Галина Крук: Мова є своєрідною вершиною айсберга культури, де закладені ментально-ціннісні орієнтири, версії минулого та проекти майбутнього

Продовження розмови з Галиною Крук – українською письменницею, перекладачкою, кіносценаристкою та дослідницею літератури. 

– Галино, ви досліджуєте українське низове бароко XVII-XVIII століть. І це дуже цікаво, адже тогочасні події, літературні явища, вочевидь, заклали фундамент для сучасної літератури?

– Так, як літературознавиця я досліджую українське низове бароко – це XVII-XVIII століття і це література, пов’язана із українськими братськими школами, колегіями і двокласними церковно-прихідськими школами того часу. На базі цих шкіл та мережі вищих освітніх закладів і виникла загальна демократична і всестанова освіта. Саме вона створила передумови для того, щоб українське суспільство вирівнювалося і підвищувалося за своїм рівнем розвитку. І якраз це яскраве і повноцінне українське літературне, театральне, архітектурне та музичне бароко стало можливим, завдяки цій освіті. 

Наприклад, західні мандрівники, які приїжджали в той час в Україну, дивувалися, що тут навіть сироти і жінки можуть написати своє ім’я, вміють читати і писати. Це був унікальний, навіть для тогочасної Європи, факт. Факт, гідний подивування, тому що завжди сироти належали до однієї з найупослідженіших в соціальному плані категорій, а жінки довго не мали права на освіту. І саме цей прошарок базової масової культури дав нам шанс перетривати наступні століття бездержавності. Це забезпечило нам живучість і можливість, попри всі заборони, попри російські імперські, а потім радянські часи, зберегти і примножити нашу культуру до сьогодні. 

– Нам бракує доброго знання нашої історії і зокрема історії літератури, аби бути впевненими і відстоювати своє. 

– Понад 20 років я викладаю у Львівському університеті імені Івана Франка. Один з курсів, який я читаю, це якраз курс з історії української літератури, який охоплює період між ХІ і ХVIII століттям. Фактично це база історії нашої літератури, що починається з літератури Київської Русі і закінчується творчістю Григорія Сковороди, це те, що виростило нам Котляревського, наступних романтиків і Шевченка. 

Надзвичайно важливе розуміння і знання цього періоду, який упродовж кількох століть намагалися у нас вкрасти, присвоїти, знівелювати. Один зі стовпів російської ментальності, притаманний як проімперським і пропутінським силам, так і цілком ліберальним і нібито антипутінським – привласнювання Русі з усією її історією та культурою, з усіма цивілізаційними здобутками. В літературознавстві радянського періоду послідовно вживався термін «Дрєвняя Русь», з повним ігнором того факту, що вона була в Києві і що ця Київська Русь обмежувалась чотирма князівствами, які всі розташовані на території України. Все, що стосувалося пам’яток літератури того періоду, це стосувалося літератури, яка відповідно має всі ознаки українських мовних інваріантів, відтак є формою староукраїнської літератури.

Нашому суспільству бракує оцих знань, щоб бути певними себе. Щоб розуміти насправді, що ми маємо усі права на свою історію, на свою літературу. Шевченко, на відміну від Пушкіна, не ретранслює імперських міфів і всім своїм життям платить непомірну ціну за можливість тривання української культури. 

І зараз вихід української культури з тіні імперської чи радянської, вихід закордоном, де нас все ще прочитують через неукраїнські факти культури чи факти історії, коментують люди, які займаються російськими чи т. зв. східними студіями. Це нонсенс!!! Експерт, який сфокусований на російській культурі, на російському погляді, має зовсім іншу точку зору, в його погляді український ракурс свідомо не проглядається. Тому часто я пояснюю за кордоном, щоб коментувати українські події, коментувати українські факти, читати українські курси все-таки краще запрошувати українських дослідників. 

– Ви зауважили про дуже важливий момент, що інституційно зайнялися атрибуцією українських митців у світових музеях, галереях. Водночас в нашій літературі є чимало суперечливих моментів щодо тих чи інших авторів.

