Три сестри – одна історія: їхні брати віддали своє життя за Україну

…Над цими могилами майорять синьо-жовті знамена, засвідчуючи: тут поховані герої, захисники української землі, життя яких забрала війна. Їх тисячі. Десятки тисяч. У найбільших містах. У найменших селах. І навіть за кордоном. Вони – вічний біль для родин, яким ніхто, ніколи і нічим не замінить втрату найрідніших людей. А смерть з благословення русского міра і далі жнивує. І далі відлітають до небесного війська душі тих, хто міг ще жити і жити, та не судилося.

Серед них – три українські воїни, про яких хочемо сьогодні розповісти. Три красені. Три відчайдушні сміливці, які долю собі вибрали самі. Які добре розуміли, на що йдуть. Які, рушаючи на війну, знали, що це може бути дорога в один кінець. І все ж пішли. 

При житті вони навіть не були знайомі. Тепер же їх єднає пам’ять – світла пам’ять і родин, і просто всіх тих, кому в душі болить Україна, хто усвідомлює, якою дорогою ціною дається нам боротьба за мирне життя.

 Якраз про це і йшлося на зустрічі, що відбулася минулого тижня в аудиторії церкви святих Володимира та Ольги. На вечорі пам’яті трьох загиблих українських захисників. Так склалося, що тут, у Чикаго, зараз живуть і працюють їхні сестри. Співпало навіть те, що родом вони з Івано-Франківщини. Свою зустріч, на яку запрошували усіх охочих і небайдужих (на жаль, таких виявилося не надто багато) її організатори назвали «Три сестри – одна історія». Хоч насправді історії там також три. Один – спільний, однаковий – тільки їхній фінал: війна забрала у сестер їхніх братів. І вони про це розповідали.

***

Галина Рудницька розповідала про свого двоюрідного брата Дмитра Коцюбайла, відомого під позивним «Да Вінчі».

Молодий юнак, родом із Галицького району, він міг увійти в історію як талановитий художник – звідси і позивний. Однак увійшов легендарним командиром батальйону «Вовки Да Вінчі». 

До боротьби за Україну Дмитро долучився добровольцем у 18-ть років, коли ще у 2014-му поїхав із друзями до Києва на Майдан. Навіть не повідомив про свій намір батькам – зателефонував їм уже зі столиці. Тоді ж, у 14-му, його було важко поранено, але він не дочекався завершення курсу реабілітації і повернувся на війну. У складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» воював у найгарячіших точках на сході України. У віці 21-го року Дмитра призначили командиром штурмової роти. Молодшому лейтенантові Дмитрові Коцюбайлові підчинялися сотні людей, серед яких і кілька майорів та капітанів. Без військової освіти він керував набагато якісніше, ніж деякі дипломовані фахівці. Про нього знали і його боялися російські агресори. Його називали «людина-символ», «людина-хоробрість», «людина війни». Він казав: «Я воюю за свою країну, бо хочу, щоб ця країна була». Без пафосу, ніби серцем промовляв: напевно, по максимуму передалися йому гени діда – воїна УПА. Дмитро став першим добровольцем, який прижиттєво отримав із рук Президента найвищу державну нагороду – звання Героя України. 

Загинув Да Вінчі 7 березня 2023 року в бою під Бахмутом. Біля нього розірвалася мінометна міна, один із уламків влучив у шию. Він ще встиг сказати: «Я – трьохсотий…» Було Дмитрові 27. Перед злою волею нелюдів виявилися безсилими і його жага боротися з ворогом, і його любов до життя, до України, і любов до нього – від родини, від коханої дівчини, яка воювала поруч, у медичній службі, від побратимів… 

– Я пам’ятаю той телефонний дзвінок, коли мені повідомили про смерть брата, – розповідала Галина, ледве стримуючи емоції. – Що відчувала? Заціпеніння. Хоч наступної миті хотілося плакати, кричати, кудись бігти, щось робити, аби перемотати плівку новин назад і почути, що це неправда… Бо пішла із життя особлива людина. Особлива у ненависті до ворогів і у ставленні до побратимів. Коли треба було іти вперед, він робив це першим, аби переконатися, що ризик мінімальний, а тоді давав знак усім іншим. Коли треба було сховатися в укритті, то заходив туди останнім, пересвідчившись, що всі інші вже у безпеці. У цьому був увесь він. Бачите його погляд із портрета? Більшої щирості, ніж в отих очах, годі і шукати…

В останню земну дорогу загиблого воїна проводжали тисячі людей. З ним прощалися високі армійські посадовці з Міноборони, Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, Президент України Володимир Зеленський. Поховали Дмитра Коцюбайла у столиці України на території урочища Аскольдова могила. 

