Ольга Кобилянська – геніальний український прозаїк

Цього разу поговорімо про… квіти. Хто з письменників які любив квіти? 

Героїня цієї статті любила лілеї, білі троянди, добре зналася на квітах, але найбільше, напевно, їй пасували карпатські едельвейси. Діалектна назва едельвейсу – шарітка. (Ще звуть гуцульська або шовкова косиця). Тому цю письменницю, яка оспівувала, зокрема, Карпати, називали «шарітка з Рунгу» (зокрема, так називається біографічний роман Валерії Врублевської). А ще героїню статті називали «Буковинська Орлиця».

Вона хотіла стати театральною актрисою, але на це тоді треба було батьківського дозволу. Проте мала здібності. Була темпераментною, водночас і замкненою, уміла придивлятися до інших, спостерігати… Мала незалежне мислення – і водночас щиро піклувалася про інших. А ще… Вона мала явні адміністраторські задатки та вела без допомоги господарство. Була спортивною та вправно їздила на коні. Сьогодні вона б чудово кермувала автівкою та іншим транспортом. Але водночас і чудово зналася на музиці, розумілася на класиці, грала на цитрі. Не кажучи про відчуття мистецтва. І, зрештою, вона сама творила мистецтво. А ще її відносять до феміністичного руху.

Це Ольга Кобилянська (1863–1942). Сьогодні її повісті, романи, новели, оповідання, поезії у прозі – часте вивчення літературознавства і матеріал читацьких відгуків. Її твори вивчають у школі та університеті. Але що ми знаємо про нашого класика, яку сьогодні по праву можна визнати геніальною?

Вона передбачила багато речей. Її твори – особливо на свій час – були надзвичайно сміливими. Причому авторка ніколи не зраджувала своєму смаку та вміла стилістично описувати навіть найболючіші події.

Її називають неоромантиком. Але стиль і мислення Ольги Кобилянської були ширшими за один напрямок. У неї можна знайти і символізм, і натуралізм, і реалізм, і просто романтизм… Факт, що саме ця жінка була однією з тих, хто перевернув українську літературу.

Вона починала як поетеса – підлітком писала вірші німецькою мовою. Також обожнювала розповідати іншим дітям пригодницькі та фантастичні історії (які сама вигадувала), називаючи «Що мені снилося». Як сама згадувала, у тих оповідках фігурували дикі птиці та коні.

Збережено її щоденник, який виявляє сильну та різноманітну натуру – дарма, що авторка починала його ще юною. А ще нам відомо, що вона товаришувала з Лесею Українкою, яка – тоді вже відома – підтримала талант своєї літературної посестри. Знайомство почалося за текстами. Спочатку Леся Українка як літературний критик прочитала сучасних їй буковинських письменників – і дуже ґрунтовно проаналізувала прозу Ольги Кобилянської. А вже потім почали листуватися, далі наша класик запросила літературну товаришку на гостину, а потім, як відомо, нова подруга дуже серйозно підтримала Лесю Українку в її горі (на цю тему трагедії багато написано й не хочу повторюватися). Завдяки гостюванню в неї інша авторка-неоромантик написала нові сильні твори, зокрема вірші на коломийкові мотиви.

Що ще ми можемо сказати про Ольгу Кобилянську? Змалечку вона знала німецьку, румунську, польську, французьку мови, вивчала англійську (на той час однією з найперших українок! Можна згадати її літературну подругу Лесю Українку, яка так само опанувала англійську), починала писати саме німецькою – і ці твори досі збережені. Але свідомо перейшла на українську мову, які дуже сумлінно вивчала. Почалося з приватних уроків, а потім і знайомства з Софією Окуневською (лікаркою та діячкою освіти), яка не лише навчила писати тодішнім фонетичним правописом, а й подарувала українські книги. І майбутня класик відчула своє коріння. Почала читати українську класику з Тараса Шевченка. До речі, його неодноразово цитувала у своїх статтях. А ще їй припала розкіш ознайомитися з рідною літературою – новітніми іменами! Адже всі вони творили тут і зараз. Як Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький та інше коло сучасників.