– Це такий постколоніальний дискурс. Метропольна культура позбавляє підпорядковані їй культури шансів на розвиток або й існування. Відповідно, таланти цих колоніальних культур можуть реалізуватися тільки в межах метрополії, стаючи її частиною, легалізуючись через неї. Тобто щоденники чи інші певні твори багатьох діячів періоду кінця XVIII-ХIX століття видаються російською не тому, що автор вважає її кращою мовою, а тому, що видатись українською він просто не може. І якщо не знати про це, тоді важко зрозуміти, чому так відбулося. Можна навіть хибно уявити, що автори переходять на російську, бо вважають її кращою. Я постійно розмовляю зі студентами про те, що в історії у нас є багато хибних термінів та уявлень, які потребують уточнень і спростувань. Наприклад, з точки зору метропольної культури, все, що написане російською, належить російській літературі, не від того, чим був детермінований автор. Імперська, а згодом радянська політика русифікації була дуже продуманою і послідовною – спочатку позбавити шансів вживати рідну мову, потім присвоїти те, що було створене російською. Мова не існує сама по собі, вона акумулює в собі все те, що належить до певної культури, є своєрідною вершиною айсберга культури, відповідно в мові закладені ментально-ціннісні орієнтири, версії минулого та проекти майбутнього, роль особистості і т. д. Мова водночас творить культуру і її репрезентує. Відповідно, чи можемо відділити ми пізнього Гоголя від російської імперської культури? – ні. Попри те, що ранній Гоголь з його «Вечорами на хуторі біля Диканьки» живиться з українського матеріалу і за своїми ментально-ціннісними характеристиками близький нам і рідний. В таких випадках доводиться ділити по-живому

– То залишати Гоголя в українській літературі чи ні?

– Тут немає легкого рішення, треба зважити на багато факторів. Мені здається, що в ситуації чи з Гоголем, чи з іншими діячами, які реалізувалися в межах російської культури, не зовсім правильно тягнути їх назад в українську традицію. Адже в той же час були автори, наприклад, Котляревський, який існує в межах української мови, попри всі заборони та провінційний статус. Хоч він не може її повноцінно реалізувати в тих умовах і задля протиставлення офіціозу робить її травестійно-бурлескною, але лишається в сфері української народної мови. А Шевченко? Він же теж творить свій варіант. Тож ми не можемо трактувати всіх за одним принципом. Бо часто ці рішення можуть бути маніпулятивними. У кожному випадку мусить бути глибокий аналіз і розуміння, наскільки той чи інший автор важливий для української культури. Чи збагачує, чи репрезентує, чи не шкодить Україні і українській культурі, чи не маніпулює українською культурою і тим, як ми її бачимо. 

– Що ви думаєте загалом про ймовірні шкільні реформи, зокрема щодо літератури?

– Зараз в Україні є досить багато дискусійних моментів, яким чином модернізувати викладання української літератури в школах. І вони всі дуже гостро сприймаються. Дискутується необхідність вивчати українську літературу в школах у межах цілої програми – адже це величезний матеріал. Водночас, наприклад, у Польщі польська література в межах шкільної програми вивчається разом зі світовою літературою. У дитини створюється враження про польську культуру в контексті світової. Є ідея такої реформи і в українській освіті, але вона дуже сильно дискутується, бо є ризик загубити в цьому всьому масиві матеріалу саме українську. Щоб вчителі могли по-іншому читати цей матеріал та не нехтувати українською, треба підготувати інших вчителів або перекваліфікувати тих самих, і це вимагає часу. Зараз ми маємо інші виклики і для повноцінної реформи не найкращий час. Це великі і дуже комплексні проблеми. І тут теж легкі рішення будуть популістськими і вилазитимуть боком в майбутньому. 

– Регулярно у соціальних мережах з’являються гарячі суперечки щодо грамотної української і боротьби з «русизмами» (зазвичай, ці слова не мають нічого спільного з росязиком). Наскільки чистою має бути мова?

– Насамперед, скажу, що ми не можемо ставити мову вище від людини, адже мова існує для людини. Насправді, кожна мова на 70% складається зі слів іншомовного походження. Хіба роблять свідому селекцію, як-от щодо чеської, але це послаблює мову, вона стає дуже замкнутою, герметичною для інших. Українська мова вижила тому, що вона гнучка, допускає розмаїття, зберегла діалекти, які залишились далеко не в кожній мові. Сила різноманітності завжди живила нашу мову. 

