Людмила Старицька-Черняхівська – півзабута постать української літератури

Вона була соратницею Лесі Українки. Дочкою свого видатного батька Михайла Старицького. Жінкою цікавої, але трагічної долі – але творчість перемогла все. Хоча й посмертно, але сьогодні її знають. Поетка, драматург, романістка, перекладачка, мемуаристка… і просто талант. Чудово володіла французькою, німецькою та іншими мовами, – але обрала українську. Вона залишила цінні спогади про український театр, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Володимира Самійленка, Агатангела Кримського, Михайла Коцюбинського та інших, а ще – цікаве про своє життя. Дворянка, навчалася в гімназії, зросла в літературному середовищі. Боролася за права жінок. Постійно навчалася. Явно мала організаторський талант. Походила зі знаменитої талановитої родини, стала матір’ю обдарованих дітей – але це не позбавило їх трагедій. Це – Людмила Старицька-Черняхівська (1868–1941). Вона була принциповою, освіченою, інтелектуальною та взагалі цікавою людиною, уміла підтримувати друзів у скруті та в радості. Фактично її можна назвати меценаткою. Допомагала і відвідинами, і працею (за Першої світової війни стала сестрою милосердя), і грішми. Про себе казала: «…першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця».

Письменниця позиціонувала себе як українку в ризиковані моменти. Якраз тоді було виховано покоління європейськи освічених дворян, які стали політичними українцями. Про себе письменниця згадувала так: «Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку». Діти Петра Косача і Олени Пчілки та інші київські дворяни – саме це покоління.

Зрозуміло, що талант формують. Важливо мати іскру Божу – але не менш важливо її підтримувати. Яка була атмосфера в родині Старицьких? Письменниця згадувала про своє дитинство: «В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петрівна [Олена Пчілка, автонім Ольга Косач. – О. С.], так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатися літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру таланту». Узагалі стиль цих текстів афористичний. Наприклад: «З ненависти виростає любов – та болюча й незагійна любов, якою тільки й люблять діти окривджених батьків».

Надзвичайно активна українська діячка. Важко перелічити всі видання та організації, де вона була. Це скоріше справа біографів, а я хотіла б зосередитися на творчості. Прекрасний драматург, Людмила Старицька-Черняхівська мала власний голос. Про це свідчать її романтичні, але історично влучні драми «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа» та інші. Якщо хочеться прочитати про історію та побут запорозьких козаків, шляхти, стежити за колізіями, зануритись у барокову добу та інші епохи, то ці твори – те, що треба. 

Якщо ви любите гостросюжетну літературу і бойовики, а також історичну, то вас може зацікавити трилогія «Богдан Хмельницький». Ці романи («Перед бурею», «Буря» і «Біля пристані») тривалий час видавалися тільки під іменем Михайла Старицького – бо ім’я його дочки-співавторки Людмили Старицької-Черняхівської було під забороною. Лише нещодавно відновили справедливість. А сам письменник розповідав, як писав романи у співавторстві з донькою, і знайомі інтелігенти – як Максим Славінський (поет, перекладач, творчий колега Лесі Українки) – слухали ще не опубліковані уривки, потім обговорювали їх.... Це було прецікаво. Жива література! Про Михайла Старицького і його сприяння молодим талантам (наприклад, поету-сатирику і перекладачу Володимиру Самійленку), до речі, дочка писала: «Я ніколи не зустрічала письменника, щоб так щиро, так беззаздрісно переймався творчістю молодих авторів, як мій батько». Це була справжня літературна кухня. «– Ну, пане Самійле, а що написали? – Та ось переклав з Беранже. – Беранже? Гаразд. Людя, принеси Беранже. / Я приношу маненьку книжечку, тато накладає пенсне на носа і починає читати по-французьки».

Звичайно, зростаючи у такому оточенні, «Людя» (а потім Людмила) не могла не розвинути свого таланту. У неї цікава й інша проза – повість «Діамантовий перстень» про польське повстання 1830–1831 рр.