Що ми ще знаємо про неї? Знаємо, що вона була греко-католичкою та при хрещенні мала подвійне ім’я Ольга-Марія. Ми знаємо, що вона народилася в Гура-Гуморі на Буковині, а не стало письменниці в Чернівцях. Ми знаємо, що письменниця походила з багатодітної родини... Ми знаємо, що її мати свідомо вивчила українську мову. 

Можемо назвати твори, які принесли їй славу. Насамперед згадується, звісно, «Земля». Також це «Людина», «Битва», «Природа», «Некультурна», «Valse mélancholique»… І ще багато чого. Можна згадати «Аристократку», «Апостола черні», «Мої лілеї»… А з купальськими звичаями – наприклад, ворожінням над вінком, який пускають по воді, – багато хто з нас ознайомився, читаючи опис того, як дівчина Тетяна так ворожила, чи посватається до неї коханий Гриць («В неділю рано зілля копала…»).

А коли читаємо твори Ольги Кобилянської, не віримо, що це писала жінка з чотирикласною освітою. Так, письменниця мріяла про університет, але тоді в Австро-Угорській імперії дівчата не могли там навчатися. Тому галицькі феміністки одним із пунктів своєї програми мали вимогу дозволити жінкам вищу освіту. І домоглися свого! Ольга Кобилянська була причетна до створення українських жіночих організацій. Але водночас вона бачила недоліки (неминучі на початку створення нової справи) і світоглядом як мудра жінка була ширша. Її стаття (написана і розумно, і палко, публіцистика переходить у художній стиль) «Дещо про ідею жіночого руху» промовляє сама за себе. Зокрема, авторка закликала: «Просвіщаймося, щоб представляти якусь силу…». Письменниця сама здобувала освіту – читанням, спілкуванням з іншими людьми.

Що треба для того, щоб писати гарну прозу? Звичайно, таланту. А також загальної культури і життєвого досвіду. В Ольги Кобилянської все це було.

Хоча Ольга Кобилянська починала з віршів, поеткою вона не стала, відчувши справжній талант у прозі. І саме тому її описи – виразно поетичні. Наприклад, новела «Битва» (де чи не вперше в українській літературі було порушено тему екології): «Буковинські Карпати.

Гора біля гори стоять разом в німій величі, одягнені в смерекові ліси.

Різно сформовані, вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної зміни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості...

Багато пасем гір Кімполунзького повіту є ще вкриті пралісами. Темно-синьою зеленню миготять з далечини, а оглядані з сусідніх вершин, здаються в сиваво-синіх мряках недоступними». Якщо читати далі, то гори і ліс (не кажучи про дерева) тут описуються як цілком живі й навіть мислячі персонажі. Причому без жодного казкового мотиву! Ольга Кобилянська не писала рожевих казок. Але дерева безсилі перед людською силою, яка вирубає красу собі на спожиток. Проте не все так трагічно, бо авторка дуже майстерно веде оповідь далі та показує… знову красу – місцевих мешканців (що якраз берегли власну природу): «Гуцулами звали себе.

Великі й сильні, з слов’янськими чертами, в мальовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась байдужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій». Це не етнографічний опис, а картина, метою якої є вже наступний абзац – про те, з якою гідністю і як спокійно гуцули спостерігали інших і те, як вони берегли самих себе (те, що сьогодні називають ідентичністю). Тобто духовно ці люди були незалежними. Зовні в наступному уривку начебто особливо нічого не відбувається, але майстриня пера на те й майстриня пера, щоб уміти показати психологічний стан героїв – причому лаконічно. І висновок: «Так ненарушимо виростали й вони, так гармонійно, питомо в своїй красі і в своїх звичаях».

Або – як впливає справжня музика на людину. Гадаю, багато хто знає, з чого починається новела чи повість «Valse mélancholique»: «Не можу слухати меланхолійної музики.

А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючися їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу.

Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!

І класичну музику люблю.

Навчила мене її розуміти й відгадувати по "мотивах", одна з моїх товаришок, якої душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика.

