Стосунки між людьми

Стосунки між людьми – це одна з найактуальніших проблем у сьогоднішньому житті. Адже всі ми хочемо, щоб нас слухали з захопленням, не перебивали, погоджувалися з нашими думками, оскільки ми вважаємо себе найрозумнішими, мудрими і деколи найкращими, адже ми вже чогось у житті досягли, – тому будьте добрі, прислухайтеся до наших думок і слів… Так думають чимало людей, хоч вони іноді дуже далекі до істини, але амбіції беруть гору і вже людина по-іншому не може про себе думати, а щоб погодитись з чужою думкою, то це вже занадто! Хай до моєї прислухаються, адже – це Я! А це є ніщо інше, як ГОРДИНЯ, зазнайство, возвеличення; піднесення себе до небес, іноді зовсім не маючи на те підстав. А насправді всі люди мають здатність помилятися, а тому завжди повинні вчасно визнавати свою помилку чи поразку, бо інакше просто у цьому світі неможливо існувати. Адже скільки людей, стільки є думок і поглядів на одні і ті ж питання. І кожен хоче довести свою правду. Комусь видається, що його думка і оцінка ситуації найсправедливіша і найправильніша, а іншому видається, що саме його думка істинна. І якщо люди вміють розбиратися і стараються дійти до істини, то тоді все вирішується по-доброму, мирно і зрозуміло. Адже у спілкуванні і в мудрих доводах є істина, як каже народна мудрість, а тому треба розбиратися в усіх питаннях терпляче і мудро. 

Іноді такі суперечки заходять в глухий кут, бо одна сторона, хоч і зовсім не має рації, але не хоче зрозуміти правду, а всупереч здоровому глузду хоче залишитись при своїх поглядах, хоч і безпідставно. Тоді виникають конфлікти, непорозуміння, гострі суперечки і навіть злісна неприязнь. Тому треба вчитися уважно вислуховувати кожного опонента, не перебивати, а дати можливість довести свою думку до кінця і підтвердити її фактами, прикладами, достовірними історіями і випадками. Отже, перше, чому нам усім потрібно вчитися – це вмінню уважно слухати і не перебивати, а нотувати слова і думки, щоб потім ми могли довести свою правду, спираючись на те, що ми почули і занотували. Цьому вмінню ми повинні вчитися регулярно, постійно, адже воно не приходить за один раз. Цю майстерність ми повинні відшліфовувати постійно, протягом всього життя. Адже життя весь час змінюється, не стоїть на місці, а тому кожна людина повинна бути завжди на вершині подій та інформації, повинна відчувати час і тримати руку на пульсі нашого життя, адже сьогодні без цього не можна жити. Тому кожному з нас треба вчитися терпляче і уважно слухати, щоб добре зрозуміти, що хоче довести опонент, а тоді вже викладати свою думку. Але для того, щоб тебе слухали і почули, потрібно зрозуміло і гарно вести розмову, висловлювати свої думки правильними і мудрими словами, такою вишуканою мовою, щоб вона зачаровувала слухачів своєю послідовністю, виразністю і красою.

Іноді слід вживати літературні звороти, народні прислів’я, поговірки та жарт, який захоплює, покращує настрій, загострює увагу. А для того, щоб вести гарну розмову, володіти майстерно словом, то треба теж довго і наполегливо вчитися. Адже нічого не приходить до людини просто так. До всього треба докласти наполегливість і силу, вміння себе перебороти і довести всім, що ти здатний на краще. Отже, людині треба зрозуміти, що ще з юних літ і протягом всього життя, треба вдосконалювати свою майстерність у спілкуванні, збагачувати свою мову новими словами і виразами, а для цього треба дуже багато читати і переказувати прочитане, щоб уміти тримати думку, бути послідовним у своїй розповіді, вміти виділяти головне… Тож недаремно народ каже, що «Хто багато читає, той багато знає!», а кожна «Книжка вчить, як на світі жить». Тому скільки б ти вишів ти не закінчив, але коли вже перестав читати і розвиватися, не хочеш постійно вдосконалювати свою майстерність, то ти поступово падаєш все нижче і нижче. Це стосується кожної людини, адже всі ми біологічно схожі одне на одного. Тому свій мозок треба постійно насичувати новими знаннями, навичками, вміннями, не можна давати мозкові спочинку від бездіяльності, бо це вбиває його і людину робить відсталою. Тож поки людина займається своїм вдосконаленням, духовним ростом, доти вона і мудра, доти вона і вміє спілкуватися, сперечатися, слухати. І це стосується всіх без винятку людей. 

