бібліотеку й говорити нічого), активний у суспільно-громадському житті, політиці… 

Перфектно знав рідну мову, любив слово, писав дотепні пародії, друкувався в газетах, журналах. З 1969 року – член Спілки журналістів України. 

«Гумор, сатира, гостре слово у мене – від матері, – зізнавався Остап Федоришин. – Вона блискавично реагувала на всілякого роду недоречності в житті і народжувала такі “перли”, що вони й донині в рідному Кніселі на Жидачівщині викликають гомеричний сміх». 

Але мати часто й страждала за них, накликала на себе гнів начальства… З гіркого маминого досвіду Остап Федоришин, який рано осиротів (втратив батька), добре усвідомив, що в актори йому подаватися, хай з неабиякими артистично-комічними задатками, нема чого: правди говорити не дозволять, а обслуговувати фальшиву радянську владу, з якою боровся батько, не личить. Тож, закінчивши Львівську школу-інтернат із золотою медаллю, напівсирота з Кнісела подався на мехмат Львівського університету ім. Івана Франка. Закінчив два курси, але тяга до творчості, рідного слова перемогла і таки перевівся на журналістику…

Працював у комсомолі під керівництвом Богдана Котика, товарознавцем Львівського облплодоовочторгу, заступником директора з комерції Комбінату громадського харчування у Брюховичах, заступником начальника інформаційно-диспетчерської служби Управління торгівлі Львівського міськвиконкому, викладав філософію у Лісотехнічному, був начальником відділу постачання і збуту Львівського дріжджового заводу...

Саме на дріжджзаводі працювала секретаркою директора статечна пані Стася, комічний образ якої Остап Федоришин згодом використовуватиме впродовж десятиліть у своїй творчій кар’єрі. У парі з Богданом Рибкою – паном Дзюньом.

Гумористичний дар увесь цей час випирав із нього, так би мовити, на рівні побутового підпілля. Львівська богема була в захопленні від його реприз, гуморесок, анекдотів, байок, пародій, від усного тонкого гумору… А ще Остап Федоришин майстерно «підробляв» голоси. І не лише пані Стасі. А й поета Бориса Олійника, генсека совдепії Брежнєва…

І коли навесні 1988 року у Львові своїм гострим сатирично публіцистичним мистецтвом вибухнув театр «Не журись!», на чолі якого став Остап Федоришин, це було сприйнято у Галицькому П’ємонті досить органічно. Федоришина вже знали не лише як підпільного комічного актора, а й такого, що з роками опанував фах економіста-менеджера, став підприємливим організатором. 

З 1988 року театр з гострополітичними, викривальними та історико- пізнавальними виставами об’їздив усю Україну, СНД, де компактно проживають українці, північний і південний американські та австралійський континенти, Східну і Західну Європу... І всюди акторів супроводжували аншлаги, бо їхнє мистецьке слово було новаторським, сміливим. Воно вперше за довгі роки тоталітаризму дихало Правдою, відкривало заборонені комуністами сторінки української історії – про січове стрілецтво, боротьбу УПА, дисидентський рух в імперії зла...

З тих пір минуло понад тридцять літ – дуже короткий термін для того, аби належно оцінити вклад театру у здобуття Незалежності, розбудову нашої держави та пропаганду України у світі. Віддамо цей кусник роботи історії.

Згодиться для неї й видана Остапом Федоришином книжка «Не журись!»: у рецензіях, відгуках, світлинах… (1988-2010)», де у передньому слові він, упорядник, розповідає про історію виникнення театру, а також «всесвітньо-відомої пари пана Дзюня і пані Стасі», про стосунки з тодішньою компартійною владою, про акторів театру, гастролі Україною і світом, репертуар…

Остап Федоришин залучав до участі в мистецьких дійствах відомих акторів з усієї України. Завдяки йому львів’яни мали змогу тримати руку на пульсі культурно-мистецького життя країни. Хтось влучно у ті часи підмітив, що Федоришин працює на Львівщині як повноцінне управління культури області. І, очевидно, з підкресленим «національним» відтінком...

Під егідою «Не журись!» виступали буквально всі найбільш відомі митці України: Марічка Бурмака, Олександр Пономарьов, Анатолій Паламаренко, Євген Дудар, Анатолій Мокренко, Микола Свидюк, Василь Зінкевич, Ніна Матвієнко, Валентина Степова, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Ніна Шестакова, Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк…

Виступали, звісно, й найкращі львівські таланти. Солісти, народні артисти України Роман Вітошинський, Степан Степан, Стефан П’ятничко, Андрій Алексик, Мар’ян Шуневич... Також Леся Боровець, Оксана Муха, Леся Бонковська, актори Петро Бенюк, Євген Федорченко, Тарас Бобеляк, поети Богдан Стельмах, Роман Кудлик, музиканти Петро Рачинський, Степан Нетреб’як, Микола Габрук, талановита молодь… Звісно, список з пам’яті далеко не повний.

