Важка робота
Сам по собі лише бур’ян росте,
Дітей виховувати треба й вчити.
І це питання дуже непросте,
Бо діям треба в цьому світі жити
І жити мудро, вибрати стежки,
Які ведуть до правди і до світла.
Добро творити і читать книжки,
Щоб їх душа, мов сонечко, розквітла.
До праці вчити треба їх завжди,
До наполегливості теж привчити.
Щоб потім з лінню не було біди,
Й могли вони чудово й творчо жити.
Й виховувати треба почуття
Відповідальності, добра, поваги.
Бо ж діти йдуть уже в своє життя
Й багато треба їм тепла й уваги.
Сам по собі лише бур’ян росте,
А дітям треба ласка і турбота,
Любов батьківська… Думайте про те.
Це для душі складна, важка робота.
От уже діти й у школі, хоч тепер у нас навчання і різне, але діти (хоч і не всі) тягнуться до школи, до дітей, до вчителів. Хотілося б, звичайно, щоб діти щодня ходили спокійно і весело до школи, але війна не дає людям жити. Десь зруйновані вщент школи, дитячі садочки і немає приміщення, де б можна було зібрати дітей, а деякі школи напівзруйновані, в аварійному стані, в інших — немає бомбосховища, бо хіба ж хтось думав, що воно буде колись потрібне в школі? А скільки діток уже ніколи не повернуться до своїх класів, бо їх немає, вони стали янголами і ніколи вже не буде їх поміж дітьми, лише у спогадах...
А жили ж ми так спокійно, щасливо і тихо, нікого не займали, всіх гостинно зустрічали, усміхалися, несли у світ добру енергетику і свої пісні та щире слово. Але війна зруйнувала наше життя, славну Україну, батьківський край, рідну хату… Яке мали право на нас нападати ці прокляті вороги? Чому вони прийшли на нашу землю? Чому? Тисячі «чому?» рояться в головах дорослих людей і малих дітей… На ці питання якось і відповісти важко, адже це не вкладається у розумній голові… Як можна вбивати людей просто так за те, що вони українці і живуть у вільній і незалежній країні? Як можна почати війну, коли за вікном двадцять перше століття і люди досягли таких вершин в житті? Як? Чому? За що? А вони і не думали над цими питаннями, а просто пішли вбивати, грабувати, ґвалтувати, брехати… Їм за це пообіцяли заплатити… Росіяни —це і є здавна такий вражий народ, така у них влада — імперська, яка паразитує на інших народах і всіх має за рабів, а самі себе піднесли в ранг величності над людьми і головна їхня риса — це гординя (не гордість, ні! (саме гординя, пихате возвеличення себе над усім світом). А тому вони позбавлені кращих людських рис, таких як співчуття, любов, доброта, ласка, людяність, допомога, турбота… До цього їх привело виховання з маленьких літ в сім’ї, в школі, в суспільстві… От тому нам усім слід велику увагу сьогодні звернути на виховання наших рідних дітей, щоб вони не виросли бездушними орками, як рашисти, а були справжніми, добрими, мудрими людьми.
А питань у вихованні постало дуже багато, тому що виховання у нас дало значний збій, і діти в більшості почали рости кволими, на здатними до боротьби, капризними, невмілими і агресивними. А все йде із сім’ї і продовжується в школі. Нумо з’ясовувати. Щоб дитина виросла доброю, треба до неї ставитись з любов’ю і добротою, треба її щоденно навчати вчиняти правильно, з добрим серцем; щоб вона виросла культурною, треба її навчати правилам поведінки і мудрості. Щоб дитина виросла працьовитою, треба привчати до праці щодня і систематично. Щоб вона виросла творчою, треба її залучати до творчих процесів. Щоб дитина виросла людяною, треба її вчити людяності! Із цього випливає, що ми мусимо ростити дитину роботящою, відповідальною, культурною, вмілою, доброю, творчою, грамотною, розумною, сміливою… А де візьмуться ці риси у дитини, коли ми змалечку не виробляємо у неї сили волі, не працюємо над виробленням у дитини характеру, волі, бажання боротися, перемагати, досягати? Нічого цього у неї не буде, коли ми сьогодні не працюємо над цим.