***

Збирає сьогодні в кулак усі свої сили і всі емоції, аби виконати особливе прохання рідного брата – воїна із позивним «Чикаго» – і Зоряна Яворська. При зустрічі в грудні минулого року, коли вони з мамою возили в Україну гуманітарку для війська, він сказав: «Пообіцяй, що ти і надалі будеш допомагати моїм побратимам, якщо зі мною щось станеться». Сталося… 

На тій війні він узагалі міг не бути. Тому що зі своїх 43 років останніх 26 прожив у Америці. Закінчив тут школу, служив в американській армії, вивчився на програміста, мав дім, роботу, сім’ю, безмежно тішився донечкою-перлинкою… До України за цей час їздив тільки двічі, зустрічаючись там з родиною по маминій лінії в Богородчанському районі і по татовій лінії – у Коломиї. І хоч виїхав з України ще шістнадцятирічним, однак рідна земля, на якій народився, жила в його серці завжди. І боліла в його серці з тих днів, коли у столиці вирував майдан із загиблою небесною сотнею, коли на Сході розпочалася АТО. Ще тоді хотів їхати туди. Родина стримала. Поїхав наступного дня після початку повномасштабної війни. Скористався з моменту, що всі його рідні були на відпочинку, а він замість того, щоби взяти квиток до Маямі і приєднатися до них, полетів у… Київ. Знайшов військкомат: «Хочу воювати». Пропонували іноземний легіон. «Ні, тільки поруч з українцями». Потрапив до «Правого сектора». Там, коли дізналися звідки він, одразу і позивний дали – «Чикаго». Був у дечому наївний, у деяких питаннях мало не смішний, особливо, коли дивувався, як у час війни можна щось красти від призначеного для армії. Але був справедливий і готовий віддати друзям останню, як мовиться, сорочку. Був надійний і вмів підтримати інших у хвилини розпачу чи розчарувань. Був спокійний і впевнений, навіть командир казав, що навчається від нього цих якостей. Був відчайдушний – щомиті рвався у бій… Ранимий був тільки в одному – у згадці про донечку, яку залишив у Чикаго. При можливості розмовляв з нею по телефону годинами.

Загинув, рятуючи побратимів. Двох відтягнув на безпечні позиції, повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Його смерть була миттєвою. Біля Кремінної. На Луганщині.

Із загиблим героєм прощалися у Богородчанах, у рідному маминому Космачі, а потім Зоряна, яка після трагічної звістки полетіла до України, рушила із братом в його останню дорогу до Америки. Поховали Михайла Яворського у Чикаго, де зараз проживає уся його найближча рідня. 

– Нам і досі важко змиритися з думкою, що це сталося. Пригадую, Михайло розповідав, як біля його ніг упала граната і не розірвалася. Як від іншої ворожої гранати кілька хлопців мали поранення, а він – ані подряпини. Я казала: «Тебе наші молитви захистили… І будуть захищати..», – голос Зоряни тремтить. Та вона продовжує: «Я завжди буду вдячна Богу за ту нашу останню зустріч в Україні. Це була неймовірна можливість наговоритися, надивитися в очі одне одному, слухати рідний голос, відчувати рідні обійми… Все це і тепер зі мною. Тільки брата більше нема…»

***

Немає більше брата і в Анастасії Сенів. Немає отого білявого хлопчика, який на дитячих фото стоїть з великим оберемком підсніжників і щиро усміхається – чи то до весняного сонечка, чи до того, хто його фотографує, чи то уявляє мамину радість, коли даруватиме їй ці квіти… Такий він був упродовж 25-ти літ, відміряних йому долею, – мусив знати, що тим, хто біля нього, добре, і робив усе, щоб їм було добре. 

– Якби мені сказали охарактеризувати Андрія одним словом, то цим словом була би «совість», – говорить Анастасія. – А потім я додала би «відповідальність», «відчайдушність», «рішучість». Він ніби мчав через життя, розсікаючи вітри і простір. Якщо треба щось зробити, то нехай із нервами, нехай зі злістю, нехай наперекір обставинам, але він це зробить. Мабуть, тому побратими і дадуть йому на війні позивний «Бізон».