З Лесею Українкою Людмилу Старицьку-Черняхівську об’єднувала не лише дружба (відомо, що письменниця була на вінчанні своєї літературної товаришки з Климентом Квіткою), а й спільний вектор творчості. Це звернення до української історії, патріотизм, а водночас – уміння бачити проблеми у світовому контексті. Європейська огранка сприяла цьому. Скажімо, у творі «Мрія» героїня шукає шляхів у різних епохах, у тому числі навіть у римлян (це своєрідна «машина часу»), намагаючись дізнатися правду про становище жінки. Якраз за доби Косачів і Старицьких назріла проблема жіночої емансипації. Або… драма «Сапфо», яку можна назвати трагедією? І водночас – як гарно, струнко і щиро це написано. Українських поеток цікавила доля їхніх античних і взагалі давніх колег. Виявляється, давнина і сучасність були близькі. Або українські авторки зашифровували сучасні їм проблеми, описуючи давнину.

Її можна назвати безкорисливим літописцем своєї доби. Наприклад, у спогадах «Двадцять п’ять років українського театру» авторка так описувала реакцію публіки на українську виставу «Назар Стодоля» з репертуару театру корифеїв (зазначу, що саме того вечора письменниця познайомилася з Миколою Садовським і Марком Кропивницьким): «Кілька хвилин в театрі чутно було тільки дощ оплесків. А коли скінчилась дія, завіса вже впала, – всі були захоплені як один. Оплески не вгавали. Викликали всіх: тих, що зчарували театр своєю артистичною грою, і навіть тих, що не заробили на таку шану. Ніхто не розбирався у грі кожного окремого артиста. / Публіка затопила фойє, коридори. Обличчя всім пашіли, очі блищали... стояв живий гамір... дзвеніла українська мова». Сама Людмила Старицька-Черняхівська (тоді просто Старицька) була підлітком 12-13 років, як сама згадувала. І дивувалася, що її та інших міських дітей, які бачили зарубіжні вистави французьких зірок, справді вразила рідна п’єса. І не лише тому, що це Тарас Шевченко – а й завдяки грі акторів, постановці. З роками письменниця сформулювала те, який вплив мав український професійний театр на національну свідомість: «…український театр і розжеврів у свідомих, і збудив у несвідомих національне почуття, що він став великим етапом і чинником в історії зросту нашого національного самопізнання – це безперечний факт».

Або спогади «Хвилини життя Лесі Українки» авторка відкрила епіграфом із Шекспірового «Гамлета»: «Людиною він був, Гораціо». А як познайомилися майбутні поетки? – Ще в дитинстві. І знайшли спільну мову завдяки ерудиції, спільним книжкам… Ще впадає у вічі, що і Косачі, і Старицькі вміли об’єднуватися, і їхніх дітей змалечку тягнуло створювати власні гуртки, видання тощо. Так, Людмила Старицька-Черняхівська згадувала: «На першу чергу задумано було з літературних справ піднести „Зорю” і „Дзвінок”. Заложено було, навіть, у Київі так зване „Літературне бюро”. На молодших упав обов’язок прийняти на себе редаговання „Дзвінка”. / Леся захопилась всім серцем сією справою. Ми уложили вже кілька номерів з оповіданнями, з науковими розправами, з віршами і, навіть, з загадками і віршованими шарадами для менших дітей. Як зараз пам’ятаю, сі шаради Лесині були дуже влучні і веселі, і ми самі з охотою розгадували їх». До речі, коли Людмила Старицька-Черняхівська навчалась у гімназії, то там видавали рукописний журнал (своєрідний «самвидав») – і будьте певні, що «Людя» відігравала там активну роль, заповнювала власними текстами (почавши як повістярка і сатирик). До речі, у гімназіях тоді часто «видавали» рукописні журнали. Набивали руку? Бавились у літературу? Згодом вийшло, що все це серйозно. Або ось що пише про літературні конкурси (читаючи про цю блискавичність і дотепність, ми б сьогодні назвали їх мозковим штурмом): «Були ще інші забавки літературного характеру, наприклад: один з присутніх починав оповідання і в самому цікавому місці переривав його і кидав хустку своєму сусідові, – той мусів провадити далі і, довівши своє оповідання до самого несподіваного моменту, знов переривав його, кидаючи хустку третьому, залишаючи його виплутуватись з сеї плутанини і т. д.». Література – це серйозно, але й весело, у формі гри та розваг діти та молодь вправлялися в майстерності.

