Борис Грінченко – письменник, патріот, автор словника

Він народився на Луганщині (тоді – на території Харківської губернії), а не стало його в Італії. Він як дворянин міг створити собі запаморочливу кар’єру – але обрав український шлях, коли це було небезпечно. Ще дитиною він робив власний альманах. Ми знаємо цю постать як автора віршів, казок, поем і оповідань, повістей, байок, балад, героя шкільної програми. Також як педагога. Він писав і драми. Навіть сонети. І обробляв відомі сюжети (від класичних до народних), і створював їх сам. А ще ми знаємо його як автора нашого словника. Дехто пригадає, що письменник творив і під псевдонімом «Василь Чайченко». А ще в нього були псевдоніми: Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Іван Перекотиполе, Гречаник… Ще він був етнографом, активним громадським діячем… Але мало хто знає, що він починав як швець. Уже потім став учителем. А ще працював… статистиком. Це – Борис Грінченко (1863–1910), чий ювілей – цього року.

Його муза була й романтичною, і сатиричною. А ще вражає надзвичайно багатий доробок цього діяча – якщо згадати, в яких умовах той творив.

Він навчився читати у п’ять років – і перечитав всю батьківську бібліотеку. Українську мову, попри заборони, обрав свідомо. І так само рано почав творити. Це пояснюють і генами, бо рідна бабуся (батькова мати) була двоюрідною сестрою Григорія Квітки-Основ’яненка, відомого нам сьогодні за творами «Конотопська відьма», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» та ін. Але хоча Грінченко теж багато писав про український народ і збирав фольклор, усе ж таки мав іншу музу. 

Як і на багатьох майбутніх українських класиків, на Грінченка світоглядно вплинув «Кобзар». Також підліток багато читав із сера Вальтера Скотта (популярного тоді романіста – а може, знав і його вірші), Байрона, Віктора Гюґо… – тобто романтиків. Виявляється, ще в юності він був ув’язнений за поширення вільних ідей, а далі не міг продовжити навчання. Він навчився ремесла – шевства. Дворянин, який шиє чоботи – бо більше нічого не залишалося. Проте він, як і змалечку, багато читав і завдяки цьому зумів скласти іспити – і стати народним учителем при Харківському університеті. І навіть завідувачем при школі! Ті численні оповідання про дітей, їхнє шкільне навчання, проблеми, болі та мрії, були взяті автором безпосередньо з його досвіду. Грінченка-педагога відзначали як такого, хто справді розумів дітей.

Але це ще не все, бо Грінченко відомий як учасник «Братства тарасівців». Рано захопившись Шевченківськими ідеями, він об’єднав навколо себе таких ентузіастів. Треба сказати, що й далі Грінченко створював українські об’єднання – які на той час були нелегальними. Узагалі нагляд влади за ним і його родиною був до смерті письменника.

Його гаслом можуть бути власні слова: «Віддав себе я праці без вагання, / Я йшов туди, де розум посилав».

Поліглот, самоук, ентузіаст, письменник активно спілкувався з іншими українськими класиками. Як би не було йому важко, але він з юності збирав книги. А ще про нього згадували як про самозречену людину. Бо, скажімо, тяжко хворіючи, він відмовився від зібраних заради нього коштів, пояснюючи, що ці гроші будуть потрібніші іншим. (В останній рік він виїхав лікуватися в Італію, як і Леся Українка та інші, проте, вочевидь, запізно). Прожив класик лише 47 років, проте вражає, скільки він створив.

Що сказати про цього автора? Гадаю, читачі пригадають Грінченкові поеми – наприклад, це «Лесь, преславний гайдамака», «Смерть отаманова»… Треба сказати, що Грінченко був і вправним поетом – не лише сюжетами (які в нього новаторські, особливо як на той час), а й формою. Скажімо, історична поема «Матильда Аґраманте» наслідує форму романсеро – бо ж дія відбувається на Кубі: «До кінця вже день доходив. / Золотими парусами / сонце пишнее убравшись, / вже схилялось над полями. // Гордим пальмам верховіття / на прощання золотило, /на барвистих крильцях ніжних/ у колібрі ще мигтіло». «Парус» тут означає «сонячний промінь».