А до війни була армія, служба за контрактом, участь у 2021 році в АТО. 

– Новий 2022 рік ми зустрічали разом, я якраз приїжджала з Америки додому. Потім повернулася до США. Ми тоді й подумати не могли, що невдовзі розпочнеться повномасштабна війна, – розповідає Анастасія. – Андрій пішов на війну. Наприкінці червня 22-го року брат отримав осколкове поранення і його, як трьохсотого, відправили у госпіталь. Він мав шанс більше у стрій не повертатися. Але ж совість! Совість не дозволила йому скористатися цим шансом: як це – не повернутися туди?! Там же друзі, яким потрібне моє плече! Там же ворог, якого треба знищити! 

16 жовтня 2022 року поблизу села Яковлівка на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу Андрій загинув. Поховали його у Надвірні, на алеї слави, де майорять синьо-жовті знамена уже не над однією могилою українських захисників. 

– Зараз на війні перебуває і мій двоюрідний брат, який у кожній нашій телефонній розмові просить пробачення, що він живий, а Андрія нема, – продовжувала свою розповідь Анастасія. – Але я завжди кажу йому: того, що сталося, уже не змінити… А ти – живи!

***

 Власне для того, щоб жили інші, і відбувся у Чикаго цей вечір пам’яті загиблих захисників. Адже його ініціатором став волонтер Ігор Куриляк, який разом із фондом «Опришки Довбуша» по крупинці збирали гроші, щоб придбати для наших захисників реанімобіль.

Придбали, відремонтували, зараз працюють над встановленням ще деякого обладнання. Та головне, що мають ліцензію на переправлення бронетранспортера до України. Тому знову потрібні кошти, частину яких і було зібрано на вечорі пам’яті. 

Він розпочався із панахиди, яку разом зі священиками собору святих Володимира та Ольги відправив єпископ Чиказької єпархії УГКЦ владика Венедикт. Продовжився своєрідною поминальною вечерею-фуршетом, яку організували члени братства і сестринства церкви. Звісно ж, увага присутніх була звернута до виступів сестер загиблих воїнів. Їхні слова проникали глибоко в душу, їхні спогади хвилювали, їхня любов до братів, їхня пам’ять про братів вражала і захоплювала. А поруч на великому екрані демонструвалися фото- та відеофрагменти про героїв: живі, здорові, усміхнені, повні сил – як же змиритися з думкою, що їх уже нема?! Емоційне сприйняття побаченого і почутого доповнювала музика (технічну частину зустрічі забезпечили Михайло і Тарас Демберецькі), пісенні виступи солістки Христини Гриценко, дуету сестер Мальгівських, вокального гурту «Тріода», зворушливі слова ведучої Мар’яни Балаш, виступи пораненого воїна Івана Молдуна, який втратив на війні обидві ноги і приїхав до Америки на протезування, та колишнього військовослужбовця Олега Крупи («Сабата»), який воював у батальйоні «Вовки Да Вінчі». А що вже казати про отой неймовірний відеовиступ Руслана Сеніва – батька загиблого Андрія, який пронизував і розривав серце блискавицями болю! Бо, напевно, не кожен, поховавши таку дитину, знайде в собі сили, як це зробив він, взяти до рук гітару і звернутися піснею від імені сина до кожного із побратимів: «Тобі іще зарано, Бог полікує рани. Живи за двох, мене не забувай. Братерство поміж нами залишиться піснями, а я уже відходжу… Прощавай…»

Ігор Куриляк безмежно вдячний всім, хто долучився до організації вечора пам’яті – на цілком благодійній основі, усім, хто склав фінансові пожертви, в результаті чого було зібрано близько 5 тисяч доларів. Ще трохи, ще якихось тисяч двадцять (українська громадо, чи ж нам це не під силу?! телефон Ігоря Куриляка 941 278 9929) – і «Бізон» (у назві реанімобіля вирішили увіковічнити пам’ять про Андрія Сеніва) поїде в Україну.

Пан Ігор називає також цю машину ангелом, який буде рятувати поранених бійців із пекла: надзвичайно прохідна плюс 20 тонн броні – нам треба забирати хлопців із поля бою живими, і щоб ті, хто буде їхати за ними, також були живі… 

І ми будемо жити – як би не старалася нас знищити русня! Зупини, Господи, безумців і їхній чорний смертоносний «мір»!!!

Фото Тетяни Дрожжиної.