А що ми спостерігаємо сьогодні? Зовсім не те, що хотілося б. Бо одні хочуть щось сказати, а інші ще не дослухавши, тут же його перебивають і вносять свої недоречні «п’ять копійок», щоб висловити свою думку чи своє ставлення до того, що він говорить… І це постійно! Дивишся і соромно стає, що люди не тільки не вміють слухати, не тільки не зважають на мудрі думки та слова, а несуть у світ таку невідповідність слова і думки, що аж соромно стає. І те, що в руках дорогий айфон, ще не свідчить про культуру і мудрість людини, бо такі телефони тепер в усіх, навіть в однорічної дитини, що в колясці, а от мудрості в пересічних громадян чомусь стає все менше і менше.

Люди перестали спокійно спілкуватися, а все норовлять показати свою зверхність, нетерпимість, зарозумілість… І це дуже кидається в очі, особливо в людних місцях. Кожен хоче себе показати з якоїсь незрозумілої висоти, а от для чого і нащо, того і сам не знає. От просто, щоб вищим бути, чи то щоб розумнішим здаватися, як йдеться в народі: «Сказано ж: велика птиця – горобець!», бо «Що комар, то й сила!». А потім на цьому ґрунті виникають конфлікти, а серед молоді то ще й сутички, які переростають у серйозні бійки. А що до цього привело? Якесь необдумане чванливе слово, якась смутна репліка, що когось зачепила за живе і він не мав звички стримувати своєї реакції, відреагував негативно і все почалось. Про яке там спілкування може йтися? Воно в людей просто начисто відсутнє. Все починає вирішувати сила. А все тому, що нема культури поведінки, яку треба виховувати з дитячих років, яку треба прищеплювати сьогодні всім дітям і дорослим також у сім’ї, в школі і в суспільстві.

Тому я повертаюся до того, що псує стосунки між людьми і чого сьогодні так важко буває порозумітися і знайти спільну мову, вирішити полюбовно деякі навіть незначні питання, які іноді виїденого яйця не варті. А їх вирішувати стає все складніше і складніше, бо в людей відсутня ота внутрішня культура, яка не дає кричати на людей, підвищувати голос на старших, сказати нецензурне слово, чи випускати свою негативну чорну енергію на волю. Сьогодні люди не вміють або і не хочуть аналізувати події, які відбуваються, їм необхідно, що їхній був верх у вирішенні справи і зовсім неважливо, що вони помиляються, що їхня думка абсурдна, але для них треба, щоб було по-їхньому і все! Люди просто перестають думати, аналізувати, міркувати. Що стало цьому причиною? Та я думаю, що тут просто потрібна робота над собою, своєю культурою і ставленням до людей та навколишнього світу, в якому людина живе, потрібна робота над своїм ЕГО. А це для дорослої людини буває дуже важко, адже закоренілі звички повертають людину то тих манер і слів, що вона набула за своє життя; вона настільки переконана у тому, що завжди має рацію, що інша думка їй і на голову не приходить; вона не хоче змінювати свою поведінку тому, що своєю наглістю часто досягає бажаного; люди просто не хочуть собі псувати нерви і відходять…

А ця людина користується їхньою поступливістю і починає напирати на людей настільки, що вже навіть і не думає, що це погано для інших, тут головне, що їй так добре. Це стає її переконанням і характером. Тому ми сьогодні бачимо прояви такої негативної поведінки в багатьох дорослих людей і навіть у дітей. Одного разу мене вразила мала дитина, яка зайшла з мамою в тролейбус (а там було багато людей). Та дівчинка не стала спокійно, як інші люди, а почала розштовхувати людей руками, ліктями з криком: «Дайте я пройду!», «Постороніться, чого стоїте!» Люди відступали, а мама дівчинки лише сказала їй: «Не йди далеко, ми на наступній зупинці виходимо!» Але дитина продовжувала свій шлях, пробиваючи дорогу ліктями і руками, шарпаючи людей, а на наступній зупинці вона так само проривалася до виходу. От це і є той шлях, на якому закладаються звички: зневага до людей, зробити так, як хочеться, вилити свій негатив і будь що показати себе! А потім це переростає у звичку і людина стає некерованою. І як з нею можуть спілкуватися однокласники чи навіть дорослі? Така дитина здатна буде піти на будь-які вчинки, на все, що їй заманеться, вона ображатиме дітей, затіватиме бійки, та влаштовуватиме різні знущання над спокійними дітьми, бо вони її не зможуть спинити… А потім з такої дитини виростає жорстока, некерована і неадекватна людина. Про таких людей частенько розказують в новинах, бо вони то напали на когось і пограбували, то зґвалтували дитину чи жінку, або ж інакше скривдили… А все, як завжди, починається з виховання у дитинстві. Та й потім кожна людина може себе виправити і поставити на належну висоту, аби лише захотіла стати мудрою, розумною, доброю, терплячою. Все залежить від людини, адже кожен з нас може самовдосконалюватись, розумнішати, мудрішати. Все залежить тільки від нас.