Або… хто тільки не обробляв наших легенд і вірувань про купальські звичаї – у тому числі про пошук цвіту папороті. У Грінченка ці фольклорні оповідки набувають філософського значення – поема «З папороті квіт». Молодий наймит, випадково знайшовши купальської ночі цвіт папороті, набув мудрості та почав розуміти все – від голосів природи до того, де ховаються скарби. Проте коли він захотів зректися духовного заради матеріального, то загубив чарівну квітку, забув цю премудрість і в розпачі знову пішов до лісу шукати цвіт папороті. Більше люди не бачили цього героя й не розуміли, чого він хотів: «Не вернувся він ніколи, / Що з ним сталося – не знати, / І його забули люди, / Хоч жили його скарбами…»

Або «Перша жінка» з підзаголовком «Народна легенда». Вочевидь, автор обробив апокриф – нібито першу жінку Адамові Бог створив із квіток, і ця героїня пробудила високі, духовні пориви: «Той образ дівчини-квітчини, / Пів-янгола і пів-людини, / Ніколи нас не покидав…» Проте для звичайного життя найкраща супутниця – людина, і так постала Єва. «Людина-квітка» стала мрією, недосяжним ідеалом, але вона пробуджує в нас високе. Поет показав, як народилася творчість: «Повік несправджена надія / До нас на землю прихилить / Небесно-чистую блакить. / І тільки тихими піснями / Ми тужим-плачемо, сумні, / За тим, що мріє там над нами / У недосяжній далині».

Або обробка відомої народної казки «Два морози (З народного поля)». Але сюжет про те, кого краще морозити (і хто не дався!) переказаний білим віршем: «Ой гуляли в полі два морози, / Два морози, два рідненьких брати. / Брат старіший звався Ніс Червоний, / А молодший – Синій Ніс на ймення. / Ой гуляють в полі два морози, / Поле чисте в кригу зодягають. / І говорить менший так до брата: / – Ой, мій братику, Червоний Носе! / Як би нам з тобою тут погратись, / Поморозити людей і звіра?»

У нього є й афористичні вірші. Наприклад: «Болить душа твоя? Мовчи / І не кажи людям, / А щоб розважиться, – вночі / Поплач тихенько сам. // Хіба що серце є таке, / Що б’ється із твоїм, – / Йому про лихо те тяжке / Ти скажеш, а не їм. // Коли ж не зможе і воно / Розважити, – засни: / На світі щастя є одно – / То золотії сни...» Або – цикл «Зернятка»: «Щастя хочеш ти зазнати? / Щастя дурно не дається: / Тільки той його придбає, / Хто за його в бої б’ється». А одним з його маніфестів можна назвати вірш «У темряві»: «Ми вийшли на працю, – не сходило сонце, / І досі воно не зійшло, / І досі маленькеє наше віконце / Все темне, як перше було. // Хоч темрява чорна усіх покриває, – / Ми робим і віримо ми, / Що світ невечірній жаданий засяє / І нам серед ночі й пітьми. // Ще є у нас сила! Не впали нам руки, / Ми зможемо гордо знести / Неволю тяжкую і лютії муки / І шлях свій до краю пройти. // Хай темрява давить, недоля хай гніте! / Хоч, може, того ми й не вздрим, / Як згине те все, та уздрять наші діти / Ту волю, що виборем їм!» Або, у ранньому вірші «Не гордуй ти життям молодим…», де є слова: «Носиш сили в душі молодії, – / Не зрікайся завчасно надії».

Авжеж, є у Грінченка дотепні байки. Наприклад, «Кури та ластівка» з епіграфом: «Біга, як курка з яйцем». Звісно, кури не можуть літати – а ластівка літає. У творі Курка знесла яйце та, надзвичайно горда, пишається перед іншими курками. А якого ще взяти глядача? Вона вимагає від Ластівки, щоб ця пташка теж помилувалася: «“А ти сидиш? Оце!.. / Чом не летиш дивитись на яйце? / Ти глянь – яке!” – „Та годі сокотіти! – / Говорить Ластівка. – Чого ще там глядіти? / Хіба вже я не бачила яєць? / Сама несла й виводила я діти / І вам скажу я навпростець: / Ви галас любите чинити / Із кожного яйця свого / І дивом робите його, / Мов річ зробили превелику, / Яєць же на світі без ліку, / Бо яйця кожен птах собі несе, / І найдурніший зробить се”». Мораль: «Омельку, братіку! от як тебе почую, / Як кажеш про свої великії діла, – / Так і згадаю Курку навісную, / Що і вона своє яйце знесла...»

