Галина Крук: Зараз поезія нам дуже гостро потрібна для того, щоб ми це все відрефлексували

Про ситуацію з українською літературою на міжнародному ринку, наскільки важлива робота українознавчих студій в університетах на Заході, як поезія може допомогти впоратися з психологічною травмою – ці та інші теми, дотичні української історії, мови, літератури, ми обговорили з Галиною Крук.

Галина Крук – українська письменниця, перекладачка, кіносценаристка та дослідниця літератури. Авторка 6 поетичних збірок. Її твори перекладені понад 30 мовами. Галина – учасниця багатьох українських та міжнародних літературних фестивалів у різних країнах світу, а також поетичних аудіо-візуальних проектів. Належить до Асоціації українських письменників та Українського ПЕН-клубу, у 2017-2019 рр. – віце-президентка українського ПЕН. Кандидат філологічних наук, захистила дисертацію про літературу українського низового барокко.

– Галино, ми з вами бачились в останній день Międzynarodowych Targów Książki w Warszawie, де Україна була почесним гостем. Які ваші враження про цю подію?

– Це була масштабна підтримка нашої держави. Близько 40-45 українських видавців брали участь у книжковому ярмарку, велика репрезентація українських авторів, письменників. Тут ми мали різні формати, наприклад, спільні виступи та дискусії з польськими письменниками. Це зручно, бо хто не знав українських авторів, то приходив, принаймні, на їхніх польських колег і таким чином міг познайомитися. Були читання і автограф-сесії. Маю якнайкращі враження, бо було досить багато відвідувачів, особливо у вихідні дні. Я навіть попросила у свого видавництва Biuro Literackie, яке видавало мою книжку польською (не було тепер представлене на ярмарку), надіслати мені книжки вже на готель, і практично за якісь пів години моєї автограф-сесії розкупили всі примірники. 

Międzynarodowe Targi Książki w Warszawie, Галина Крук, друга ліворуч (фото Слава Степчук)

Також я мала спільний виступ з польською поеткою Барбарою Грушкою-Зих. Ми говорили про те, як література працює з травмою. У польському варіанті це була травма смерті близьких, хвороби чи ще чогось, а в українському контексті – це весь той масив травм, пов’язаних з війною. Розмова вийшла цікава і конструктивна. Іншого разу читали вірші, теж спільно із польськими авторами. За останній рік в Польщі вийшло дуже багато українських антологій віршів, пов’язаних з війною, а також окремих авторів. Зокрема, вийшло дві великі бібліотечки по десять книжок у Fundacja Pogranicze – це такі невеличкі поетичні добірки. Кожна з цих серій презентує по десять авторів, і вони до цього ярмарку фактично були розпродані. 

До речі, за останній рік багато поляків почали реагувати на українську і розуміти, принаймні, якщо не все, то значну її частину. Їх не дивує, як це звучить, вони намагаються вникати. Попит є. Люди активно підходили до українського стенду. Цікавились не тільки книжками українською мовою, але й творами українських авторів, перекладеними польською та виданими в Польщі. Професійний переклад має величезне значення, тому що лише професійний перекладач може зробити твір однієї культури твором іншої культури. Оці всі версії самоперекладу не зовсім правильні. Треба володіти не лише мовою спілкування, а й усією символічно-кодовою мовою культури. 

– У світі взагалі зараз бум української культури. Як нашим письменникам втриматися на цій хвилі, що необхідно робити на державному рівні?

– Так здається, якщо порівнювати з попередньою практично нульовою присутністю українських книжок на поличках книжкових крамниць за кордоном. Через війну відкрилося невеличке віконечко, через яке нас можуть побачити. Але справа в тім, що для того, щоб максимально скористатися цією ситуацією, потрібна постійна і систематична робота на інституційному рівні. Від початку війни левову частку запрошень за кордон становлять приватні ініціативи. До мене зверталися, наприклад, мої закордонні колеги та інституції культури тому, що вони мене знали й до того. Зрозуміло, що я ще можу когось порадити, можу приїхати сама виступити, але все впирається у відсутність перекладу українських авторів. Відповідно першорядним завданням є якраз налагодження роботи оцих українознавчих студій у багатьох університетах на Заході, які стануть майданчиками не лише зацікавлення Україною через призму війни, а й довготривалого інтересу до України. 

На хвилі зацікавлення Україною люди йдуть вчити українську історію чи українську мову, а відтак приходять і до української культури і літератури. І тут проблема не тільки з молодими авторами, а й з класичною літературою, яка не перекладена і не видана іншими мовами. У багатьох країнах просто немає україністики, тому я кажу про інституційні зміни. Цим питання частково займається Український інститут книги, Український культурний фонд та інші. Але чим більше буде таких організацій і чим більше на місцевому рівні у місцевих освітніх закладах буде оцих українських студій або українських центрів, які підтримуватимуть цей інтерес, тим більше шансів, що нас почують, побачать, перекладуть. Зараз ми маємо роботу багатьох яскравих персоналій. Навіть курс Тімоті Снайдера з історії української літератури стає для багатьох місточком до того, щоб піти далі. Людина після цих курсів сягне до праць Плохія, В’ятровича, до праць інших українських істориків. Найкращий спосіб у цих процесах – відвоювати своє. Дуже важливий момент, що інституційно зайнялися атрибуцією робіт українських митців у світових музеях, галереях, де вони довгий час подавалися як російські.

– Ви часто буваєте на міжнародних літературних заходах по всій Європі, і там у вас, властиво, свої завдання і своя культурна місія. Водночас які запити у нашого суспільства?