Вона вічно шукала гармонії.

В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи...».

Багато в чому Ольга Кобилянська була першою. Вона змальовувала не лише гуцульський побут (причому дуже вміло поєднувала поезію, казковість із життєвою правдою), а й банківське життя, і події Першої світової війни, і життя українських інтелігенток («Людина», ), які на той час першими пробивалися. Так, у новелі «Valse mélancholique» описано не лише жіночу емансипацію (на цю тему писали й інші українки, як-от Наталія Кобринська), а й власне інтелігенцію. Заторкнуто серйозні теми – наприклад, що таке обдарованість, що таке справжнє мистецтво. Отже, незалежно від своїх родин і взагалі будь-кого троє інтелігентних дівчат винаймають житло, заробляють на життя та вдосконалюються. Самостійно жити і заробляти – на той час це було щось нечуване. Читати цей твір цікаво і з економічної точки зору. Наприклад, художниця Ганна продає власні роботи. А ще мріє продати одну картину та поїхати в Італію, де тоді навчалися далі люди мистецтва. І вона побуває в Італії. Отже, троє постатей. Художниця, піаністка і просто дівчина (яка, однак, уміє відчувати мистецтво), майбутня вчителька, – три подруги, які доповнюють одна одну. Емоційна малярка Ганна висловлювала дуже сміливі на ту добу слова – у тому числі про власне мистецьке покликання: «Я живу штукою, і вона вдоволює цілковито мою душу». Марта (яка готується на вчительку) – менш експансивна та більш економна, проте дуже цінує людей мистецтва. І одразу практично (коли подруги опиняються у скруті, не можучи платити за винайману квартиру) пропонує допомогти Ганні – стати репетиторкою: «Приберу ще годину англійської мови, і буде все добре… Замість ходити на виклади науки якоїсь там „гармонії” буду кого вчити французької або англійської мови, і зробимо біді кінець». (А знає цю мову Марта гарно, причому вміє розмовляти, бо регулярно відвідує години «конверзації», тобто розмовної практики, де молодь спілкується англійською). Проте художниця не приймає цієї жертви. На щастя, третя квартирантка – піаністка Софія – стає порятунком. І не лише економічним, а й душевним – справжньою подругою. До речі, авторка дуже переконливо показує, як від ділового спілкування дівчата потроху здружуються. Це те партнерство, те вміння дружити, яке вміла забезпечувати Ольга Кобилянська – і про яке мріяла сама. Узагалі цей твір читається й сьогодні гостро, сміливо, а на той час тексти авторки навіть певною мірою шокували. До речі, вона ніколи не мріяла справити сенсацію, а просто писала – і так, як не могла не сказати. Треба сказати, що багато жіночих образів – точніше, їхні окремі риси – авторка списувала з себе, проте художньо опрацьовувала.

Твори цієї письменниці дуже багатопланові, тому в них постійно відкривається щось нове. Динамічні, пружні сюжети, багато життєвості поєднуються з поетичними картинами, дуже багато уваги надається психологізму…

Я не пишу про особисте життя Ольги Кобилянської, бо на цю тему багато сказано. Не торкаюся й інших трагедій її життя, яких було достатньо – від смерті батьків до Лесі Українки, до життя в окупації за Другої світової війни… Але зазначу, що ця письменниця творила українську справу і обрала українську самоідентичність тоді, коли це було небезпечно. А завершу статтю уривком із іншого гарного твору авторки – «Рожі». Змальовано троянди різного кольору. І в кожної своя вдача. Наприклад, блідо-рожева троянда: «Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.

Вона була повна поетичного почуття – рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами...». Або – ще один портрет квітки: «І великі, майже блискучі листки хилилися довкола неї ніжно та намагалися якнайближче притулитися до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивилася вниз, схиливши головку, якби лякалася з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в світі не стерпіла би».

І, звісно, хочеться більше видань Ольги Кобилянської. Знати її твори у комплексі. Адже, як бачимо, з них досі можна багато почерпнути, і промовляють вони надзвичайно сучасно.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про авторку: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви (Львів).