Військові на реабілітації в США
Багато з нас не ставить собі питання, як проходить реабілітація військових? Багато з нас ніколи навіть не задумувалися, скільки зусиль потрібно, щоб опанувати протези…
Переїхавши у США, перетнувши океан, занурившись з головою в рутину емігрантського життя, в гонитві за американською мрією, паралельно наводячи порядок з документами, шукаючи гідну та високооплачувану роботу, забуваєш, що відбувається вдома.
Хтось забуває, а хтось свідомо відхрещується, хтось соромиться думки, що втік від війни, а хтось каже собі, що нарешті я в безпеці та можна видихнути і забути про війну, як про страшний сон…
У кожного, хто переїхав до США, були свої причини на це. Проте здебільшого це пошуки кращого життя та можливість зривати гроші, які тут ростуть на деревах.
Проте є люди, які б воліли сюди не приїжджати, для яких американська мрія – це пройти декілька кроків, взяти склянку з водою чи самостійно поїсти… Люди, які не можуть забути про війну і навряд чи колись у своєму житті про неї забудуть.
Ви вже здогадалися, що йдеться про військових, які на війні зазнали поранень. Молодих людей, які втратили руки, ноги, які віддали своє здоров’я на війні. Які пережили втрати свої побратимів…
Можна довго описувати статистичні дані про те, що в Україні зараз десятки тисяч поранених військовослужбовців, які потребують реабілітації. Проте наш розум працює так, що він не здатен сприймати такі цифри, і тим паче переводити їх в людські життя. Чуючи таку інформацію, зазвичай думаєш – «Сумно, дуже їх шкода. Довбані москалі, щоб ви повиздихали!». І продовжуєш жити своє життя.
Проте все змінюється, коли ти зустрічаєшся з такими військовими. Але не просто проходиш повз, сором’язливо відводячи погляд, не заговоривши до них (ну а що я їм скажу?). А провівши час разом з ними. Ти усвідомлюєш, що перед тобою людина, зі своїми емоціями та бажаннями, зі своїм темпераментом та силою духу і прекрасним чорним гумором.
Минулих вихідних я приєднався до Фонду PROTEZ FOUNDATION як волонтер у поїздку до Пенсильванії на український фестиваль разом із такими військовими, які саме зараз тут на реабілітації.
Буду відвертий, що дуже хвилювався. Оскільки не знав, як мене сприймуть військові. Про що з говорити з військовим, який на реабілітації? Куди дивитися? З чого в принципі почати розмову? Зі слів «Як ти?». А він відповість: «Ти що, сам не бачиш?!». Або скаже: «Ну якщо ти такий герой тут допомагати, то чому не їдеш в Україну воювати?!».
У голові роїлися сотні діалогів, більшість з яких зводилися до відповіді: «Я злякався».
І ось ця мить. Ранок. Усі сонні в готелі зібралися на сніданок. Шестеро військових… В одного немає рук, йому допомагають снідати. Четверо на візочках, а один впертий на візочок сідати не хоче, пробує ходити на протезах. Іноземні туристи скоса поглядають на таку гоп-компанію. А хлопці, не звертаючи ні на кого уваги, жартують одне з одного, спілкуються. І після легенького знайомства, зсунувши декілька столів докупи, щоб сиділи всі разом, уже розмовляють зі мною наче зі старим другом, розповідаючи всілякі дурниці…
Їдемо сьогодні дивитися на Статую Свободи, хтось каже «Круто! Поїхали!..»
Через якихось дві години, під пісню JAY-Z «Empire State Of Mind» (Це та, де на приспіві гарний жіночий голос співає: «Ай лав Нью-Йорк!!!»), ми вигрузились під великим хмарочосом, шестеро військових і ще більше волонтерів, погнали до статуї. Багато американців, бачачи хлопців, підходили і висловлювали своє захоплення ними та казали, що моляться за Україну.
