Про нашу мову і про нашу мудрість

Сьогодні в ліфті у мене була неприємна зустріч з молодими людьми, яких набилось в кабіну, просто як оселедців у бочку. Поворухнутись неможливо. І я стояла, притиснувшись до стінки. Усе б нічого, скільки там підніматися, якийсь п’ятий поверх… Тільки мені було не так тісно, як боляче слухати їхню мову. Цього не можна було почути і в страшному сні, а передати цього жахіття просто неможливо! Це були старші підлітки, можливо, ще школярі чи студенти училищ, я не знаю, але їхня мова була пересипана непристойною лексикою, матюками настільки, що слухати без сліз було неможливо. Чому без сліз? Та тому, що ані сумління, ані мудрості, ані вихованості у цих підлітків навіть не проглядалося. А їм же по 16-18 років! Мова інфантильна, ніби це діти років по 8-9, несуть таке, що просто не надивуєшся, невже так можуть поводитися люди? Невже у цих молодиків нема іншої теми для розмови, невже вони нічим більше не цікавляться? Та навіть діти, які виховуються в нормальній сім’ї, так розмовляти не можуть, бо їм би було соромно вимовляти такі слова, а ці хлопці були зациклені на своїх відчуттях, які проходили в цей час у їхніх шлунках та кишках, на тому, що відбувалося з їхнім кишковим трактом і на газах, які просилися назовні і їх треба було якось стримувати або і не треба?..

А матюків стільки, що живого слова і не прослуховувалось, бо йому там зовсім не залишилося місця. І це з моменту, як вони завалились у ліфт і до п’ятого поверху мені довелося слухати цю непристойну тираду… Я не могла проронити і слова, бо їх було семеро – здорових хлопців, а я одна, старша жінка, затиснута в куточок… Компанійка була досить весела і життєрадісна, тому я змушена була стояти тихо, самі розумієте чому. І от нарешті вони вийшли з гигиканням, сміхом, радісні і щасливі, і пішли веселою ходою в кафе, так само голосно викрикуючи свої матюки і непристойності… Я теж вийшла, та мені було дуже боляче від того, що я почула, з чим зіткнулася… А зіткнулася я з нашим сьогоденням, у якому вже, мабуть, немає місця порядності і честі, культурі і вихованості… І це насправді дуже страшно. Так, це страшно! Тому що це не поодинокі випадки такої поведінки дорослих хлопців, а це наше сьогодення. Так розмовляють багато дітей, дорослих, старших людей, так розмовляють не тільки хлопці, але й дівчата, жінки. Їхня мова наповнена матюками, брудом, нехлюйством. То в чому ж справа? Чому це сталося з нами у двадцять першому столітті, в роки розквіту науки і техніки, у розквіті гарного життя? Тому я все ж вирішила розказати про цей випадок людям, може, хтось прочитає і задумається над цією проблемою, яка набуває катастрофічного поширення вже сьогодні. А тоді ми разом, усією громадою подумаємо, як позбавитись від цього нашестя, не дати йому поширитись і вкоренитися в нашому суспільстві. Адже це не просто окремі випадки – це охоплює щодня все більші верстви населення і наростає, як сніговий вал. Тому, на мою думку, з цим треба боротися всім і всюди.

Люди є люди, кожен має свої емоції, перебуває в різних ситуаціях, колись людину охоплює радість, колись сум, іноді роздратування, зло, ненависть, і любов. І кожен стан викликає різні почуття, різні емоції. Українці колись теж вживали лайку, але не матюки, це були свої слова, які вживали щоб висловити своє незадоволення, осуд, свій крик душі. Та й вживали ці слова в особливі моменти, щоб висловити своє невдоволення, злість… А сьогодні вживають матюки замість будь-яких слів і незалежно, що на душі в людини: радість, щастя, осуд, злість чи любов! Їх вживають замість звичайних слів. Матюками заповнена мова повністю, там, мабуть, для нормального словникового слова і місця вже немає, а не те що для чарівних і вишуканих слів. Про такі чудові слова вже й не йдеться, бо словниковий запас у молодих людей сьогодні дуже мізерний, хіба що є десь ще дівчати і хлопці, закохані в свою мову калинову, мову кольорову… Але таких не так уже й багато. Але як почуєш мову цих світлих молодих людей, то на душі стає світанково, радісно і тепло. Та, на жаль, такі чомусь зустрічаються все рідше. А все частіше лунає мат, який передає лише злість, ненависть, негативну енергію і всім приносить біду. Звідки ж узялася ця пошесть? І як же треба ненавидіти свою матір, щоб вживати такі слова, в яких її проклинають і обливають брудом. А це для деяких і навіть багатьох людей стає нормою!