Наголошу й на тому, що саме Остапові Федоришину належить гарна ідея – збирати на сцені мистецькі пари. Відома «Мелодія двох сердець» якраз виросла з «Концертів мистецьких пар» під егідою «Не журись!», що на них запрошував і подружжя Білоножків, і Гаврилюків, і Стригунів… 

Зрештою, ідей йому ніколи не бракувало. Завше намагався уникати банальщини. Ось хоча б такий випадок. У багатьох його концертах брав участь самодіяльний артист з прекрасним тенором Андрій Сидорук. Оголошувати його виступ звичним робом не хотілося, і Остап Федоришин придумав оригінальний образ «соліста зі знаменитого оперного театру в Мілані “Ла Скала”, вихідця з Галичини Адріано Сидоріні», який з однаковим успіхом тішив глядача, як аріями італійською, так українськими народними солоспівами. З цього приводу навіть розігрувалася дотепна сценка-мініатюра, де «італієць» демонстрував «аліганцьке», хай не без акценту, знання обох мов.

... Коли навесні 2002 року на Львівщині вкрай загострилася боротьба між національно-патріотичним блоком і есдеківським адмінресурсом, Остап Федоришин не міг зоставатися надалі лише митцем. Вирішив іти в депутати облради на своїй малій батьківщині – Жидачівщині. Об’їздив чи не всі села свого округу, агітував, переконував людей, дивлячись їм у вічі. І вірив, що правдиве слово має бути почуте. 

Згодом активно виступав на сесіях облради, працював в окрузі. Федоришин відслужив громаді чесно. Виборці про це знають і донині вдячні колишньому своєму посланцеві. 

Колись Остап Федоришин працював на виробництві, а в душі залишався актором. Згодом його серце було одержиме іншою дилемою – як ув’язати мистецтво з нагальною потребою активізації громадянської позиції людей. Він чудово розумів, що одне і друге доконче потрібне людям. Їхня вдячність, тепла усмішка, чи то із концертного залу, чи то на вулиці, додавали йому нової сили, енергії, наснаги творити добро. 

Казав якось: як зроблю щось корисне конкретній людині, тоді краще сплю... 

Окрему статтю можна було б написати про Федоришина-батька, який разом з дружиною Любою виховав двох прекрасних доньок – Зоряну й Оксану, про Федоришина-дідуся, який над усе любив онуків – Христуню й Остапчика, вони також виросли достойними і добрими нащадками. 

...Труди, діла, яскраві виступи Остапа Федоришина на політичній та естрадній сценах, переконаний, надовго збережуть пам’ять про нього – цілеспрямованого й невгамовного в небайдужих до страдницької, але, врешті-решт, світлої долі України серцях!

Так, він був, попри всі переживання і побоювання, оптимістом. В одній із останніх своїх аналітичних статей «Як навести лад в українській хаті», писав: «Попри всі труднощі і негаразди, – я все-таки вірю у європейське майбутнє України. Головне – повністю відійти від азійської московії і остаточно розірвати з нею як фінансово-економічні, господарські, так і дипломатичні відносини»...

Значною мірою слова Остапа Федоришина нині, коли рашистський варвар віроломно напав на Україну, наповнюються реальним змістом. І символами в цій ситуації є численні заміни – радянського герба на Тризуб на пам’ятникові «України-матері», назви вулиць, площ, скверів, міст... І ще один символ, який би не міг не помітити Остап Федоришин: «московська» ковбаса офіційно тепер уже іменується «бандерівською».

ОПЛЕСКИ В ІМЛІ…

Директором в театрі «Не журись!»,

Як часто він в душі своїй журився…

Незгода рве нас – наче жертву рись! 

Боровся з нею, гнівався й молився…

З бідової сім’ї півсирота, 

Сільський хлопчина, спраглий до освіти…

За висотою виростала висота,

Нові пунктири і значимі міти…

Він влучно з глупства глузував, з марнот…

Із галицької політичної сверблячки…

Кишів його репризами блокнот,

Де наші не вміщалися болячки.

Нам милували око снігурі

І срібні простирадла на планеті…

А він – нерідко хижі пазурі

Яскраво бачив у чумнім бенкеті.

Й тоді вмирав у ньому гуморист,

Між публіку вривалася сатира…

Де кожне слово, - як нагайки свист,

Де кожне слово – гостре, як сокира.

Він чесно й гідно вік свій одробив…

Неспокій вирував огнем в Остапі…

Він не один важенний камінь роздробив

На українськім страдницькім етапі!

А я лишився – на однім крилі…

О, як нелегко, – на однім летіти…

То оплески здригнуться десь в імлі…

То десь на сцені заридають квіти…