Хто людині може сказати, що вона цього не зможе, якщо захоче? Та ніхто! Кожен зможе подолати себе, якщо захоче. Тут головне поставити перед собою мету і йти до цілі щодня, щохвилини. Треба просто вчитися керувати собою, своїми бажаннями, вчинками. І мета буде досягнута завжди! Тому всім людям треба зважати на свою поведінку і поводитись так, щоб з вами кожному було приємно і зручно не тільки спілкуватися, а й поруч жити. Бо навіть, якщо ви ГЕНІЙ, то все одно у вас є щось негативне, що може суперечити нормам суспільної поведінки, бо досконалих людей немає. У кожного є свої найкращі риси і десь глибоко є щось таке, чого не хочеться озвучувати… Але розумна людина завжди може себе зробити кращою і нести у цей світ доброту і тепло, любов і людяність, турботу і повагу. Тому ставаймо кращими, світлішими, добрішими і несімо у цей світ свою любов.

Щоб стосунки між людьми стали кращими, то ми самі повинні їх налагоджувати. Адже як приємно спілкуватися з мудрими і добрими людьми, вони наче освітлюють нам шлях своєю любов’ю, добротою, терплячістю, ласкою. Після такого спілкування хочеться летіти високо в небо, адже вони дали нам крила і силу для польоту, зробили нас світлими, легкими і добрішими. То чому ж і нам не стати такими ж добрими, люблячими і світлими, такими людяними і доброзичливими. Адже це так просто! Треба тільки навчитись слухати уважно людину і не перебивати її розмову; вміло і гарно вести бесіди з людьми, доносячи до них добре і світле, правдиве і чесне; багато читати, щоб більше знати і мати чарівну й вишукану мову; треба завжди виконувати обіцянку і дане людям слово, адже від цього залежить ваша честь і совість; мати високу культуру поведінки; ніколи нікому не грубити, а бути толерантним, добрим і чуйним до людей. Нести у цей світ доброту і світло, любов і ласку, щедрість і щирість – в цьому найвище покликання кожного з нас, незалежно від нації і від раси, від кольору шкіри і волосся, від країни, від віри в Бога, яку ми сповідуємо чи не сповідуємо, а є переконаними атеїстами, адже всі ми люди на цій святій і такій скривдженій війнами Землі. Ми всі – люди, і прийшли на цю Землю жити щасливо, то що нам заважає це робити? Подумаймо і зробімо висновки, поки у нас ще є час…

Якщо є доброта

Якщо в очах людини доброта, 

Ніхто не зітре ластиком її.

І є у цьому істина проста – 

У тій душі весна і солов’ї.

Там ласка і любов, а ще тепло, 

Турбота, людяність, найкраще все,

Що у віках в людській душі було

Й вона усе те до людей несе.

Та добрість у очах, немов зоря, 

Не дозволяє збитися з путі.

Пройдеш із нею сушу і моря, 

Й щасливим будеш у своїм житті!

В своєму серці добрість збережи

І випромінюй, шли у світ її!

Та з людяністю все життя дружи, 

Щоб в серці зазвучали солов’ї.

Комусь допомогти…

Комусь в житті хоч чимсь допомогти – 

Це легко й дуже просто може бути!

Тут головне байдужим не пройти, 

І проявити добрість не забути

Та милосердя, що від серця йде,

Чуттєвості краплинку і уваги.

Й біда від когось раптом відійде, 

Як ти колись не виявиш зневаги…

Байдужість і зневага – все це зло, 

Яке людині серце закриває.

Бо як би там в житті нам не було, 

А добрість нас угору піднімає!

І впевненості, сили додає, 

І нашу сутність завжди розкриває.

Хоч час важкий, але ж душа в нас є!

Тому душа світити сонцем має!

Жорстока дійсність 

Жорстока дійсність: смерть, біда і втрати, 

Розруха, горе, знищені міста…

Тут вороги взялись хазяйнувати, 

Для них війна – прогулянка проста.

Вони пройшли – нічого не лишили, 

Так налітає хижа саранча.

Все розікрали, злісно розгромили,

Лиш гори трупів їх похід вінча.

Жорстока дійсність, далі – гірше буде, 

Не дай їм, Бог, прорвати рубежі…

У нас біда, беззбройні гинуть люди, 

І воїни частенько на межі…

Робити треба все для перемоги, 

Кувати зброю, танки, літаки…

Бо в нас немає іншої дороги, 

А вороги, неначе хробаки, 

Вони повсюди: в небі, під землею

І на землі, й в середині в нас є.

Боротись час з навалою цією

Та захищати рідне і своє.