Знайшовши потрібний нам пірс, ми пішли до великого човна. Кожен з волонтерів комусь допомагав. Я взявся за візочок Жені, який втратив дві ноги. Кажу йому, щоб тримався, і ми як команда, працюючи удвох (я його везу, він тримає рівновагу) видерлися на корабель. За нами пішли всі інші, і екскурсія розпочалась. Бруклінський міст, хмарочоси, які до того бачили тільки у фільмах, та сама Статуя Свободи… Але найголовніше: очі хлопців, які аж світилися від цікавості, коли вони на все це дивилися…
Після яскравих емоцій усі зголодніли, тому ми вирушили у вже легендарний український ресторан в Нью-Йорку «Веселка». Де, побачивши українських військових, пригостили абсолютно безкоштовно дуже смачним обідом.
Потім ми всі разом вирушили таки на фестиваль у Філадельфію. Там серед ярмарки був і намет від Фонду PROTEZ FOUNDATION. Волонтери від цього фонду намагалися робити усе можливе, щоб привернути увагу до проблем військових, та зібрати якомога більше коштів їм на реабілітацію. А коштів потрібно чималенько.
Під кінець дня виступав гурт «Антитіла», у форматі живого спілкування, де кожен охочий міг підійти до мікрофону і поставити питання виконавцям. Першим вирішив підійти Радік (той впертий військовослужбовець, який не хотів сідати на візочок, а старався ходити на протезах). Він не запитував, а скористався можливістю нагадати публіці про важливість мітингів на підтримку військовополонених «Азову».
Наступного дня ми пішли до церкви, після знову на фестиваль, вкотре нагадати про себе. Потім обід в українському закладі з милозвучною назвою «Золотий Кабан». Де власник закладу так бігав і турбувався про хлопців, як про власних дітей.
Там ми записали два інтерв’ю, де хлопці розповіли про себе, свої історії та шлях до одужання.
Як я писав вище, наш розум не завжди здатен сприймати інформацію такою, як вона є. І коли ти чуєш «військовий на реабілітації», в голові виринають якісь кіношні образи, загальні, далекі…
І от увімкнені камери, підключені мікрофони, я в голові прокручую ті питання, які хочу поставити для інтерв’ю… і мені перехоплює подих, коли чую: «Я Радік, мені 22 роки…»
22 роки!
Хто себе згадає у 22 роки? Які ви були в тому віці? Які у вас були проблеми в житті? Нерозділене кохання? Погано грузиться інтернет? Не сподобався новий сезон улюбленого серіалу? Хтось ще не з’їхав від батьків жити окремо. Хтось нещодавно одружився… А, можливо, вашій дитині десь так само… чи братові…чи сестрі… чи тобі якраз виповнюється стільки ж…
А Радік у 22 проходить реабілітацію, оскільки пів року тому на фронті йому під ноги впала міна… москальська міна… і він залишився без ніг…
Він займався 4 роки єдиноборствами, і каже, що не зможе вже повернутися в улюблений спорт, але шукатиме альтернативи…
Розповідає, як за 20 днів опанував протези, і запевняє, що ходитиме без палички…
А ще хвалиться, що побував на океані і сам ішов по піску, що у нього хороші коліна та стопи, і йому не потрібно тепер сидіти за 300 метрів від пляжу, а він може піти до океану сам…
P.S. Усе впирається в гроші. Більше фінансів має фонд – більше військових, які цього потребують, отримає протези. Можливо, хтось не довіряє фондам і думає, що його кошти підуть десь не туди. Можливо, таки хтось не має зайвих грошей, щоб задонатити.
Але вихід є, якщо є непереборне бажання та непримушена воля, щоб допомогти. Наприклад, у Філадельфії місцева волонтерка запропонувала на своєму авто покатати хлопців. Вище згадані ресторани пригостили військових.
Немає можливості робити пожертви – допомагайте без грошей. Зустрічайте новоприбулих військових. Допоможіть заселитися, приготуйте їсти, покатайте на своєму авто і покажіть місто, просто прийдіть поспілкуватися. Головне, не будьте байдужими…