Немає ніякого органу, який би мав визначати чистоту мови, особливо в такі динамічні періоди, як зараз. Зрозуміло, що мусить існувати якийсь варіант літературної мови, так званий інваріант, який є загальним для всіх. Маю надію, що багато людей зараз перейде на українську, відмежовуючись цим кроком від чужої мовної свідомості і ментальності. А держава і суспільство мали б цьому всіляко посприяти, адже йдеться не про дискримінацію інших мов, а про повернення українській її офіційного статусу, який довгий час був декларативним і декоративним. Потрібна продумана і послідовна державна політика, тоді не буде спокуси маніпулювати мовним питанням напередодні виборів, збираючи електорат на діаметрально протилежні та радикальні висловлювання. Усі дискусії та суперечки – це нормальна здорова ситуація, багато речей у нас активно обговорюються в публічному просторі. Публічних дискусій не буває там, де нема громадянського суспільства чи реальних свобод та прав – як-от в росії чи білорусі. 

– Галина Крук – насамперед, знана поетка, хотілося б завершити розмову вашими віршами…

Війна

права півкуля не бачить дерев за лісом

ліва півкуля не бачить лісу за деревами

правою і лівою, правою і лівою 

людина іде лісом, як луна, 

думками шпортається, губиться 

якась куля рухається зі своєю швидкістю

своєю траєкторією, випущена на волю 

у правій чи лівій півкулі. чиїйсь. земній.

людина виходить з-за дерева, 

виводить свої висновки із вище сказаного

розуміє, що в будь-який момент може щось прилетіти

але чим більше дерев – тим більше шансів,

ліс заспокоює, рятуйся лісом.

все, що знаєш про світ – часткове, неповне,

розрізнене, недостовірне, спростовне,

і вже нічого не виправиш

Вижити

те, що береже нас від зведення порахунків, 

що дає сили гребти у холодній воді лютневого ранку,

видихаючи сизу хмарку пари, ніби затяті курці – диму

те, що змушує нас вгадувати, де найближчий берег,

на який рано чи пізно можна буде вийти, стати на твердому

те, що тримає нас на плаву, не дає втонути, виштовхує з води

окрім Архімедової сили та Сізіфової праці, 

окрім підшкірного жиру і бажання запливти якомога далі 

у цій глибокій тривозі, що приводить до тями і підганяє, 

у цьому терпкому відчаї, що змикається довкола грудної клітки, 

змушуючи вдихати і видихати ми – те, що 

ми витісняємо на периферію свідомості,

у хаотичний відеоряд сновидінь про найгірше,

у плутаність вражень дитячих, яких не вдається ані згадати, ані забути,

те, у чому не готові зізнатися навіть собі,

не кажучи вже про інших, навіть перед лицем смерті:

нас підганяє не сила, а слабкість

ми завжди пливемо до найдальшого берега

але це дізнаються тільки ті, кому не забракло

сили доплисти, вибратись на сухе, озирнутись, 

прийняти як даність, 

що десь там посеред води, 

де дно насправді було ближче, ніж берег 

(бо дно завжди найближче)

і тіло уже відмовилося гребти, а легені вдихати,

що там нас хтось підмінить

і ніхто не помітить підміни

***

от ми з тобою і стали тими, що приносять погані новини

в місця, де до того було порівняно добре, цілком стерпно,

тими, що хочуть витиснути сльозу із кожного каменя на роздоріжжі – 

бо куди не піди, усе втратиш

з легкої руки яких слово смерть 

девальвує і вимагає щораз більшої плати,

щоб купити увагу світу, не кажучи вже про зброю

тими, що не тренувались, але пустилися 

бігти в таку далеку дорогу, 

на що ми сподівались, перепитують строго

непереконливі, захекані, розчервонілі

жінки із ранньою сивиною, з гіркою складкою біля уст, 

з тілами, огрублими від горя

списки наших загиблих задовгі для 

згадування в щоденній молитві,

рани наших вцілілих заглибокі, щоб 

вкладати в них пальці недовіри

біжи, сестро, неси свою гірку звістку 

попри святкові вітрини, 

відбивайся у кожній,

відбивайся від кожної спокуси зійти з 

траси, стріляти на голос

біжи, сестро, колись цей біг назвуть 

марафонським

Фото: Валентин Кузан (архів Галини Крук).