От що у нас стало пріоритетом? Все, що заманеться дитині — в одну мить і зараз, вже! Ніяких заперечень, бо воно хоче! Хоче пити — на! Захотіло цукерку — на! Хоче яблучко — на! І це незалежно від того, де перебуває дитина… Чи то транспорт, чи то театр, чи музей, чи то урок у школі…. То скажіть, хіба дитина не може потерпіти кілька хвилин, вона ж не вмре від того, що потерпить, але зате усвідомить, що є важливими ще і дисципліна, терпіння… От тут і починається вироблення сили волі. Але ж ні, тепер дитині дозволено робити все, що їй хочеться. От на уроці всі працюють, пишуть диктант, вчитель встановив певний ритм, щоб дітидумали, слухали і писали. А от одному враз захотілося пити і він відкручує пляшку з шумом, корок падає, дитина лазить по підлозі, щоб його знайти, потім п’є водичку, вода булькає, відволікає від роботи весь клас… І це що? Це дитина б вмерла, якби не зробила тих два ковтки води? А те, що робота в класі розбалансувалася, діти збились із ритму, хтось зробив помилку, яку міг би і не зробити, то нічого? От так ми дітей вчимо бути безвідповідальними, неуважними, самовпевненими, вчимо їх ставити себе над колективом. Так само тепер дозволяється дітям їсти на уроці, ходити по класу, словом все, що заманеться… От буває, що діти зосередились над розв’язком задачі, міркують, як краще вирішити питання, а тут хтось почав їсти яблуко і хруст від нього на цілий клас… Яка задача? Яка зосередженість? А якби дитина потерпіла до перерви, то з неї б корона впала? Мабуть, ні. Тому в школі треба дітей привчати до порядку, до дисципліни, до того, що можна, а що ні, бо існують певні правила суспільної поведін ки і правила шкільного життя. От з цього і починається відповідальність за власні дії і за вчинки.
Насамперед батьки зобов’язані пояснити своїм дітям, що можна робити, а чого — ні, щоб вони думали і вчились стримувати свої забаганки та емоції. Це не просто солова, це потрібно дітям у житті, щоб вони вчилися жити. Тому дітям треба ставити іноді стінку заборони словом — «НІ!». Це необхідно робити, щоб вони вчились думати і вчиняти правильно. Батькам потрібно тренувати мозок дитини, щоб він вмів вчасно спинитися і вмів думати, що не все те, що хочеться, можна отримати негайно, а треба навчитися чекати. От тоді будуть розвиватися гарні риси характеру — витримка, терпіння, відповідальність, повага до людей... А головне, ваша дитина буде рости дисциплінованою.
Колись, ще не так давно, діти разом гралися на подвір’ї, на вулиці, там у них виникали спільні ігри, спірні питання, які треба було вирішити самим, вони самі придумували правила гри, вчились доводити свою думку, відстоювати свою правоту, там діти жваво спілкувалися між собою, вчилися сперечатися і домовлятися. Це дуже розвивало всіх дітей, бо вони там пізнавали себе, змагалися, були в соціумі, а сьогодні все більше вони занурені у свої телефони, а спілкуються між собою мало. Та й з батьками у них спілкування обмежене кількома фразами за день, а щоб діти батькам не заважали, то існують сьогодні телефони, які вміють розважити дітей. Тому і мова надзвичайно бідна у дітей, їм для спілкування вистачає кілька десятків слів, а з тими 260 000 слів, що є в українській мові, вони може і не познайомляться вже ніколи, якщо і далі буде таке навчання і спілкування… А загалом то у нашій мові є близько мільйона наших українських слів (за підрахунком вчених). Тільки діти стають байдужими і до слів, і до краси української мови, і до прагнення розмовляти красиво і вишукано. Вони чують, як розмовляють між собою дорослі, як говорять в сім’ї і самі відразу вловлюють ті слова, якими спілкуються дорослі, й оперують досконало вже в дошкільному віці. Така реальність — і це дуже страшно, бо зникає та культура спілкування, яка була в пошані ще менше як пів століття, ті чудові вітання, коли чоловіки знімали капелюха перед жінкою, коли говорили гарні компліменти, схиляли голову в шанобі перед старшими людьми і віталися, бажаючи здоров’я і добра… Багато чого хорошого вже втрачено, на жаль… Тому нам треба відновити все найкраще і впроваджувати в життя нові форми красивого і мудрого, щоб наше суспільство ставало кращим, а не скочувалось у прірву матюків і пітьми. Ми ж не орки! Ми — українці, нація з давніми і хорошими традиціями, глибокими знаннями, гарною культурою і чарівною мовою. А тому вчімо наших дітей найкращому, що у нас є.