Згадую своє дитинство, юність і молодість. У мене батьки мали на той час початкову освіту, але я ніколи в житті від них не чула матірних слів, вони вміли говорити гарно і щиро, добирали завжди потрібні слова, це, мабуть, тому, що дуже багато читали (тато перечитував щодня після роботи всі газети, які виписували додому, а мама – художню літературу, особливо українських авторів), тому мова була насичена прислів’ями і мудрими словами, цікавими і влучними зворотами. Мої батьки завжди захоплювалися розумними людьми, старалися чомусь у них навчитися, брали приклад з освічених людей, прагнули до знань і до мудрості в житті та й нас до того привчали. І завжди нам говорили: «знання – це найлегша ноша!», а «те, що знаєш і те, що вмієш – за плечима не носити!» Я була зовсім малою і не зовсім розуміла ті прислів’я та все допитувалась, а мама і тато мені розтлумачували це дуже детально і зрозуміло. А ще мама завжди говорила, що «життя прожити, то не поле перейти». «Що посієш, те й пожнеш» і сотні інших прислів’їв, які для мене згодом ставали все зрозуміліші. А ще дуже добре запам’ятала таке: «довгим язиком тільки полумиски лизати!» і «яка головонька, така й розмовонька!». І не треба було довгих бесід проводити з дитиною, бо все і так ставало зрозумілим, бо ці прислів’я завжди були сказані своєчасно, в потрібний момент. І тому ставали відразу зрозумілими. І дитині ставало дуже соромно за свої вчинки, неправильну поведінку, погане і необдумане слово. Отак ми виховувались. І це було так майже в усіх сім’ях. Бо люди прагнули до знань, старалися не бути гіршими від людей, а бути мудрішими, кращими, розумнішими.

А між дітьми теж були своєрідні змагання, бо ми старалися багато читати, щоб мова наша ставала багатшою, колоритною, яскравою. Цьому нас вчили вдома і вчителі у школі завжди звертали увагу на нашу мову, щоб вона була колоритною, яскравою, живою, літературною. Підтримували наші прагнення до читання художньої літератури, заохочували, підбадьорювали. І щоразу, прочитавши якусь книжку, ми старалися використовувати з неї певні слова, вирази, звороти… Ми прагнули розвивати свою мову, збагачувати її, адже добре знали, що по мові судять про інтелект людини. А кожному хотілося мати високий інтелект! І ніхто в класі ніколи не вживав матюків, хоч вони вже поширилися після Другої світової війни між багатьма людьми. Ми їх чули і не раз поміж людьми, але щоразу стискалося серце від болю, душа не сприймала таких слів, було противно і гидко, бо такі слова дуже ранили, викликали почуття образи і сорому. Хотілося скоріше помитися, щоб змити з себе почутий бруд, бо ті слова наче прилипали і утворювали на твоєму тілі плями. А з тими хлопцями, які все ж наважилися хоч деколи говорити такі слова, ні одна дівчина не хотіла зустрічатися, а обходили всі їх десятою дорогою, бо соромно було таке чути і з такими хлопцями дружити. Тому матюки не поширювались так швидко у той час. Та й у сім’ях батьки не вживали таких слів, бо добре знали, що «слово – не горобець, вилетить – не піймаєш!» 

Тож соромно від людей буде, як твої діти такі слова понесуть у світ, то що про сім’ю люди скажуть? Адже ж кожен знав, що «який кущ, така й хворостина, які батьки, така й дитина!». Отож, жили сусіди кожен по собі, але і на людей зважали, бо нікому не хотілося бути гіршим від людей. Громадська думка була для всіх важливою і до неї прислухалися, як і треба в нормальному суспільстві. Адже в кожній громаді є певні норми поведінки, які мають значення для всіх і всі їх повинні дотримуватись і виконувати, щоб був порядок і дисципліна. І щоб кожна людина почувалася добре і затишно.

То що ж сталося з нами сьогодні, коли нікого вже не цікавить нічия думка, кожен може словами ображати почуття інших людей, не дивлячись на різницю у віці? То що ж з сталося у нашому суспільстві? Чому це зло так поширилося сьогодні, що воно, як вірус, вбиває все світле в людській душі? От і розберімося, що ж таке матюки і що вони несуть для людини, і чому не треба і не можна матюкатися. 