І, звичайно, оповідання. Одне з хрестоматійних – «Сам собі пан». Багато хто читав у школі про кмітливого українського селянина, який, заробивши грошей, поїхав першим класом до міста. У цьому творі цікаво й те, як подано події – очима геть не дурного чоловіка, який уперше опинився в місті, а ще показано культурні прагнення цього героя, який захотів піти до театру: «Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?

Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цураються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного... а що вже співають та танцюють!.. і так каже, що без сорому при людях і цілуються... А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце.

Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами – шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний... Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього скидається: „у залі дворянського собранія концерт”.

Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, – ну, то можна й слухати». «Здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами» – це, звісно, афіші. І хоча головний герой не зумів відстояти своїх прав (обставини вийшли сильнішими), проте він побачив інше життя. Тобто все одно досяг свого.

Як перекладач Борис Грінченко всіляко популяризував зарубіжну літературу. Він знав французьку, німецьку, італійську та інші мови. Ґете, Гайне, Шиллер та багато інших зазвучали по-нашому саме завдяки йому. Скажімо, Максим Рильський навчався читати українською за «Робінзоном Крузо» Даніеля Дефо у Грінченковому переказі з англійської!

Що сказати про «Словник української мови?» Він вийшов як «Словарь української мови», у чотирьох томах. Є українські інтелектуали, які бачили цей раритет. А потім «Словник» було перевидано – як репринт, у двох томах. Читати його дуже цікаво (недарма у вірші «Про мову» Максим Рильський рекомендував читати саме цей словник!) Він не просто перекладний, а й тлумачний. Автор отримав за нього академічну премію. А ще там такі приклади, що їх більше ніде не можна прочитати. Це й почуте з живих народних уст, і взяте з різних джерел – у тому числі фольклористичних… Сьогодні ця титанічна праця – класична й справжній скарб. До речі, над цим словником Борису Грінченку допомагала працювати його дружина Марія, яка писала під псевдонімами «Марія Загірня», «М. Чайченко» тощо. Треба сказати, що підготовка до словника тривала десятиліттями, бо ще вчителем Борис Грінченко постав як новатор, видавши українську абетку та книгу «Рідне слово». Також він готував українсько-італійський словник, але, на жаль, смерть завадила завершити.

В одній із попередніх публікацій я писала про українських перекладачок. З-поміж них була єдина дочка Грінченка – Анастасія Грінченко. Або Настя. (До речі, теж народилась у грудні, як і її батько, причому – на Різдво!) Батьки писали для неї дитячі книги – українською. А сама вона писала під псевдонімами Настя Горова, Наталка, Настя Сагайдачна, Н. Гаєнко та ін. Була й сама поетесою, а ще писала прозу, мала справжні таланти перекладачки, упорядниці, боролася за права жінок… На жаль, її шлях вийшов трагічним. Так, вона жила цікаво – зокрема, познайомилася з Іваном Франком, Михайлом Грушевським та іншою елітою. Була надзвичайно енергійною та творчою. Її переклад із Марка Твена про Гека Фінна й зараз гарно читається. (На жаль, перекладачка не встигла побачити його опублікованим). Узагалі можна виокремити покоління талановитих молодих українських перекладачів. Проте за політичну діяльність Настю заарештували, вона захворіла на туберкульоз – і вмерла. Їй було тільки двадцять три роки. Умер і її маленький син. Для Грінченків це було страшним горем. Проте завдяки ентузіастам нам залишилися тексти – і ми можемо читати українською про Гекльберрі Фінна. А ще Настя Грінченко перекладала з Анатоля Франса, Генріка Ібсена… причому брала незаяложені твори – й одночасно промовисті. Вона гідно продовжила справу своїх батьків. А її мати видавала серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко».

Неможливо висвітлити всі здобутки Бориса Грінченка і його родини в одній публікації. Проте сподіваємося, що ця статті викличе інтерес в авдиторії, яка побачить цього автора письменником, ученим, словникарем, педагогом і українським патріотом.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).