Ці мемуари цікаві, теплі, чесні. Авторка не раз наголошувала на Лесиній мужності та доброті (навіть альтруїзмі, «Краплі егоїзму не було в сеї людини, не було й тоді, коли близька смерть дає на нього право. А про стан свого здоровля Леся не мала жадних ілюзій»), гостинності родини Косачів, проте не цуралася змалювати скрутні моменти життя своєї подруги – у тому числі останніх робіт. Зокрема, цитувала: «“Я тепер без заробітку прожити не можу, – писала мені Леся в одному листі, – і коли могла, то й писала даром, ви ж се знаєте, dearest friend. А коли заробляю чим іншим, то вже на писання сил не стає. Так, наприклад, було ту зиму в Єгипті, коли я давала по 4–6 годин в день лекції для заробітку”» («лекціями» тоді називали приватні уроки; поетеса заробляла репетиторством, викладаючи іноземні мови). 

Але що сказати про власні тексти Людмили Старицької-Черняхівської? Це й ніжна, і трагічна, і сатирична, і пейзажна лірика. А ще поетка добре знала історію, звертаючись до неї не лише у прозі та драматургії, а й у віршах. Наприклад, поезія «Заспів», де сказано про минуле Київської Русі: «Перша слава – то Перуну, / Міцновладцю темних хмар; / Голосніше ж грайте, струни, / Богу пишному у дар! / Друга слава – то Даждьбогу: / Завжди в промінях ясних / Ту блакитную дорогу / Він вершить на радість всіх. / Третя слава – пишній Ладі, / Щастю, радости, весні: / У її вабливій владі / І кохання, і пісні». І наприкінці: «Кличте ж всю дружину вірну, / Наливайте келех вщерть, / Нашу славу неомірну / Не оборе навіть смерть!..».

Людмилі Старицькій-Черняхівській належить не лише патріотична і сатирична, але й мила, затишна лірика. Наприклад: «Вже блакитне сяйво світу / Виступа на небеса, / На похиленії квіти / Впала теплая роса; / Гаснуть, бліднуть зорі ночі, / Перекинувсь в небі „віз”... / І на змученії очі / Впали краплі теплих сліз...» Вочевидь, у вірші мається на увазі сузір’я Великий Віз. 

Чи є повне зібрання творів Людмили Старицької-Черняхівської? На жаль, іще ні. Бо, скажімо, її переклади – це детективна історія. Репресована, персона нон ґрата, ця жінка взагалі мала стати забутою. Але не стала завдяки допомозі інших українських інтелігентів – у тому числі Максима Рильського. Скажімо, їй належить переклад речитативів опери Джоаккіно Россіні «Севільський голяр», де соковито відтворено українською реалії дворянського оточення. А за переклад для опери в Києві (сьогодні це Національна опера України) виписували гонорар. Отже, перекладачці не дали вмерти з голоду. Коли я працювала з цим текстом і розшифровувала його, це була копітка, але цікава праця. Отже, ще одна грань письменниці, поетеси та взагалі різноманітної людини, в якої я раніше знала інші твори, але не оперні переклади. А їй належать ще українські версії лібрето Глюка, Верді, Пуччіні та інших геніїв. 

1930 р. її заарештували нібито за участь у Спілці визволення України (про цю справу вже багато написано) та допитували. Її позбавили волі та обмежили у правах (згодом дали умовний строк). А далі… вислали, потім 1941 р. заарештували, вилучили документи та інші писання – і повезли в телячому вагоні до Казахської РСР. У дорозі Людмила Старицька-Черняхівська вмерла. Коли саме її не стало? Де її поховали? Ми досі не знаємо.

«Людиною він був, Гораціо». Те ж саме можна сказати про Людмилу Старицьку-Черняхівську. І хотілося б, щоб її творчість більше видавали і відкривали – тим паче, що є неопубліковані автографи, і ще стільки треба пізнати.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька

Про автора: Ольга Смольницька – кандидат філософських наук, консультант з філології Місії«Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви(Львів)