Кожне слово у світ несе свою вібрацію, енергетику і певним чином впливає на людей і на довкілля. Тому, мабуть, і діють оті заговори різного роду, що у них зібрані в потрібній послідовності влучні слова, які впливають на людей потрібним чином, і стають дієвими, помічними або рушійними. Просто людство багато чого добре не знало, а ще багато чого позабувало або й утратило назавжди. А в слові – сила! І слово несе такий заряд енергії, що на це треба звертати велику увагу, щоб зберегти силу, здоров’я, мудрість… От на такому примітивному прикладі все ж відчуємо силу слова. Коли ви спілкуєтесь удвох з другом, сидите в доброму гуморі, про щось говорите і раптом він вам скаже, що ви дурень… Ну, просто так скаже і все. Яка у вас буде реакція? Звичайно негативна і вся розмова піде не в тому напрямку, бо ви образитесь, правда? А от уявіть собі, що ви йдете містом і вам вслід пролунає якесь образливе слово, ви теж будете нервувати, у вас виникне негативна реакція, тому що те слово мало свою вібрацію, воно розбудило у вас в душі щось нехороше і ви втратили той спокій, який несли в своїй душі. А от навпаки, хтось вам сказав приємний комплімент, добре слово і вас раптом піднявся настрій, яскравіше стало світити сонечко, і вам стало дуже легко і приємно. От це і є сила слова, бо воно може і піднести людину, а може і вбити. Теж саме і матюки, у них така вібрація, яка здатна руйнувати, вони мають дуже великий негативний вплив на людей і насамперед на того, хто їх говорить, бо ці слова руйнують, розрушають людину. Недавно я прочитала в інтернеті, що «з погляду релігії, мат – це ритуальний акт закликання демонів. Водночас постраждати від такого ритуалу можуть не лише ті, хто лається, а й ті, хто перебуває у середовищі людей, які матюкаються. А особливо – діти, бо їхня психіка ще слабенька і вразлива. Погані слова оскверняють не тільки єство самої людини, а й її гени, які вона передає своїм нащадкам. У Біблії чітко сказано, що людина, яка лихословить, використовує дар мови для виявлення своєї внутрішньої нечистоти, оскільки виливає її назовні. Тому лихослів’я зараховують до одного з найтяжчих гріхів, бо воно оскверняє і душу, і тіло». 

Я повністю згодна з цим і переконана, що слова-матюки повинні бути викорінені з нашої мови повністю, адже нічого хорошого від їхнього вживання немає. А ще вони дуже засмічують нашу чарівну і таку неповторну українську мову, та й від вживання таких слів у мові страждає інтелект людини. Людина вже й не думає про те, як красиво висловити свої думки, як правильно побудувати речення, як доступно і гарно передати інформацію, вона говорить так, ніби ніколи й не жила між людьми, ніколи не вчилася у школі, вона вставляє ці слова після будь-якого слова, не задумуючись про те, що вона говорить, як говорить. А невже самій людині приносить задоволення така брутальна мова, невже не соромно говорити такі брудні і страшні слова? Чи то вже люди починають втрачати своє сумління, що їм однаково, що вони говорять, які слова несуть до людей, як на це реагують інші… Я дивлюсь на це явище зі своєї точки зору, бо все життя старалась розмовляти гарно, чітко, нести в словах доброту, любов, мудрість, правду і честь. Тому мене така мова з лихослів’ям не тільки неприємно вражає до глибини душі, але й дуже ображає. Бо чому я повинна слухати цей непотріб всюди, куди б не пішла? Чому така мова лине з дитячих вуст, з вуст молодих людей, які тільки починають своє життя? Чому ми, дорослі люди, дозволяємо їм нести цей непотріб у дивосвіт, чому в сім’ях розмовляють такими словами, чому батьки просто знищують своїх дітей матюками і при цьому навіть не задумуються, якими виростуть їхні діти? Це що, деградація сім’ї? Знищення нашого суспільства? 