Сьогодні ми створили для наших дітей такі умови життя, що вони перебувають постійно у стані веселощів, їх хтось обов’язково розважає, грається з ними, викликає у них ейфорію, сміх, радість, їм весь час хочеться перебувати у стані радості, у стані веселощів, адже не треба ні про що думати, не треба напружувати свій мозок, не треба нічого самому робити… А самі вони навіть не вміють гратися в колективні ігри, як гралися ми (старше покоління). Вони не знають жодної дитячої гри, а іноді навіть не розуміють, як це гратися без дорослих? От спробуйте, скажіть, щоб діти погралися в якусь гру разом… Вони не знають як це організувати. І нащо це їм? А кожна колективна дитяча гра — це дотримання певних правил, це дисциплінованість і вміння себе налаштувати на якусь дію, це радість і щастя від того, що ти переміг і постійне бажання перемагати! А вони цього не вміють… А це вже біда… Діти виростуть безвольними, які самі потім не будуть ні на що здатні. А життя — це не веселощі і не постійні розваги, життя круте і важке. Якими підуть в те життя діти? Сьогодні вони своїми капризами домагаються від батьків і від інших дорослих, щоб їх розважали, щоб для них створювали веселощі, а самі вони нічому не хочуть вчитися, та й уявлення про життя у них зовсім не таке, як потрібно, щоб вижити у цьому світі… Тому треба для дітей встановлювати певні межі, за які вони не повинні переступати, щоб вони знали, що всі і все в житті підпорядковується порядку і порушувати його ніхто не сміє. Дітей треба розумно обмежувати у їхніх забаганках, пояснювати, чому і для чого це треба. А життя ой, яке складне. І війна довела це багатьом, хоч звідусіль ще іде допомога… А діти ростуть. І якщо ми не змінимо свого ставлення до виховання дітей в сім’ї і в школі, то через кілька десятиліть, а то й раніше ми виростимо трутнів, телепнів, які ні на що розумне і добре не будуть здатні. Тому відступайте поступово від технологій, модних телефонів-няньок, а беріться за виховання власних дітей, привчайте їх до різної домашньої роботи, ставте перед ними щоразу нові завдання,домагайтеся їхнього виконання, вчіть дітей різній майстерності, що вмієте самі та іншому, що їм подобається; привчайте до дисципліни і до порядку; наполегливо привчайте до гарної мови і чарівних слів; розвивайте вміння мріяти і твердо йти до своєї мети; виховуйте і любіть своїх дітей, вкладайте у них душу, щоб виросли вони достойними і мудрими людьми, творчими і розумними, світлими і добрими, щоб їхні душі світилися сонечком. Самі по собі діти не можуть рости, бо це людські особистості і жити вони можуть тільки в людському суспільстві. Сам по собі росте тільки бур’ян, а дитину треба виховувати.
Автор: Надія Григорівна Красоткіна — письменниця, знавець та практик із питань освіти та народної педагогіки.