Жорстока дійсність, тож тримаймось, люди, 

Нам відступати геть нема куди.

А як відступимо – країни вже не буде, 

А замість нас прийде орда сюди…

Для щастя треба…

Хтось прагне визнання, багатства, слави

І пнеться до вершини, аж пищить…

У мене ж книжка є і чашка кави,

І щастя, що нічого не болить.

І я умиротворена, спокійна,

Бо знаю, що усе в житті мине.

А жадібність, пихатість, гра подвійна

Лише дивують і смішать мене.

Багатство, слава – дуже ненадійні,

А гріх гордині серце спопеля…

Лише любов і доброта постійні,

Вони прийшли з глибин віків, здаля.

Для щастя людям треба небагато,

Любов, здоров’я, щирість, доброта.

Тоді завжди у душах буде свято.

Це всім відома істина проста.

Їх хамство по життю тепер веде

Хамлять лиш ті, хто мудрості не має,

Людей прошарок, що уже на дні.

Бо хамство злістю душу роз’їдає,

У хамства свій жаргон, свої пісні.

Хамлять насправді від свого безсилля,

Це, зазвичай, всі служки і раби.

Тож посилають матюки в довкілля,

Не здатні мислити, живуть без боротьби.

Себе не вміють геть опанувати,

Несуть образу гостру на щиті…

Невпевнені, не можуть ради дати…

Вони ущербні у своїм житті.

Не відбулись, себе десь загубили,

Й не реалізувалися ніде.

Змінитися уже немає сили,

Їх хамство по життю тепер веде.

В них ненависть в душі переважає…

І не живуть там промені ясні.

Такий частенько хамством допікає,

Бо опинився вже на самім дні.

Хіба паскудам є до цього діло

Щось дуже сумно й боляче мені,

Бо сьогодення в нас на прірву схоже.

Це ж Україна наша у вогні,

А можновладці крадуть, хто як може!

У них сумління-совісті нема,

Для них найважливіше в світі - гроші.

Іде війна, а в їх серцях — пітьма…

І для злодіїв всі шляхи хороші.

Закрались так, що далі — просто дно!

Та брешуть в очі і стида немає!

Гуманітарку приховало це лайно,

Нужденних, погорільців обкрадає.

А кільки люду без хатин й двора,

А скільки діток в нас осиротіло….

То може схаменутися пора?

Хіба паскудам є до цього діло???

Ніколи не було й тепер нема,

Тож злодій патріотом не буває.

До їх сердець достукатись дарма,

Бо в їхніх грудях і сердець немає,

Там мають камінь, заздрість й люте зло,

І в совісті глибоку чорну вирву…

Там доброти ніколи й не було…

Й такі потвори тягнуть люд у прірву.

Яку скалічену ми маєм долю

Яку скалічену ми маєм долю,

Тож дійсність в Україні, ой, страшна…

Душа аж розривається од болю,

Кругом погроми, горе… В нас війна.

Притихли діти на краю руїни —

Недавно їхня школа тут була.

Цвіли тут мрії кожної хвилини,

Багато щастя, сонця і тепла…

А скільки тут пісень ясних звучало,

У школі дружба між дітьми росла.

Ніколи сміху в ній не бракувало,

Тож школа щастям й радістю жила.

Тепер стоять навколо в сумі діти.

Сьогодні й вчора — різні береги…

Стоять в сльозах… Нема чому радіти,

Лиш попіл і руїни навкруги…

А вороги гатять, руйнують далі,

Дітей вбивають, нищать геть усе…

За це в Росії їм дадуть медалі

І кожен це додому принесе…

Медаль за те що катував людину,

Що ґвалтував жінок й мале дитя…

За те, що розстріляв усю родину…

Але в душі не має каяття.

Це – росіяни, нелюди й катюги.

Збрехати, вкрасти – думка в них одна.

Орда рашистська, вбивці і злодюги…

Душа в них чорна, підла і страшна.

В окопах воїн днює і ночує

Ідуть свята зимові дивовижні…

І це колись була щаслива мить!

Бо ж всі міста і села білосніжні!

А зараз ця пора для всіх болить,

Бо йде війна й зима своє диктує,

То захурделить в нас, то буревій…

В окопах воїн днює і ночує,

Від холоду й морозу ледь живий.

Тож смерть над ним і день, і ніч чигає,

Й тримає під прицілом всіх бійців.

А він же рідну землю захищає,

Святий куточок прадідів-дідів…

А скільки їх поміж живих немає,

Загинули у тих страшних боях.

І свічечка чиясь знов догорає…

В людському серці не стихає страх…

А хлопці йшли у бій всі без вагання,

Ніхто по-іншому з них поступить не міг!

Тож пом’янім хвилиною мовчання

Усіх, хто в цій війні за нас поліг.