Мені здається, що мине зовсім небагато часу, але якщо ми не візьмемося за розум і не почнемо оздоровлювати наше суспільство, то зовсім скоро зайдемо в глухий кут, з якого вибратись буде дуже важко, та й просто неможливо. Адже коли діти звикають до такої мови, то викорінити з їхніх голівок ці слова буде дуже важко. Тому сьогодні вже в цю хвилину ми всі повинні боротися з цим нашестям і якось дати раду тому, що діється сьогодні. А в час моєї юності було модним створювати певні гурти, клуби різних напрямків: «Клуб поезії», «Гурт мандрівників», «Клуб творчості», Гурт «Книгу в маси» та й яких тільки гуртів та клубів не було, в них збирались хлопці і дівчата з однаковими поглядами на ту чи іншу проблему і от там вирішували, як краще діяти, щоб зробити світ кращим. Наївні були, але все ж виношували певні ідеї і втілювали їх у життя. От, наприклад, ми поширювали художню літературу, розносили до людей нові книжки і продавали їх. Тоді це була модна така хвиля діяльності! І я пам’ятаю, скільки книжок ми продавали людям! Люди купували їх із задоволенням. Адже до магазину ще треба було дійти, а тут тобі до хати принесуть, розкажуть про книжку і переконають купити. А наступного разу вже тебе гостинно зустрічають на порозі і цікавляться новинками, бо ту першу вони вже прочитали всією сім’єю і подарували добрим людям, а от тепер чекають нову. Та й самі ми збагачувались, бо перш ніж нести книжку до людей, треба було прочитати, щоб розказати якісь цікаві деталі, щоб заінтригувати людину, а тому самі теж зростали духовно. То, може, й сьогодні пора створювати подібні гурти, клуби, щоб там гуртувалася молодь з мудрими переконаннями, новими поглядами на життя і світ та залучала до своїх лав нових і нових дівчат та хлопців, де б вони вдосконалювали себе в мові, в творчості, в спорті, в інших сферах діяльності, а не сидінні за пляшкою спиртного десь у барах та гаражах… Придумати можна багато різного і цікавого, але головне не пропустити такої можливості, тому вже зараз треба зацікавити, націлювати молодь на щось гарне, творче, де б вони могли себе виявити, показати з кращого боку. Це важка робота, але не тільки цікава, але й дуже важлива та потрібна. Звичайно, це моє бачення розв’язання цієї проблеми, але є люди, які бачать і знають це краще за мене на сьогоднішній день, тому б дуже хотілося, щоб всі люди включилися в цю роботу і тоді ми всі разом могли б зробити наше суспільство значно кращим, здоровішим, високо інтелектуальним, мудрішим. Адже це дуже важливо для майбутнього покоління наших дітей. Бо ж так хочеться, щоб наша Україна стала осередком культури і науки, мудрості і честі, правди та совісті. Дуже хочеться, щоб наше суспільство стало здоровим, світлим, щоб не було в нас ані корупції, ані брехні, ані зверхності, щоб люди були добрими, світлими, з чистим сумлінням і уважними. Щоб в суспільстві на першому місті була правда, честь і совість, доброта і любов, повага і людяність. А хіба вам того не хочеться?

Вірші про життя та людей

Всім мета потрібна

Щоб гарно жити – всім мета потрібна,

Стремління і бажання, щоб рости.

Щоб кликала мета, мов зірка срібна,

І не давала зі шляху зійти.

То ж ціль в житті потрібно завжди мати,

Тоді до неї всі ведуть шляхи.

А що і як робити – будеш знати,

Бо відійдуть у безвісти страхи.

І буде правильна тоді дорога,

Хоч, може, з крутизною, не пряма.

Й солодка буде ждати перемога,

Бо іншого шляху в житті нема.

То ж ціль, мета, як зірка серед ночі,

Тобі дорогу вкаже в темноті.

Хто ж без мети прожити якось схоче,

Тому не буде радісно в житті.

З’єднай три слова: хочу, можу, треба!

І йди до цілі – все тоді прийде.

І усміхнеться сонце й синє небо,

Тоді невдача просто відійде!

А буде успіх, буде перемога,

Мета загострить зір і поведе.

Хай буде правильна твоя дорога,

А перепон ніколи і ніде!

Для того ми й прийшли, мабуть, сюди

Я прожила, неначе вже й багато,

Та в світ закохана до забуття.

То ж кожен день для мене, наче свято,

Назустріч сонцю йду, немов дитя.

Все радує мене і окриляє:

І спів пташиний, що летить здаля,

А небо прямо в душу заглядає.

І квіти, що насіяла земля,

І ліс, що вдалині собі синіє,

А річка ніби срібло розлила.

Вночі у небі зірка даленіє,

Й дорога, що в життя мене вела…

Усе для мене казкою повите,

І найрідніше, й дороге усе.

І яблучко, що соками налите,

І вітерець, що вісточку несе.

Люблю цей світ, а як же не любити?

Прийшли на мить, підемо назавжди.