– Це дуже різні завдання і дуже різні меседжі – ті, з якими ми працюємо закордоном, і ті, що всередині країни. Я часто їжджу закордон, але при тому залишаюсь в Україні. У мене чоловік воює, відповідно вся родина тут. Існує величезна різниця в запитах тут і там: у зовнішньому дискурсі доводиться передовсім пояснювати, що ми відчуваємо, які причини та передумови цієї війни, звертати увагу на чутливі для українців моменти, відповідати часом на надто очевидні, але не зрозумілі для іноземців питання. Натомість в Україні те, що ми творимо і що маємо робити, в основному виникає з потреби описати важкий досвід, дати йому раду, вижити. Українці зараз мають велику різницю досвідів.

Наприклад, хтось поїхав, утікаючи від війни, вивіз дітей, у нього досвід біженства, пристосування в нових умовах, травма відірваності. Хтось опинився переміщеною особою, втративши дім, в межах України. Хтось опинився в зоні бойових дій, хтось в окупації. Що робить література – вона вирівнює різницю досвідів. Наша література зараз всередині України говорить і за того, хто за себе не може говорити, тому що він в окупації, і за того, хто загинув, і за того, хто настільки травмований, що йому не до спілкування. Це необхідно для порозуміння всередині, щоб ми не розійшлися кожен зі своїм досвідом настільки, що почнемо поміж собою сваритися. Важливий момент об’єднання громадянського суспільства, на плечі якого лягли перші місяці війни. Кожен з нас зі своєї позиції, зі своїх можливостей і вмінь закривав усі ті виклики, які з’явились одразу після повномасштабного вторгнення. Я тоді волонтерила і була здивована, наскільки люди відгукуються на запити, наскільки кожен готовий допомагати, готовий працювати на укріплення тилу, на зміцнення армії. Ще з часів Майдану я знала, як працює цей людський фактор в Україні. Під час війни це все знову спрацювало, і без цього єднання суспільства не було б нашого опору. 

– Ви згадали про терапевтичний вплив літератури у психології. Як українська література працює з нашою травмою, яка не в минулому а в сьогоденні, актуальна щодня, непережита? 

– По-перше, весь минулий рік, від часу повномасштабного вторгнення, ми активно маємо з цим справу. Пригадую, що вірші, які тоді писалися, я відразу викладала на фейсбуці, і люди їх читали, відгукувалися, писали, що це їм допомагає пережити, знайти слова для того, що вони відчувають. Власне перший етап терапевтичної роботи з травмою – це етап називання «що тобі сталося», «яким чином ти травмований», «що тебе болить». І оцей момент для поезії дуже працює, я це називаю «поезією емоційного факту». Тобто це поезія, яка фіксує емоційний психологічний стан у кожному окремому моменті. Це швидко забувається, бо ми отримуємо нові виклики, нові травми і, відповідно, йдемо далі, фокусуємося на свіжому переживанні. Часто якраз поезія цих наших проміжних відчуттів дуже нам допомагає потім все пригадати і з цим працювати. Але зрозуміло, що поезія виконує не лише терапевтичну функцію, насправді, вона може дуже багато. За останній рік з’явилося багато цікавої української поезії. Я це називаю своєрідним аномальним ростом. От як коли дерево втрачає критичну частину крони, воно починає хаотично випускати багато нових гілок, щоб не вмерти, щоб могти функціонувати. Розростання літератури під час війни схоже мені на цей аномальний, травматичний ріст. Поезія реагує найперша, це дуже оперативний і швидкий жанр, який може виникати спонтанно, будь-де і будь-коли. Натомість для прози, особливо для великої романної, треба час, дистанцію і можливість відрефлексувати, осмислити свої відчуття і відповідно створити якийсь новий художній світ. Поезія дозволяє вхопити найсвіжіший шматок реальності і її відчуття.

Проте не варто забувати, що з літературою факту і з сугестивними жанрами існує ризик ретравматизації. Тобто зафіксований емоційний досвід людини, яка і далі перебуває в незавершеній травматичній ситуації (як усі ми), зможе ретравматизувати. На своїх виступах в Україні, читаючи вірші про війну, я часто помічала, що присутні в залі плачуть. Я – емпатична, мені важко продовжувати читати твердим і спокійним голосом, він ламається. Ти не намагаєшся зумисно пробити когось на сльозу, ти просто пишеш про те, що і тебе, і інших болить. Відповідно це заходить в резонанс і так працює. Не знаю, чи ми захочемо повертатися до цієї поезії потім, я не впевнена, але зараз вона нам дуже гостро потрібна для того, щоб ми це все відрефлексували. 

– Власне це дуже глибока тема – про рефлексію, про закриття гештальтів. Має спрацювати все, аби не повертатися до попереднього досвіду. І ця велика страшна війна, і література, яка нею інспірована, очевидно, вперше дає нам можливість пропрацювати травми. 

– Насправді, це цікавий ракурс, бо попередня українська література не відрефлексувала багато речей. Неназване, невідрефлексоване і непропрацьоване вимагає повертатися до нього знову і знову. Попередні війни ми не мали можливості відрефлексувати, тому що треба було виживати в інший спосіб. І зараз, починаючи з 2014 року, я відчуваю, що ми маємо багато потреб говорити чи описувати війну і шукати свої способи опису. Оновлення оптики і відмежування від попередніх нав’язаних радянських наративів про Другу світову, від порожніх дискредитованих понять, неназивання речей своїми іменами. Значна частина нашої війни, як війни гібридної, велася через мову, за допомогою слів. Саме тому за останній рік у мене було близько 30 зустрічей в різних країнах, дискусій, круглих столів, панелей, де доводилося поборювати, оспорювати російські наративи. Де доводилося говорите про те, чим насправді зумовлена ця війна, як вона виглядає зблизька, та виходити з тіні російської колоніальної матриці.

Далі буде…