Українка за вибором серця, якій Шевченко подарував золотий браслет

Наш літературний канон має лиш кількох жінок, якщо йдеться про класичний період. Це Леся Українка, Ольга Кобилянська та Марко Вовчок. Остання була найпершою з них: на жіночім обрії української літератури середини ХІХ століття вдалось засяяти лише їй. 

Чоловіки захоплювалися нею, а жінки ненавиділи. Інтерв’ю вона не давала, хоч приводів для цього було безліч, а підстав і пліток навколо її приватного життя не бракувало. Проте вона нічого не коментувала, вважаючи, що біографію письменника варто писати лише посмертно. 

Справжнє ім’я її Марія Вілінська. Народилася 22 грудня 1833 року у збіднілій дворянській родині, що ідентифікувала себе з росіянами. Проте вона з княжого роду Радзивілів, а бабуся матері Марії була польсько-литовського походження, у батька було білоруське коріння. Українську мову Марія Вілінська вивчила уже дорослою. Хоча Іван Франко, наприклад, вважав, що «вона походила з української чи, може, з польсько-української сім’ї, про яку не знаємо нічого ближче. Правдоподібно, й знання української мови вона винесла з рідного дому». 

І якось так сталось, що одного сірого пообіддя прокинулась уже класиком української літератури. Тоді їй було всього 25. 

Її українська ідентичність з-посеред іншого теж була фактично протестним жестом, адже була Марія бунтаркою у всьому. Спершу ненавидить середовище, в якому виростає, та не хоче повторити долю матері, одруженої з чоловіком-пияком та гульвісою. Відтак утікає до тітки в Орел, де спочатку живе на правах бідної родички, не маючи навіть власної кімнати та особистого простору (привіт Вірджинії Вулф), та згодом одружується із засланим членом Кирило-Методіївського товариства Опанасом Марковичем. Цей крок був абсолютно природним для Марії: вона розуміла, що лише так зможе вирватись зі старосвітських оков занепадного псевдодворянства, яке вже стало їй осоружним, та взяти власну долю у власні руки. Та й пізніше вона зізналася Герцену, що тоді вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності». Маючи неабиякий хист до вивчення мов, під впливом Марковича повністю опановує українську. Починає писати. Є версія, що «Народні оповідання», завдяки яким Марко Вовчок і стала відомою, написав її чоловік Маркович. Хай там як, а правки найшанованішого тогочасного редактора Пантелеймона Куліша до тих оповідань Марія навідріз відмовилась приймати. Стала у позу, показала характер ще на початку творчої кар’єри. Чи не за це й сподобалась Кулішеві. Він навіть вирішив полишити дружину, подавшись за Марією у далекі Европи, а проте швидко повернувся, заставши її з Іваном Тургєнєвим, російським тодішнім найпопулярнішим романістом. Такою була вона до самої смерті: непередбачуваною, бунтівливою, самовпевненою, гордою. Про свій життєвий шлях та вірність собі письменниця сказала так: «Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом».

Багато чоловіків мріяли про Марка Вовчка. Наприклад, знаний ловелас Тарас Шевченко не міг не оцінити миловидність Марії. Він і неодноразово тепло про неї згадував. Маємо як свідчення навіть такі його слова: «Яке піднесено-прекрасне створіння ця жінка!», а також поетичні присвяти. Після повернення до Петербурга Шевченко зініціював серед українців-діаспорян північного міста грошовий збір, а на ті гроші купив золотий браслет та вислав своїй фаворитці. Реверансом Марко Вовчок написала повість «Інститутка» з присвятою метрові, де майстерно показала антилюдяність кріпосницької російської системи. Шевченко ж благоговійно називав її також донею і водночас пророком, якого він виблагав у господа-бога, іменував зоренькою святою та – промовисто – силою молодою, зокрема у вірші, датованому лютим-місяцем 1859 року:

Недавно я поза Уралом

Блукав і господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную… О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

Проте життєві дороги Шевченка й Вілінської лиш на якийсь час перетиналися, але не на постійно: він був для письменниці насамперед наставником та порадником, вони хіба лише листувалися.

А ось, скажімо, перша українка-академік та мати українського націоналізму й Лесі Українки благородна Ольга Косач (вона ж Олена Пчілка), не цураючись слів непротокольних, назвала Марію Вілінську «проклятою кацапкою, яка вкрала українську личину…». У інших випадках, природно, жінки часто не любили Марію, відчуваючи конкуренцію. Попри жаскі слова Олени Пчілки, можна стверджувати, що Марко Вовчок суттєво збагатила українську літературу, зокрема рядом нових прозових жанрів, наприклад соціально-феміністичною повістю («Інститутка»), соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Горпина», «Два сини»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), баладного оповідання («Чари», «Данило Гурч»), художнього нарису («Листи з Парижа») тощо. Письмо її попри чоловіче псевдо вирізняється особливою емоційною складовою. Письменник та громадський діяч Михайло Павлик у листі до винахідника Х-променів (рентгенівських) Івана Пулюя писав так про стиль письма Марка Вовчка: «Найголовніша хиба її – коли це взагалі хиба жінки! – страстність, але ця хиба нітрохи не заперечує її літературні заслуги». 

Заслуги її неабиякі: завдяки творчості Марка Вовчка постала пізніша генерація прозаїків українських. Вона, що прикметно й на то й час знаменито, заробляла на життя винятково літературною працею. Знала десяток мов, стала першою перекладачкою бестселерів Жуля Верна в російській імперії. Повість «Маруся» принесла Марку Вовчку всесвітню славу, адже була рекомендована Французькою академією до обов’язкового вивчення у французьких школах та витримала не один десяток перевидань у Франції ще за життя письменниці. 

Цікаво перечитувати твори Марка Вовчка, адже щоразу проступає крізь текст нам якась досі невловна риса авторського стилю або ж історична деталь. Ці тексти несуть також особливу енергетику, яка повністю накриває під час читання, переносячи у далекий тепер світ нашої непростої, часто трагічної, історії. А проте за текстовими особливостями завжди стоїть людина. Завжди вгадується душа людська, а жаска правда раптово вдаряє в голову. Сильні твори Марка Вовчка написані вистражданим, пережитим, побаченим, пізнаним. 

Завершилось життя Марії Вілінської не дуже весело: наприкінці кар’єри ув’язалась вона у черговий скандал, пов’язаний з плагіатом. Попросту найняла замість себе для перекладів, на які мала контракт, інших жінок, а ті її підставили, взявши уже готовий опублікований переклад. Марію навіть публічно судили судом з 19 письменників. Відтак вона переїхала у російську глибинку. Похована у Нальчику на Кабардино-Балкарії.