Красою треба серце напоїти,

Для того ми й прийшли, мабуть, сюди…

І я люблю усе навколо себе:

Волошки в житі, льону голубінь,

І небо зоряне, і синє небо,

Його бездонність, казку і глибінь…

І рідне поле, й жайворонка-пташку,

Зозулю й соловейка на зорі…

Червоний мак, білесеньку ромашку

Й горобчика, що у моїм дворі…

Люблю цей світ, закохана у нього,

Бо він – це казка щира наяву.

І з відданістю серденька палкого

Натхненно і захоплено живу.

Дозвольте серцю зацвісти

Життя в нас дуже швидкоплинне,

Той час кудись летить, летить.

І рік за роком вдалеч лине,

Не зупиняється й на мить.

Лиш був дитиною та грався,

А вже – дорога в інститут.

Ще лиш студентом там навчався,

А вже на пенсію маршрут.

І от уже життя спокійне,

Розмірене і без тривог.

Та не буває все постійне,

Життя – неписаний пролог.

А що там далі, хто те знає?

Скоріше, шлях у нікуди.

Живе людина і вмирає,

Більш не повернеться сюди.

Тому прожити треба світло,

Добро й любов у світ нести.

Щоб на землі душа розквітла…

Дозвольте серцю зацвісти!

Думки хороші треба всім плекати

Думки хороші треба всім плекати,

Бо думка – це початок наших справ.

Тож будемо в житті лиш те ми мати,

Які думки хто в голові тримав....

Хороші думи, то й чудові справи,

Тоді гармонія оточить нас.

А як думки недобрі і лукаві,

Тоді гармидер буде кожен раз.

Від чорних дум в душі зникає світло,

А замість сонця в душу ніч спішить.

А треба, щоб у ній усе розквітло,

Бо для людини – це найкраща мить!

Доведено – думки матеріальні!

І переконує людей у цьому час.

Усі на світі справи геніальні

Спочатку в голові рояться в нас.

Як сповнимо ми думи добротою,

Засяє щирість сонечком у них.

То й підемо дорогою ясною

І буде щастя й радість в нас усіх.

Живіть натхненно

Людина має все: здоров’я і життя,

І хліб, й до хліба, та тепло в оселі.

Та все розтринькує бездумно, без пуття.

Їй легко жити, дні усі веселі!

Вона своє здоров’я губить у вині,

Легені спалює у куриві щоденно.

І опиняється якогось дня на дні,

Де вже не так красиво і пісенно.

Та все не думає про власне майбуття,

Живе лиш днем, годиною, сьогодні.

І лиш тоді прийде до неї каяття,

Як втрапить ненароком до безодні

І виходу уже не знайде в темноті.

Тоді оцінить раптом те, що мала.

Здоров’я, радощі і цінності прості,

Які бездарно так колись втрачала.

І що робити їй? Куди цей шлях веде?

Є каяття, та вороття немає.

А треба думати, що час такий прийде,

Бо все початок і кінець свій має.

То ж завжди думайте, відкрийте суть 

життя,

На себе збоку часом подивіться.

Є в нас у кожного щасливе майбуття…

До мудрості душею прихиліться.

Радійте, тіштеся, як ранок зацвіте,

Милуйтеся чарівним первоцвітом.

Цінуйте те, що маєте, хоч і просте,

Щасливо хай душа летить над світом.

Радійте світові, в якому живете,

Спілкуйтеся з природою щоденно.

Однак, не забувайте правило просте:

Живіть красиво, світло і натхненно.

Жити – добро творити

Життя – не тільки радість, сміх і диво.

Воно складне, хоч як не подивись.

А як захочеш жити вік щасливо,

То без спочинку дій, трудися, вчись.

Закон життя. Не вдієш тут нічого.

Без праці щастя не прийде до нас.

Трудися, не надійся ні на кого.

Тоді й прилине зоряний твій час.

Бо все, що нажилось одним лиш махом –

Не довговічне, не стабільне, наче мить.

Бо як прийшло, так і піде все прахом,

Як сизий дим за вітром полетить.

Закон життя. І сперечатись марно,

Гординя править розумом тоді.

І як би не здавалось добре й гарно,

Та все одно при цьому буть біді.

То ж не надійся на легку удачу,

Її здобудь у чесній боротьбі.

Зміни свою натуроньку ледачу

І значно легше стане жить тобі.

Хто трудиться, у того успіх, слава.

Стабільність і достаток – в боротьбі.

Й не в тому суть, яка у нас держава,

А все: погане й добре – у тобі.